І аж за хвилину, немовби опритомнівши й зібравшися з думками, відповів українською:

— О й, д о б р е, я к  д а в н о  н е  б у в а л о!

У дорозі провели цілісінький день. Нарешті сонце побагровіло і перекотилося на молдавський бік. Дністер заблищав, як вогняна стрічка, а зі сходу, від Дикого поля, спроквола насувалися сутінки.

До Хрептова було вже недалечко, але коні потребували відпочинку, і тому влаштували справжній привал.

З-поміж драгунів дехто заспівав вечірню молитву, липеки позлазили з коней і, розіславши на землі овечі шкури, теж почали молитися навколішки, обернувшись обличчям до сходу. Голоси їхні то гучно дзвеніли, то знижувалися до шепоту; часом лавами лунало: «Алла! Алла!», а потім усі разом замовкали, підводячись із колін, і, тримаючи перед собою підняті догори долоні, завмирали у благоговійній зосередженості, лишень час від часу сонно й ніби із зітханням повторюючи: «Лохічмен, ах, лохічмен!» Сонячні промені, що падали на них, ставали дедалі багрянішими, із заходу повіяв вітерець, і тої ж миті в глибині лісу виник гучний шум, ніби дерева теж хотіли віддати хвалу тому, хто сіє в небі тисячі миготливих зірок.

Бася з великою цікавістю спостерігала за молитвою липеків, і серце в неї стискалося на думку, що стільки добрих вояків, проживши сповнене мозолів життя, опиниться у пекельному вогні. І це передусім тому, що, увесь час перебуваючи серед людей, які сповідують істинну віру, вони не забажали, дивлячись на них, доброхіть звернути із гріховного шляху.

Пан Заглоба, для якого усе це було не нове, слухаючи Басині розмірковування, тільки знизував плечима й казав:

— Все одно б цих песиголовців у рай не пустили, щоб нужі та іншої капості з собою не притягли.

Відтак, натягши з допомогою пахолка підбитий випоротками кожух, незамінний холодними вечорами, звелів рушати, та ледве вони трохи від’їхали, як на протилежному схилі пагорба з’явилося п’ятеро верхівців.

Липеки квапливо розступилися перед ними.

— Міхал! — вигукнула Бася, розгледівши вершника, що мчав попереду всіх.

Це й справді був пан Володийовський, котрий із чотирма своїми людьми виїхав назустріч дружині.

Променіючи від радості, вони кинулись одне до одного в обійми і заходилися навперебій розповідати, що сталося з кожним із них, відколи вони не бачилися.

Бася розповіла, як минула подорож і як пан Мелехович «розум собі пошкодив об каміння», а маленький рицар звітував про те, що зроблено у Хрептові, де, як він запевняв, усе вже готове до приймання гостей, бо над зведенням будинків три тижні працювало п’ятсот сокир.

Під час цієї розмови закоханий пан Міхал щохвилини нахилявся у сідлі, щоб обійняти молоду дружину, котра, мабуть, і не думала на нього за це сердитися, бо їхала поруч, так близько, що їхні коні мало не терлися боками.

Подорож наближалася до кінця. А тим часом настала ясна ніч, освітлена сяйвом велетенського золотого місяця. Підіймаючись над степом, місяць поступово бліднув, і нарешті блиск його поглинула яскрава заграва, що спалахнула попереду каравану.

— Що це? — запитала Бася.

— Побачиш, — відповів, ворухнувши вусиками, пан Володийовський, — щойно проминемо он той лісок, який нас від Хрептова відокремлює.

— Це вже Хрептів?

— Якби не дерева, його було б видно, мов на долоні.

В’їхали у лісок, та ще й половини не проїхали, як на протилежному його кінці завиднілася сила-силенна вогників, просто-таки рій світлячків чи миготливих зірок! Зірки ці наближалися надзвичайно швидко, і зненацька увесь лісок здригнувся від гучних окриків:

— Vivat, наша пані! Vivat, вельможна комендантшо! Vivat! Vivat!

Це були жовніри, що квапилися привітати Баську. Сотні їх умить змішалися з липеками. Кожний тримав у руці довгу палицю з розщепленим кінцем, куди було вставлено пучок запалених скіпок. Дехто ніс на жердинах залізні світильники, у яких горіла живиця, спадаючи на землю довгими вогняними краплями.

Басю враз оточила юрба вусатих, грізних, дикуватих облич, що променіли радістю. Переважна більшість із них ніколи не знала Басі, багато хто сподівався побачити статечну матрону і тим сильніше зрадів майже ще дівчинці, котра, їдучи на білому джанетику, подячно схиляла в усі боки своє гарненьке рожеве личко, щасливе і водночас знічене такою несподіваною зустріччю.

— Дякую вам, милостиві панове! — озвалась Бася, — знаю, що не заради мене усе це...

Але звуки її сріблястого голосочка потонули у привітальних вигуках, від яких здригалися у бору дерева.

Рицарі з хоругов пана генерала подільського і пана пшемисльського підкоморія, козаки Мотовила, липеки і черемиси перемішалися між собою. Кожен хотів побачити молоду полковницю, підійти до неї, а ті, хто бідовіший, намагався поцілувати край її шуби чи ногу у стремені. Для напівдиких вояків, котрі провели життя у набігах і полюванні на людей, звикли до кровопролиття й різанини, це було явище таке нове і незвичайне, що їхні зачерствілі серця здригнулися і в душі пробудилися якісь невідомі досі відчуття. Басю вийшли привітати з любові до пана Володийовського, бажаючи виявити йому ласку, а може, й підлеститися до нього, та несподівано усіх пойняло розчулення. Усміхнене, миле й невинне личко з виблискуючими очима і роздутими ніздрями в одну мить стало дороге воякам. «Д и т и н о  ти н а ш а!» — кричали старі козаки, справжні степові вовки. «Х е р у в и м  к а ж е, п а н е  р е й м е н т а р ю!», «Зіронько ясна, цвіте прекрасний! — вигукували рицарі. — Всі, як один, за неї поляжемо!..» А черемиси, прикладаючи до широких грудей долоні, прицмокували губами: «Алла! Алла!..»

Пан Володийовський був вельми зворушений і радісний. Він, узявшись у боки, розглядався довкола з неприхованою гордістю за свою Баську.

Окрики не вщухали. Нарешті караван виїхав із лісочка, і відразу ж перед очима новоприбулих постали добротні дерев’яні будівлі, що стояли півколом на пагорбі. Це й була хрептівська сторожова застава, яскраво освітлена височенними вогнищами, що палали перед частоколом. Горіли цілі стовбури. І на майдані розвели безліч вогнищ, тільки трохи менших, щоб не наробити пожежі.

Жовніри погасили свої скіпки, натомість поскидали з плечей хто мушкет, хто пищаль, хто нарізну мисливську рушницю і заходилися палити на честь пані комендантші.

Вийшли за частокіл і оркестри: рицарський із ріжками, козацький із литаврами, барабанами й усякими багатострунними інструментами і, нарешті, липеки. У їхньому оркестрі, за татарським звичаєм, усіх перекриваючи, пронизливо дуділи сопілки. Загальний шум посилювало гавкання службових собак і ревіння переляканої худоби.

Попереду каравану тепер їхала Бася, а поруч неї по один бік чоловік, по другий — пан Заглоба. Конвой залишився позаду.

Над брамою, прикрашеною смерековими гілочками, на змащених салом і підсвічених ізсередини волових міхурах чорнів напис:

Хай вас довіку любов зігріває,

Crescite********, милі гості, multiplicamini!********

— Vivant! Floreant!********— закричали жовніри, коли маленький рицар із Басею зупинилися, щоб прочитати напис.

— О Боже! — промовив пан Заглоба. — Я ж також гість, але якщо заклик до розмноження й мене стосується, то хай мене круки з’їдять, коли я знаю, що мені робити...

Проте знайшовся і спеціально для нього призначений транспарант, і старий шляхтич із неабиякою приємністю прочитав:

Слава Онуфрію Заглобі безстрашному,

Величі й гордості рицарства нашого!

Пан Володийовський на радощах запросив усіх офіцерів і товариство до себе на вечерю, а для жовнірів звелів викотити два барила оковитої. Тут же зарізали кількох волів, яких негайно взялися пекти на вогнищах. Частування вистачило на всіх, аж понад міру. До пізньої ночі застава гула від вигуків і мушкетних пострілів, що наганяли жах на зграї опришків, котрі ховалися в ушицьких ярах.

******** Доброго роду (лат.).

******** Презирство (лат.).

******** Звідси (лат.).

******** Землероби (лат.).