В один із таких вечорів пан Мушальський розказав ось яку історію:
— Нехай не позбавить Усевишній своєї милості Річ Посполиту, нас, грішних, а передовсім пані нашу, добродійницю, котра ощасливила нас своєю присутністю, достойну дружину коменданта нашого, тільки дивитися на яку для нас велика честь. Мені не хочеться змагатися з паном Заглобою, чиї подвиги могли б захопити саму Дідону та її вродливих вихованок, але, позаяк ваші милості шукали casus cognoscere meos,******** не стану перечити бажанню теплої компанії і почну негайно.
Замолоду я успадкував чималий маєток в Україні, під Таращею. Мав іще й два материних села у спокійних краях під Яслом, але вирішив оселитися у батькових володіннях, ближче до орди, де пригодами пахло. Буйна душа рвалася на Січ, але там таким, як я, робити вже не було чого, одначе в Дике поле з іншими буйними головами я ходив і душу свою втішив. Добре мені велося у своєму маєтку, одне тільки бентежило: лихого я мав сусіду. Це був простий чоловік із-під Білої Церкви, котрий змалку жив на Січі, дослужився там до курінного отамана і їздив послом від коша до Варшави, де й дістав шляхетську грамоту. Звали його Дидюк. А треба вам сказати, панове, що мій рід походить від якогось самнітського вождя на ім’я Муска, що по-нашому означає «Муха». Муска той після невдалих сутичок із римлянами прибився до двору Земовита33, сина короля Пяста, котрий задля зручності прозвав його Мускальським, а нащадки згодом Мускальського зробили Мушальським. От і я, пишаючись такою шляхетною кров’ю, на сусіду свого дивився зі зневагою. Якби ще, шельма, вмів поціновувати виявлену йому честь і перевагу шляхетського стану над усіма іншими визнав, я б, можливо, й слова не сказав. Але він, діставши право володіти землею як шляхтич, із цього високого звання глузував і часто-густо казав: «Тінь моя подовшала, чи що? Козак я був і козаком зостанусь, а шляхетство й усі вражі ляхи ось у мене де...» А які він при цьому огидні рухи тілом робив, я вам, милостиві панове, і сказати не можу у присутності нашої люб’язної господині. Дика лють у мені кипіла, і заповзявся я його всіляко гнітити. Та він був не з лякливих і не настрахався, а відплачував мені з лишком. І на шаблях не проти був зітнутися, але я не схотів, пам’ятаючи про його низьке походження. Зненавидів я його до смерті, проте й він до мене ненавистю пройнявся. Якось у Таращі на базарі вистрілив у мене і дивом не влучив, а я йому чеканом голову розчерепив. Двічі на нього зі своїми двірськими нападав, а він із тамтешніми гультяями двічі на мене. Не зміг мене здолати, але і я дати ради йому не міг. Хотів був за законом управу на нього знайти — де там: які закони в Україні, коли замість міст згарища димлять... Хто кине клич і збере зграю розбійників, тому й про Річ Посполиту можна забути. Дидюк те й робив та ще й зневажав нашу спільну матір, геть забувши, що вона, нагородивши його шляхетським званням, тим самим пригорнула до себе, вивищила, дала привілеї, а отже, й право володіти землею, і волю дала, навіть надмірну, яка б у іншій державі йому й не снилася. Нам би з ним по-сусідському погомоніти — я певен, мені б тоді аргументів не забракло, але ж ми зустрічалися не інакше, як із рушницею в одній руці й шаблею у другій. Odium******** у мені з кожним днем дедалі сильнішала, я аж обличчям змарнів. Про одне тільки думав: як його провчити. І відчував же, що ненависть — це гріх, а тому вирішив спершу за глум зі шляхетського звання лишень шкіру йому батогами розписати, а потім відпустити, як належить правдивому християнинові, усі його прогрішення і наказати просто пристрелити...
Та Господь Бог розпорядився інакше.
Мав я за селом дуже добру пасіку і пішов якось її оглянути. Діло було надвечір. Пробув я там недовго, може, з годину, і раптом чую, clamor******** якийся. Оглядаюся: над селом дим хмарою висить. За хвилю бачу — люди мчать із криками: «Орда! Орда!», а за ними навздогін, милостиві панове, сила-силенна! Стріли градом сиплють, хоч куди глянь, скрізь баранячі кожухи і диявольські морди ординців. Я до коня! Ледь торкнувся ногою стремена, а на мені вже п’ять чи шість арканів. Якби по одному, я б їх розірвав — сильний тоді був... Nec Hercules!..******** Через три місяці опинився я вкупі з іншими ясирями за Бахчисараєм, у татарському селищі Сугайдзиг.
Господаря мого звали Сальма-беєм. Заможний був татарин, але за вдачею звір лютий і до невільників жалю не мав. Ми під батогами криниці рили і в полі працювали. Хотів я відкупитися, дякувати Богу, було за що. Через одного вірменина передавав я листи у свій маєток під Яслом. Не знаю, чи то листи не дійшли, чи то викуп дорогою пропав, але я нічого не одержав... Повезли мене до Царгорода і продали на галери.
Про місто це можна розповідати без кінця-краю. Не знаю, чи є на світі більше і красивіше за нього. Людей там, як трав у степу і як каміння у Дністрі... Фортечні мури потужні. Вежі одна до одної туляться. Всередині міста у людей під ногами собаки блукають, турки їх не чіпають, напевно, про спорідненість із ними пам’ятають, бо й самі собачі діти — песиголовці... Станів у них немає більше, як тільки пан або невільник, і немає неволі тяжчої, аніж бусурманська. Господь знає, чи правда це, але я на галерах чув, нібито води тамтешні, Босфор і Золотий Ріг, що врізається у глибину міста, — не води взагалі, а сльози невольничі. Чимало й моїх туди пролилося...
Страшна могуть турецька, у жодного державця немає під п’ятою стільки королів, як у султана. А самі турки кажуть, що якби не Ляхистан (так вони матір нашу, Річ Посполиту, називають), вони б уже давно були володарями orbis terrarum********. «За спиною у ляха, твердять, решта світу в неправді живе, бо лях, кажуть, немов пес перед розп’яттям лежить і за руки нас кусає...» І мають слушність, адже так воно було і є... Хіба ми тут, у Хрептові, й ті гарнізони, що стоять у Могилеві, Ямполі, Рашкові, іншій справі служимо? Чимало зла у нашій Речі Посполитій, проте нам за наші труди, гадаю, Бог колись віддячить, та й люди, може, спасибі скажуть.
Одначе повернуся до того, що зі мною сталося. Ті невільники, що на суходолі, у містах і селах живуть, менше потерпають від гніту, аніж ті, котрі веслярами на галери посаджені. Цих нещасних, раз прикувавши до борту біля весла, ніколи вже із залізних пут не звільняють: ні вночі, ні вдень, ні у свята — так вони й живуть у кайданах до останнього подиху, а затоне корабель in pugna navali********, разом із ним ідуть на дно. Голі-голісінькі, холод їх проймає, дощі поливають, голод мучить, а іншої ради немає, як лити сльози та надриватися з останніх сил, бо весла такі великі й важкі, що одному ледве двоє можуть дати раду...
На галеру мене привезли вночі й відразу закували, посадивши навпроти якогось сіромахи, котрого я in tenebris********розгледіти не зміг. Коли почув стукіт молота і дзвін кайданів, — Боже праведний! — мені здалося, що це мою труну забивають, хоч уже ліпше б такий кінець. Почав молитися, та надію з серця ніби вітром видуло... Стогін мій каваджі батогом стишив, тож просидів я сумирно всеньку ніч, аж доки засіріло... Поглянув я тоді на того, з ким мав одним веслом гребти, — о Царице Небесна! Вгадайте-но, милостиві панове, хто навпроти мене сидів? Дидюк!
Я його відразу впізнав, хоч і був він у чому мати народила, вихудлий і бородою заріс до пояса, бо його вже давно продали на галери... Став я на нього дивитися, а він на мене — упізнав теж... Але один одному нічого не кажемо... От що обох нас спіткало! І треба ж: такою жорстокістю були сповнені наші серця, що ми не лише не привіталися по-людському, а навпаки: колишні кривди в душі у кожного спалахнули, наче полум’я, і радість пойняла серця від того, що й ворогові випали такі самі страждання...
Того самого дня галера вирушила у плавання. Дивно мені було з найбільшим своїм недругом за одне весло триматися, з однієї миски недоїдки їсти, яких би у нас і собаки не стали нюхати, однакові знущання терпіти, одним повітрям дихати, вкупі страждати, вкупі плакати...
Пливли ми Гелеспонтом, а потім Архіпелагом... Островів там сила-силенна, і всі під турецькою владою... І обидва береги теж... цілий світ!.. Тяжко було. Удень спека неймовірна. Сонце так пряжить, що здається, вода ось-ось загориться, а як почнуть відблиски тремтіти і виблискувати на хвилях, таке враження, ніби дощ вогняний іде. Піт із нас лився, а язик присихав до піднебіння... Уночі холод кусав як пес... Утіхи не жди — тільки журба за втраченим щастям, журба та мука. Словами цього не виказати... На одній зі стоянок, уже на грецькій землі, бачили ми з палуби славнозвісні ruinas******** святинь, які змурували ще стародавні graeci********. Колони вервечкою стоять, і всі немовби з золота, а це мармур пожовк від часу. А видно так добре, бо вони на голому пагорбі вишикувалися і небо там ніби бірюза... Потім попливли ми довкола Пелопонесу.
