День минав за днем, тиждень за тижнем, а ми з Дидюком і словом не перемовилися — не вийшла ще з наших сердець погорда і злість... І почали ми поволеньки хиріти, мабуть, так хотілося Богу. Від непосильної праці й перемінної погоди грішна плоть наша майже відпадала од кісток; рани від сирівцю гноїлися на сонці. Ночами ми молили Бога про смерть. Часом, бувало, ледь задрімаю і чую, як Дидюк просить: «Х р и с т е, п о м и л у й! С в я т а П р е ч и с т а, п о м и л у й! Д а й  п о м е р т и!» Він також чув і бачив, як я до Пресвятої Діви та її немовляти руки простягав... Аж тут ураз неначе вітер морський узявся виганяти кривду із серця... Її дедалі меншало й меншало... Дійшло до того, що, оплакуючи себе, я і над його долею плакав. Обидва ми вже геть інакше один на одного дивилися... Ще більше! Допомагати почали один одному. Пройме мене піт, смертельна втома охопить — він сам веслує, а йому стане невміч — я... Принесуть попоїсти, кожен стежить, щоб і другому вистачило. Але завважте, милостиві панове, яка дивна річ — натура людська! Ми вже, можна сказати, полюбили один одного, та жоден не хотів першим зізнатися... Непоступливий був, шельма, українська душа!..

Якось, коли нам було страшенно кепсько й тяжко, почули ми, що завтра відбудеться зустріч із венеційським флотом. Годували нас надголодь, жаліли зайву крихту дати, тільки на удари батогом не скупилися. Настала ніч. Ми стогнемо тихенько — він собі, я собі — і дедалі ревніше молимося. Раптом глянув я, саме місяць світив, — а в нього сльози по бороді аж біжать. Здригнулося у мене серце, от я й кажу: «Дидюк, ми ж із тобою з одного краю, жили у сусідстві, відпустімо один одному провини». Він як почув це — Боже праведний! Як зареве чоловік, як підскочить, аж ланцюги задзвеніли. Обнялися ми через весло, цілуємося і плачемо... Не можу сказати, скільки так тривало, про все на світі ми забули, тільки тряслися від ридань.

Тут пан Мушальський замовк і ніби ненароком пальцями змахнув щось з очей. На хвилю запала тиша, лишень студений північний вітер посвистував у щілинах поміж колодами, а в кімнаті сичав вогонь і співали цвіркуни. Нарешті пан Мушальський відсапнув і повів свою розповідь далі:

— Господь, як згодом виявилося, благословив нас і ласки своєї не позбавив, та спершу ми гірко поплатилися за цей спалах братніх почуттів. Поки обнімалися, ланцюги наші так переплелися, що ми не змогли їх розплутати. Прийшли наглядачі, але доки вони нас розчіпляли, канчук понад годину свистів над нами. Били нас не дивлячись, по чому попало. Пролилася кров із моїх ран, пролилася з Дидюкових, змішалася і потекла одним струмком у море. Оце й усе, що я хотів повідати, панове. Історія, хвалити Бога, давня!..

Відтоді я не згадував ні разу, що мій рід від самнітів походить, а він — селянин із-під Білої Церкви, недавно піднесений до шляхетського стану. Я і брата рідного не міг би любити міцніше. Навіть якби Дидюк не був шляхтичем, я б на це не зважив, хоч так, звісно, було приємніше. А він мені, як колись ненавистю, так тепер любов’ю з лишком платив. Таку вже він мав натуру...

Наступного дня була битва. Венеційці розігнали наш флот на всі чотири вітри. Наша галера, зрешечена ворожими кулевринами, зачаїлася біля якогось пустельного острівця, певніше, скелі, що стриміла з моря. Треба було судно лагодити, а позаяк вояків повбивало, рук для роботи бракувало, от і довелося туркам нас розкувати й кожному дати сокиру. Ледве зійшли на суходіл, бачу: у Дидюка на думці те саме, що й у мене. «Зараз?» — питає. «Зараз!» — відповідаю і, не довго думаючи, хрясь по макітрі одного наглядача, а Дидюк — самого капітана. За нами інші — наче полум’я спалахнуло! За годину розправилися з турками, потім сяк-так залатали галеру і посідали в неї уже без ланцюгів, а Господь милосердний звелів вітрам пригнати наше судно до Венеції.

Харчуючись милостинею, дісталися ми до Речі Посполитої. Поділився я з Дидюком своїми під’ясельськими землями, і вирушили ми обидва воювати, щоб помститися ворогові за наші сльози і кров. Під час підгаєцької кампанії Дидюк подався на Січ до Сірка34 і звідти вкупі з ним ходив у Крим. Що вони там виробляли і яких збитків завдали, про це ви, милостиві панове, не гірше від мене знаєте.

Поворітьма Дидюк, наситившись помстою, поліг, зітнутий стрілою. Я залишився живий і відтоді щоразу, натягуючи тятиву, його згадую, а що у такий спосіб душу не один раз потішив, це серед достойного товариства багато хто з вас підтвердить.

Тут пан Мушальський знову замовк, і знову тільки посвистування північного вітру стало чути та потріскування вогню. Старий жовнір утупився поглядом у палахкотливі поліна і після тривалого мовчання так закінчив свою оповідь:

— Були Наливайко і Лобода, був батько Хмельницький, а тепер Дорош їм на зміну прийшов. Земля від крові не просихає, ми ворогуємо і б’ємося, але ж Господь кинув у наші серця semina******** любові, проте вони наче у неродючому ґрунті лежать і тільки политі сльозами і кров’ю, тільки під гнітом і канчуком бусурманським, тільки у татарській неволі несподівано дають плоди.

—Хам із хамів! — промовив зненацька, прокидаючись, пан Заглоба.

******** Нагоди мене пізнати (лат.).

******** Ненависть (лат.).

******** Шум, гам (лат.).

******** Початок фрази «І Геркулесу на здолати багатьох» (лат.).

******** Всесвіту (лат.).

******** У морській битві (лат.).

******** У темряві (лат.).

******** Руїни (лат.).

******** Греки (лат.).

******** Зерна (лат.).

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХХІV

Пелехович поволі одужував, але в набігах іще участі не брав і сидів, зачинившись у кімнатці, тому про нього й думати забули, аж поки сталася пригода, що прикувала до нього загальну увагу.

Якось козаки Мотовила схопили татарина, що видався їм підозріливим. Він крутився поблизу застави, щось винюхуючи, і привели його до Хрептова.

Полоненого було негайно допитано. Ним виявився один із липеків, які нещодавно, покинувши службу в Речі Посполитій і свої садиби, перебігли до султана. Він прибув із другого берега Дністра і мав при собі листа від Кричинського до Мелеховича.

Пан Володийовський вельми стурбувався і враз скликав старших офіцерів на раду.

— Милостиві панове, — почав він, — вам добре відомо, як багато татар, навіть із числа тих, що споконвіку жили у Литві й тут, на Русі, перейшло до орди, зрадою віддячивши Речі Посполитій за її добрі діла. Через те закликаю вас надалі нікому з них особливо не довіряти й пильно за вчинками кожного стежити. Тут ми теж маємо невелику татарську хоругов у сто п’ятдесят добрих коней під командою Мелеховича. Цього Мелеховича я сам віднедавна знаю, можу тільки сказати, що пан гетьман за виняткові заслуги зробив його сотником і з хоругвою прислав його сюди. Правда, мені здалося дивним, що ніхто з ваших милостей цього татарина досі, до його вступу на службу, не знав і навіть нічого про нього не чув... А що наші липеки над міру цього юнака люблять і сліпо слухаються, я собі пояснював його відвагою і славними подвигами, хоч і ті, схоже, не відають, хто він такий і звідки. Досі я його ні в чому лихому не підозрював і ні про що не розпитував, задовольнившись гетьманською рекомендацією, хоч якоюсь таємницею він себе оточує. А втім, усяк живе як хоче, я нікому в душу не заглядаю, як на мене, аби тільки жовнір службу ніс справно. Та ось люди пана Мотовила схопили татарина, який привіз Мелеховичу листа від Кричинського. Не знаю, чи відомо вашим милостям, хто такий Кричинський.

— Аякже! — відповів пан Ненашинець. — Кричинського я самого знав, а тепер і інші знають: лиха слава далеко сягає.

— Ми вкупі грамоти... — почав був пан Заглоба, але враз затнувся, зміркувавши, що в такому разі Кричинському має бути років дев’яносто, а в такому поважному віці люди вже зазвичай не воюють.

— Коротше кажучи, — вів далі маленький рицар, — Кричинський, польський татарин, був у нас полковником, командував хоругвою липеків, та згодом зрадив Вітчизну і перейшов у добрудзьку орду, де, як я чув, його слово має велику вагу, бо там сподіваються, що він і решту липеків на поганський бік перетягне. І з таким чоловіком Мелехович вступає у таємні стосунки! А найліпший цьому доказ — оцей лист.