******** Плодіться (лат.).

******** Розмножуйтесь (лат.).

******** Нехай живуть і процвітають! (лат.).

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХХІІІ

Пан Володийовський у себе на заставі не байдикував, та й його люди безупинно трудилися. Охороняти Хрептів залишалося сто, а то й менше жовнірів, решта була у постійних роз’їздах. Найважливіші загони посилали для прочісування ушицьких ярів: вони ніби перебували у стані безперервної війни, бо розбійницькі ватаги, часто-густо надто численні, вчиняли впертий опір і не раз доводилося вступати з ними у справжні битви.

Такі експедиції тривали упродовж кількох, а то й кільканадцяти днів. Менші загони пан Міхал відправляв аж до Брацлава — збирати свіжі відомості про орду і Дорошенка. Цим наказувалося діставати язиків, на яких вони і полювали у степу. Інші спускалися Дністром до Могилева і Ямполя, щоб підтримувати зв’язок із гарнізонами, котрі стояли у тих місцях. Частина людей стежила за тим, що робиться на валаському боці, а частина зводила мости, лагодила старий гостинець.

У краю, де тепер панував такий пожвавлений рух, поступово ставало спокійніше. Дехто з тамтешніх жителів, тих, що були сумирніші, не вельми охочі до розбоїв, поволі повертався до опустілих садиб, спершу нишком, а потім дедалі сміливіше. У самому Хрептові оселилося декілька євреїв-ремісників, часто-густо заглядали сюди крамарі, а бувало, і поважний купець-вірменин заходив. У пана Володийовського з’явилися підстави сподіватися, що, коли Господь Бог і гетьман дозволять йому ще певний час пробути тут комендантом, цей здичавілий закутень поволі геть змінить своє обличчя. Поки що зроблено лише перші кроки, попереду була сила-силенна роботи: на дорогах іще було небезпечно, розгнузданий тутешній люд охочіше сходився з розбійниками, аніж із військом, і подеколи ні сіло ні впало знову забивався у скелясті розколини. Через дністровські броди нерідко прокрадалися ватаги, що складалися з волохів, козаків, угорців, татар і ще бозна-кого. Вони, за татарським звичаєм, робили набіги на села й містечка, забираючи все, що вдавалося забрати. У тих краях ні на хвилину не можна було випустити шаблі з рук, почепити на цвях мушкета, проте початок уже було покладено, і прийдешнє обіцяло добрі надії.

Якнайпильніше треба було стежити за тим, що коїться на сході. Від дорошенківської різноплемінної раті й допоміжних чамбулів час від часу відособлювалися більші чи менші загони, які нишком нападали на польські гарнізони, а мимохідь палили і спустошували довкілля. Та позаяк діяли ці ватаги, принаймні з вигляду, самочинно, маленький комендант громив їх, не боячись накликати на країну справжньої бурі. Ще більше: він не лише відбивав напади, а й сам шукав ворога у степу, до того ж так успішно, що з часом найзухваліші головорізи стали його духу боятися.

Тим часом Бася розгортала господарство у Хрептові.

Їй страх як подобалося жовнірське життя, з яким вона досі не мала нагоди зіткнутися так близько: безнастанний рух, походи, набіги, вигляд полонених. Вона оголосила панові Володийовському, що принаймні в одному поході має взяти участь, а поки що задовольнялася тим, що іноді об’їздила на своєму бахматику околиці Хрептова у товаристві свого чоловіка і пана Заглоби. Під час таких прогулянок вони цькували лисиць і дрохв. Інколи з трави вискакував і пускався навтьоки розлогами вовк — тоді вони кидалися за ним навздогін, і попереду, слідом за гончаками, щодуху мчала Бася, щоб першою наздогнати втомленого звіра і пальнути в нього з короткоствольного мушкета поміж червоних його очей.

Пан Заглоба насолоджувався соколиними ловами — офіцери мали при собі декілька пар досить досвідчених птахів.

Бася долучилася й до нього, а пан Міхал потайки посилав за дружиною кільканадцять осіб, щоб у разі чого подати допомогу. Хоч у Хрептові завше було відомо, що діється в пустелі на двадцять миль довкола, пан Міхал волів усе-таки дотримуватися обережності.

Жовніри з кожним днем проймалися до Басі дедалі більшою любов’ю і вдячністю: вона дбала про те, щоб їх добре годували, доглядала хворих і поранених. Навіть понурий Мелехович, якого досі діймав головний біль, побачивши її, яснів на виду, — а серце він мав черствіше і вдачу суворішу, ніж інші. Бувалих жовнірів захоплювала її рицарська відвага і неабиякі знання ратної справи.

— Якби Маленького Сокола, не дай Боже, не стало, — казали вони, — вона б могла прийняти командування. З таким воєначальником і загинути не кривдно.

Часом, бувало, якщо за відсутності пана Володийовського хтось порушив дисципліну, Бася відчитувала винуватого. Жовніри слухалися молодої комендантші безсуперечно, а догана, одержана з її вуст, діймала старих вояків болючіше, аніж будь-яка кара, що на неї пан Міхал, як ревний служака, не скупився.

У гарнізоні завжди панував взірцевий лад, бо пан Володийовський, котрий пройшов виучку у князя Ієремії, умів тримати жовнірів залізною рукою. Щоправда, присутність Басі трохи пом’якшила наявні дикуваті звичаї. Кожен намагався їй сподобатись, усі гуртом оберігали її спокій та відпочинок і тому уникали всього, що могло б цей спокій порушити.

У легкій хоругві пана Миколая Потоцького було чимало товаришів, людей бувалих і світських, котрі, хоч і огрубіли у безнастанних боях і походах, та все ж складали приємну компанію. Вкупі з офіцерами інших хоругов вони часто-густо проводили вечори у полковника, розповідали про минулі війни й пригоди, що траплялися з ними не раз. Тут, звісно, ніхто не міг зрівнятися з паном Заглобою. Він був найстарший, найбільше побачив і здійснив чимало подвигів, проте, коли після кількох келихів йому доводилося задрімати у зручному, оббитому сап’яном кріслі, яке тільки для нього ставили, слово забирали інші.

Кожен мав про що розповісти. Одні побували у Швеції і Московії; другі провели молоді літа на Січі ще до Хмельницького; треті, опинившись свого часу в неволі, пасли й стерегли у Криму овець, копали у Бахчисараї колодязі; четвертих занесло аж у Малу Азію; були й такі, що гребцями на турецьких галерах плавали Архіпелагом32 або ж ходили до Єрусалима вклонитися Гробу Господньому; багато хто побував у біді й зазнав чимало горя, проте повернувся під польські корогви, щоб до останнього подиху боронити тутешні прикордонні землі, залиті кров’ю.

У листопаді, коли вечори подовшали, а від широкого степу, де вже зів’яли трави, повіяло спокоєм, в оселі полковника збиралися щодня. Приходив пан Мотовило, командир семенів, русин родом, худющий, як скіпка, і довгий, як спис, уже літній, що воював на бранному полі понад двадцять весен; приходив пан Дейма, брат того самого Дейми, котрий зарубав пана Убиша; і з ними пан Мушальський, колись заможний чоловік, який, замолоду взятий у ясир, веслував на турецьких галерах, а вирвавшись із неволі, відмовився од усіх багатств і пішов із шаблею в руці помщатися бусурманському племені за вчинені йому кривди. Він був незрівнянним лучником, котрий чаплю у високому піднебессі прошивав стрілою. Приходили також двоє наїзників, пан Вільга і пан Ненашинець, браві вояки, і пан Громика, і пан Бавдинович, і чимало інших. Коли вони починали розповідати, перед очима мов наяву поставав цілий східний світ: Бахчисарай і Стамбул, і мінарети, і святині лжепророка, і блакитні води Босфору, і водограї, і двір султана, і людський мурашник у кам’яних мурах міста, і війська, і яничари, і дервіші, і вся оця страшна рать, що мінилася немов веселка, від якої Річ Посполита затуляла своїми скривавленими грудьми і руські землі, і всі розп’яття й храми в цілій Європі.

У просторій вітальні сиділи кружка старі жовніри, немовби табун стомлених довгим перельотом буслів, які з гучним клекотом сіли на степову могилу.

У грубі горіли товсті смолисті поліна, і по всій вітальні танцювали яскраві відблиски. На жарі за наказом Басі підігрівалося молдавське вино, а слуги зачерпували його олов’яними куштиками й подавали рицарям. За стінами перегукувалися стражники, по кутках співали цвіркуни, на яких нарікав пан Володийовський, у заткнутих мохом щілинах посвистував листопадовий північний і дошкульний вітер. Такими холодними вечорами приємно було, сидячи у затишній і світлій кімнаті, слухати оповіді про рицарські пригоди.