Тут маленький полковник розгорнув списані аркуші, розправив їх ударом долоні й заходився читати:
— «Наймиліший моєму серцю брате! Посланець твій дістався до нас і листа передав...»
— Польською пише! — перебив його пан Заглоба.
— Кричинський, як і всі наші татари, тільки русинською і польською писати вмів, — відповів маленький рицар, — та й Мелехович теж, напевно, татарської грамоти не вгризе. Слухайте, милостиві панове, і не перебивайте. «...і листа передав, із Божою допомогою все буде гаразд, і ти жаданої мети досягнеш. Ми тут із Моравським, Александровичем, Тарасовським і Грохольським часто радимося і в інших братів у листах ради питаємо, як чимскоріше виконати те, що ти, любий, замислив. А позаяк до нас дійшла чутка, ніби ти занедужав, посилаю чоловіка, аби він тебе, любий, на власні очі побачив і приніс нам приємну звістку. Таємницю бережи пильно, щоби, боронь Боже, завчасно не відкрилася. Нехай примножить Господь твій рід, нехай зрівняє його з числом зірок на небі.
Кричинський».
Пан Володийовський дочитав і обвів поглядом присутніх, а позаяк усі мовчали, либонь, напружено обдумуючи зміст листа, він промовив:
— Тарасовський, Моравський, Грохольський і Александрович — усі колишні татарські ротмістри і зрадники.
— Так само як Потужинський, Творовський і Адурович, — додав пан Снітко.
— Що скажете про листа, панове?
— Чистісінька зрада, тут і думати нема чого,— відгукнувся пан Мушальський. — Просто ротмістри ці хочуть наших татар на свій бік переманити, от і злигалися з Мелеховичем, а він згодився їм допомогти.
— Лелечко! Та це ж periculum******** для цілого гарнізону, — заволало відразу кілька голосів. — Липеки душу за Мелеховича ладні продати, і якщо він накаже — сьогодні ж уночі нас переріжуть.
— Найчорніша зрада під сонцем! —закричав пан Дейма.
— І сам гетьман цього Мелеховича сотником призначив! — скрушно зітхнув пан Мушальський.
— Пане Снітко! — озвався пан Заглоба, — що я тобі говорив, коли Мелеховича побачив? Хіба не сказав, що це віровідступник і зрадник? З очей видно... Ха! Він усіх міг ошукати, тільки не мене. Годі було мені на нього глянути. Повтори, пане Снітко, мої слова, нічого не змінюючи. Сказав я, що він зрадник?
Пан Снітко сховав ноги під лаву й похнюпив голову.
— Проникливість вашої милості справді гідна подиву, хоч, правду кажучи, я не пригадаю, щоб ваша милость його зрадником назвав. Ви тільки, мостивий пане, сказали, що він вовком дивиться.
— Ха! Отже, ти, милостивий пане, стверджуєш, що пес зрадник, а вовк — ні, що вовк не укусить руки, яка його гладить і їсти йому дає? Пес, виходить, зрадник? Може, твоя милость іще й Мелеховича під захист візьме, а нас усіх оголосить зрадниками?..
Присоромлений пан Снітко широко розтулив рота, вирячив очі й від подиву довго не міг вимовити ні слова.
Тим часом пан Мушальський, що мав здатність швидко приймати рішення, не задумуючись промовив:
— Передовсім нам треба подякувати Всевишньому за те, що ганебну змову викрито, а потім відрядити шістьох драгунів — і кулю в лоб зрадникові!
— А далі іншого сотника призначити, — додав пан Ненашинець.
— Зрада така очевидна, що помилки бути не може.
На це пан Володийовський відповів:
— Спершу треба Мелеховича допитати, а потім повідомити про цю змову гетьманові, бо як мені казав пан Богуш із Зембіц, коронний маршал вельми прихильний до литовських татар.
— Але ж ваша милость, — сказав, звертаючись до пана Міхала, пан Мотовило, — має повне право сам над Мелеховичем суд звершити, бо він до рицарства ніколи не належав.
— Я свої права знаю, — відповів пан Володийовський, — і не треба мені, милостивий пане, про це нагадувати.
Тут інші закричали:
— Привести сюди сучого сина, нехай нам відповість, запроданець і зрадник!
Гучні вигуки розбудили пана Заглобу, котрий був задрімав, що з ним останнім часом постійно траплялося. Швидко пригадавши, про що йшлося, він сказав:
— Хоч блиску від щербатого місяця у твоєму гербі, пане Снітко, й небагато, але й розумом ти, милостивий пане, не блищиш. Сказати, що пес, canis fidelis********, зрадник, а вовк — ні! Ну ти що, голубе, геть із глузду з’їхав!
Пан Снітко підніс очі до неба, даючи зрозуміти, що потерпає ні за цапову душу, але промовчав, не бажаючи дратувати старого суперечкою, а тут іще й пан Володийовський звелів йому сходити по Мелеховича, і він поквапився виконати наказ, зрадівши з нагоди вислизнути.
За хвилину він повернувся, ведучи молодого татарина, котрий, напевно, ще нічого не знав про те, що зловили липека, бо зайшов сміливо. Вродливе смагляве його обличчя було надто бліде, та він зовсім одужав і навіть голови більше не обмотував хустками, а носив, не скидаючи, червону оксамитову тюбетейку.
Усі так і впилися у нього очима, він же, досить низько вклонившись маленькому рицареві, решті кивнув вельми недбало.
— Мелехович! — почав пан Володийовський, утупивши в нього свій пронизливий погляд. — Ти знаєш полковника Кричинського?
Обличчям Мелеховича швидко промайнула грізна тінь.
— Знаю! — відповів він.
— Читай! — сказав маленький рицар, подаючи йому знайденого при полоненому листа.
Мелехович почав читати, і перш ніж він закінчив, обличчя його знову стало спокійним.
— Чекаю наказу, — промовив він, повертаючи листа.
— Як давно ти замислив зраду і яких маєш у Хрептові спільників?
— Мене звинувачено у зраді?
— Відповідай, а не став запитання! — грізно сказав маленький рицар.
— Що ж, тоді мій respons******** буде такий: зради я не замишляв, спільників не маю, а якби й мав, то таких, яких вам, милостиві панове, не судити.
Почувши це, жовніри заскреготіли зубами, і тої ж миті декілька голосів промовило з погрозою:
— Ґречніше, сучий сину, ґречніше! Не забувай: ти не перед рівнею стоїш!
У відповідь Мелехович глянув на присутніх поглядом, у якому була холодна ненависть.
— Я знаю свій обов’язок перед паном комендантом, моїм начальником, — сказав він, знову вклонившись панові Володийовському, — знаю і те, що за всіх тут бідніший, і тому вашого не шукаю. Ваша милость (тут він знову звернувся до маленького рицаря) про спільників запитував, то у мене їх двоє: один — пан підстолій новогрудський, Богуш, а другий — пан великий коронний гетьман.
Почувши ці слова, всі вельми здивувалися, і на хвилю запанувало мовчання. Нарешті пан Володийовський ворухнув вусиками і спитав:
— Як це?
— А отак, — відповів Мелехович. — Кричинський, Моравський, Творовський, Александрович і решта справді на бік орди перейшли і чимало вже зла Вітчизні завдали, але щастя на новій службі не знайшли. А може, сумління у них пробудилося, одне слово, і служба ця, і слава зрадників їм не до шмиги. Пан гетьман добре про це знає, він і доручив панові Богушу з паном Мислишевським перетягти їх назад під стяги Речі Посполитої, а пан Богуш до мене звернувся й наказав домовитися з Кричинським. У мене на квартирі листи від пана Богуша лежать, можу хоч зараз принести, їм ваша милость скорше, аніж моїм словам, повірить.
— Іди з паном Снітком і негайно принеси мені ці листи.
Мелехович вийшов.
— Милостиві панове, — швидко заговорив маленький рицар, — здається, поспішним звинуваченням ми тяжко скривдили чесного вояка. Якщо він має усі ці листи і все, сказане ним, правда, — а я починаю думати, що це так, — тоді він не лише рицар, котрий уславився ратними подвигами, а й доблесний слуга Вітчизни, і не огуда йому належить, а нагорода. Хай йому дідько! Треба мерщій помилку виправити!
Решта сиділа мовчки, не знаючи, що сказати, а пан Заглоба цього разу заплющив очі й удавав, що дрімає.
Тим часом повернувся Мелехович і подав панові Володийовському листи від Богуша.
Маленький рицар почав читати. І ось що він прочитав:
— «Зусібіч чую я, що ніхто, опріч тебе, ліпше у цьому ділі прислужитися не може через незвичайну приязнь, яку вони до тебе мають. Пан гетьман ладен їм пробачити і домогтися прощення Речі Посполитої обіцяє. З Кричинським зв’язуйся якомога частіше через вірних людей і praemium йому пообіцяй. Таємницю зберігай якнайпильніше, бо інакше, не дай Боже, усіх їх занапастиш. Одному панові Володийовському можеш відкрити arcana, бо він твій начальник і багато в чому посприяти може. Трудів і старань не шкодуй, пам’ятаючи, що finis coronat opus********, і будь певен, що за добрі діла твої мати наша заслуженою нагородить тебе любов’ю».
