— Ось яка мені нагорода! — понуро пробурчав молодий татарин.
— Боже праведний! Чом же ти нікому й слова не сказав? — закричав пан Володийовський.
— Я хотів вашій милості усе розповісти, але не встиг — занедужав після забиття. А іншим, тут Мелехович повернувся до офіцерів, мені заборонено було відкриватися. Ваша милость, я гадаю, тепер решті теж мовчати накаже, щоб на тих не накликати біди.
— Докази твоєї невинуватості незаперечні, це й сліпому ясно, — сказав маленький рицар. — Веди далі свої перемови з Кричинським. Жодної перепони тобі в цьому не буде, навпаки, матимеш допомогу — ось тобі моя рука, ти шляхетний рицар. Приходь сьогодні до мене вечеряти.
Мелехович потиснув простягнуту йому руку і втретє вклонився. Інші офіцери, вийшовши зі своїх кутків, обступили його і заговорили навперебій:
— Ми у тобі помилялися, зате тепер кожен радий тобі руку потиснути — ти цього заслужив.
Проте молодий липек ураз випростався і відкинув назад голову, немов хижий птах, що приготувався завдати удару дзьобом.
— Я не забув, що вам не рівня, — відповів він.
І вийшов із кімнати.
Після того як він пішов зчинився гомін. «Нічого дивного, — говорили між собою офіцери, — дістати таке звинувачення — не жарт! Ще довго він оговтуватиметься, але, зрештою, це минеться. А нам треба ставлення до нього змінити. Адже душа у нього справді рицарська! Гетьман знав, що робив! Дива та й годі, дива!..»
Пан Снітко нищечком собі тріумфував, та врешті-решт не витримав, підійшов до пана Заглоби, вклонився йому і сказав:
— Даруй, ваша милость, але вовк наш не зрадник...
— Не зрадник? — перепитав пан Заглоба. — Зрадник, тільки шляхетний, бо не нас зраджує, а ординців... Не втрачай надії, любий пане Снітко, я щодня молитимусь за тебе: а що як Святий Дух змилосердиться і дозволить твоїй милості блиснути розумом!
Бася, коли пан Заглоба детально їй про все розповів, вельми тішилася. Мелехович від самого початку припав їй до душі, і вона зичила йому добра.
— Треба, — сказала вона, — у першу ж небезпечну експедицію його з собою взяти, — оце й буде найліпший спосіб висловити йому довіру.
Але маленький рицар, погладивши рожеві Басині щічки, відповів:
— А надокучлива муха тільки про своє дзумає! Знаємо ми тебе! Не про Мелеховича ти дбаєш і не про спосіб виявити йому довіру — тобі б аби у степ полетіти та ще й у самісіньку січу! Не вийде...
І, сказавши це, почав виціловувати її в уста.
— Mulier insidiosa est!********— поважно мовив пан Заглоба.
У цей самий час Мелехович сидів із посланцем Кричинського у себе на квартирі й тихо розмовляв із ним. Сиділи вони так близько один до одного, що мало не стукалися лобами. На столі горів каганець із баранячим лоєм, відкидаючи жовті бліки на обличчя Мелеховича, яке, попри всю його красу, було просто страшне — така на ньому малювалася завзятість, злість і дика радість.
— Слухай, Халіме! — прошепотів Мелехович.
— Ефенді, — відповів посланець.
— Перекажи Кричинському, що він мудрак, бо не написав у листі нічого такого, що могло б мене занапастити. Розумака, скажи. Нехай і надалі нічого відверто не пише... Тепер вони мені ще більше довірятимуть усі... Сам гетьман, Богуш, Мислишевський, тутешні офіцери — геть усі! Чуєш? Щоб вони від мору вилягли!
— Чую, ефенді.
— Але спершу мені треба в Рашкові побувати, а потім я знову сюди повернуся.
— Ефенді, молодий Нововейський тебе впізнає.
— Не впізнає. Він мене вже під Кальником бачив, під Брацлавом — і не впізнав. Удивляється в мене, брови морщить, а згадати не може. Йому п’ятнадцятий минав, коли він із дому втік. Відтоді зима вісім разів укривала степи снігом. Змінився я. Старий би мене впізнав, а молодий не впізнає... Із Рашкова я тобі дам знати. Нехай Кричинський буде готовий і тримається поблизу. З пиркалабами35 неодмінно порозумійтеся. У Ямполі теж наша хоругов є. Богуша я вмовлю, щоб домігся у гетьмана для мене переводу до Рашкова, — звідтіля, скажу, простіше з Кричинським зв’язатися. Але сюди я мушу повернутися... мушу!.. Не знаю, що буде, як далі складеться... Вогнем мене палить, уночі очей не можу стулити... Якби не вона, я б уже вмер...
— Благословенні руки її.
Губи Мелеховича затремтіли, і, впритул наблизившись до гостя, він заходився шепотіти, немовби в лихоманці:
— Халіме! Благословенні її руки, благословенна голова, благословенна земля, якою вона ступає, чуєш, Халіме! Скажи їм там, що я вже здоровий — завдяки їй...
******** Небезпека (лат.).
******** Вірний пес (лат.).
******** Відповідь (лат.).
******** Кінець — ділу вінець (лат.).
******** Жінка — істота підступна! (лат.).
c761341cd2edb82010b0026d
Розділ ХХV
Ксьондз Камінський, у минулому жовнір, доволі хвацький і кмітливий, на старості літ осів в Ушиці, де дістав парафію. Та позаяк костьол в Ушиці згорів дотла, а парафіян було мало, цей пастир без пастви часто-густо навідувався до Хрептова і, просиджуючи там тижнями, напучував рицарство побожними науками.
Вислухавши уважно оповідь пана Мушальського, він через декілька вечорів звернувся до присутніх із такими словами:
— Мені завше до душі були розповіді, у яких сумні події мають щасливий кінець, із чого виходить, що кого Господь візьме під свою руку, того із будь-якої пастки визволить і звідусіль, хоч із Криму, приведе до спокійного прихистку.
Тому, милостиві панове, раз і назавжди кожен для себе запам’ятайте, що для Всевишнього нема нічого неможливого, і навіть у найважчих обставинах не втрачайте віри у його милосердя. Ось воно як!
Честь і хвала панові Мушальському, що простого чоловіка братньою любов’ю злюбив. Приклад цього нам показав сам Христос, котрий, вийшовши з царського роду, любив простолюдинів, багатьох із них зробив апостолами і подальшому сприяв просуванню, через що вони тепер і засідають у небесному сенаті.
Та одна річ любов приватна і геть інша — загальна, однієї нації до іншої. Так-от, цю, загальну любов, Усевишній так само суворо наказав плекати у серцях. А де вона? Озирнися довкола, чоловіче: всенькі серця сповнені злості, немовби люди не за Господніми заповітами живуть, а за сатанинськими.
— Ох, милостивий мій пане, — втрутився пан Заглоба, — нелегко тобі буде вмовити нас полюбити турка, татарина, чи якогось іншого варвара — ними сам Господь Бог, можна сказати, гидує.
— Я вас до цього й не закликаю, а лишень стверджую, що діти eiusdem matris******** зобов’язані одне одного любити. А ми що коїмо? Ось уже тридцять років, від часів Хмельницького, тутешня земля не просихає від крові.
— А з чиєї провини?
— Хто перший свою провину визнає, тому першому Господь і простить.
— Але ж ти сам, милостивий пане, хоч нині й сутану носиш, замолоду заколотників громив, і, як ми чули, досить успішно...
— Громив, бо слухняно виконував жовнірський обов’язок, і не в цьому мій гріх, а в тому, що я їх, як чуму, ненавидів. Мав я свої, особисті причини, про які не стану згадувати, бо давно це було, та й рани ті вже зарубцювалися. А каюсь я у тому, що над потрібне старався. Мав я під командою сто осіб із хоругви пана Неводовського, і частенько ми з ними, відокремившись од решти, палили, голови стинали, вішали... Самі, панове, пам’ятаєте, які були часи. Палили і стинали голови татари, яких Хмель покликав на підмогу, палили і стинали голови польські війська. Козаки теж за собою тільки воду й землю залишали, ще дужче лютуючи, аніж ми і татари. Нічого нема страшнішого за братовбивчу війну... Що то були за часи — словами не переказати. Одне скажу: і ми, і вони радше на скажених собак, аніж на людей, були схожі...
Якось наш загін дістав повідомлення, що бунтівна потолоч обложила у невеличкій фортеці пана Русецького. Мене з моїми людьми послали його виручати. Але ми прийшли надто пізно. Від невеличкої фортеці вже й сліду не зосталося. Проте я натрапив на п’яних селян і майже всіх поклав, лише дещиця у збіжжі сховалася. Цих я наказав узяти живцем, щоб повісити для перестраху. Але де? Легше було задумати, аніж виконати: у всьому селі не лишилося жодного деревця. Навіть дикі груші, що росли подекуди на межах, валялися зрубані. Шибениці ставити — нема часу, та й лісів поблизу не видно, край видався степовий. Що робити? Беру я своїх полонених і йду. Трапиться, думаю, дорогою якийсь розлогий дубок. Милю проходимо, другу — довкола рівнісінький степ, хоч кулі коти. Нарешті бачимо руїни якогось села, а вже надходив вечір. Роздивився я туди-сюди — скрізь головешки та сивий попіл. Знов нічого! Аж гульк: на маленькому пагорбі хрест стоїть, великий, дубовий, мабуть, недавно поставлений, бо дерево ще анітрохи не почорніло і при вечірньому світлі сяяло, ніби охоплене полум’ям. Христос на ньому був із бляхи вирізаний і майстерно розмальований. Лише зайшовши збоку, можна було побачити, що бляха тоненька, і на хресті не справжнє тіло висить. А якщо спереду дивитися — обличчя мов живе, трохи тільки зблідле від страждань, і терновий вінець, і очі, з великою журбою і печаллю звернені до неба.
