Побачив я цей хрест, і в голові у мене промайнуло: «Ось дерево, другого не буде», — але відразу ж самому страшно стало. В ім’я Отця і Сина! Не стану ж я їх на хресті вішати! Проте, думаю, чом би не потішити Христа, наказавши у нього на очах зітнути голови тим, котрі стільки невинної крові пролили, і кажу: «Боже праведний, нехай видасться тобі, що це ті самі юдеї, які тебе на хресті розіп’яли: вони за них анітрохи не ліпші». І звелів я брати по одному полоненому, приводити на пагорбок до розп’яття і біля його підніжжя стинати їм голови. Були поміж ними сивочолі діди і пахолки безвусі. Привели першого, він до мене: «Заради Христа, заради його хресних мук, помилуй, пане!» А я на це: «По шиї його!» Драгун розмахнувся, і покотилася голова... Другого привели, він те саме: «Заради Христа милосердного, помилуй!» А я знову: «По шиї його!» Так само і з третім, із четвертим, із п’ятим; усього їх було чотирнадцять, і кожен мене заклинав іменем Христовим... Уже й зоря погасла, доки ми впоралися. Наказав я покласти мертві тіла довкола розп’яття... Дурень! Гадав, вигляд їхній буде приємний Сину Божому, вони ж іще певний час то руками, то ногами смикали, іноді котрийсь скинеться, немов витягнута з води риба. Зрештою, недовго стражденні корчилися, незабаром життя покинуло обезголовлені тіла, і лежали вони кружком непорушно.
Тим часом темінь зробилася непрозірна, і вирішив я тут-таки заночувати, хоч багать розводити не було з чого. Ніч Бог послав теплу, і люди мої залюбки вляглися на попони, а я пішов іще до розп’яття, щоб біля ніг Усевишнього помолитися на ніч і перепоручити себе його милосердю. Думав, молитви мої з особливою вдячністю будуть прийняті, позаяк день я провів у трудах і вчинене вважав за свою заслугу.
Часто жовнір, нагарувавшись у поході, засинає, не дочитавши вечірньої молитви. Так сталося й зі мною. Драгуни, бачачи, що я стою навколішки, обіпершись на хрест, вирішили: я поринув у благочестиві роздуми, і ніхто не пробував їх порушити. Насправді ж очі мої умить стулилися, і дивний сон зійшов на мене від того розп’яття. Не скажу, що мені було послане видіння: я і був, і зараз цього недостойний, одначе, міцно заснувши, бачив я, немовби наяву, від початку до кінця муки Господні... Бачив страждання невинного ягняти, і серце моє полагіднішало, з очей потекли сльози, і безмірний жаль стиснув душу. «Господи, — кажу, — маю я сотню хвацьких молодців. Хочеш побачити, яка у русі наша кіннота? Кивни тільки головою, а я цих вражих синів, катів твоїх, умить на шматки посічу шаблями». Ледве я так сказав, видіння враз розсіялося, залишився один тільки хрест, а на ньому Христос, що плаче кривавими сльозами... Обійняв я підніжжя святого дерева і теж заридав. Скільки це тривало, не знаю, але через якийся час, трохи вгамувавшись, знову кажу: «Боже! Боже! Проповідував же ти своє святе вчення зачерствілим юдеям, адже так? Було б тобі з Палестини у нашу Річ Посполиту прийти — ми б уже тебе до хреста прибивати не стали, а прийняли ласкаво, щедро обдарували добром і шляхетським званням нагородили для подальшого примноження божественної твоєї слави. Чом ти так не вчинив, Господи?»
Із цими словами підіймаю я очі (не забувайте, усе це уві сні було) і що я бачу? Господь наш дивиться на мене суворо, брови супить і зненацька відповідає громовим голосом: «Дешеве нині шляхетство ваше, бо під час шведської війни будь-який міщанин міг собі його купити. Але не в цьому річ! Ви з гультяями одне одного варті, і вони, й ви гірші за юдеїв, бо щодня мене на хресті розпинаєте... Хіба я не наказав вам навіть ворогів своїх любити і провини їм прощати, а ви, як люті звірі, розтерзати ладні один одного? Попри це, я муку терплю нестерпну. А ти сам, ти, котрий мене у катів відбити хотів, а потім у Річ Посполиту закликав, — що ти зробив? Он трупи довкола мого хреста лежать, і підніжжя кров’ю забризкане, а то ж були невинні люди — деякі зовсім іще юні, а деякі, небагаті на розум, наче дурні вівці сліпма за іншими пішли. Виявив ти до них милосердя, судив, перш ніж умертвити? Ні! Ти звелів їм усім голови постинати і ще думав мене цим утішити. Наспрвді ж одне діло сварити й карати, як батько карає сина, як старший брат сварить молодшого, і геть інше — помщатися, карати без суду, не знаючи міри в покараннях і жорстокості. До того вже дійшло, що на цій землі вовки милосердніші за людей, трави сходять кривавою росою, вітри не віють, а виють, річки сльозами повняться і люди простягають руки до смерті, вигукуючи: «Рятівнице наша!»
«Господи! — закричав я. — Невже вони кращі за нас? Хто найстрашніші коїв жорстокості? Хто бусурман покликав?..»
«Любіть їх, навіть караючи, — відповів Господь, — і тоді полуда спаде у них з очей, жорстокість покине серця і милосердя моє буде з вами. А інакше прийде навала татарська і всіх — і вас, і їх — полонять, і служитимете ви ворогові, терплячи муки, зносячи приниження, заливаючись слізьми, аж до того дня, коли один одного полюбите. Якщо ж і надалі не зменшите своєї ненависті, не буде ні одним, ні другим поблажливості, і поганин заволодіє цією землею на віки вічні!»
Перелякався я, почувши таке пророцтво, і довго не міг слова вимовити, а потім, упавши ниць, запитав:
«Що ж мені робити, Господи, щоб спокутувати свої гріхи?»
На що Господь відповів:
«Іди і повторюй мої слова, проповідуй любов!»
Після цих слів мій сон розвіявся. А позаяк літня ніч коротка, прокинувся я вже на зорі, мокрий від роси. Глядь: голови довкола розп’яття так само кружком лежать, тільки обличчя посиніли. І дивна річ: учора радісно мені було на них дивитися, а сьогодні огорнув страх, особливо коли я глянув на голову одного пахолка, років, може, на сімнадцять, надзвичайно вродливого. Я звелів жовнірам поховати тіла під цим самим хрестом і відтоді... став зовсім іншою людиною.
Спочатку, бувало, думалося: сон — мара! Але той сон міцно застряв у мене в пам’яті й поволі заволодів немовби усією моєю сутністю. Звісно, я не смів навіть подумати, що це сам Усевишній зі мною бесідував, бо, як уже вам казав, достойним себе не відчував, одначе могло статися, що сумління, яке на час війни зачаїлося у найдальшому куточку душі, наче татарин у травах, зненацька подало голос, аби оголосити мені Господню волю. Я пішов на сповідь: ксьондз підтвердив мій здогад. «Це очевидна пересторога і воля Божа, прислухайся до них, бо зле тобі буде».
Відтоді я почав проповідувати любов.
Але товариство й офіцери сміялися мені у вічі: «Ти що, кричали, ксьондз, щоб повчання нам давати? Хіба мало ті песиголовці кривди Всевишньому вчинили, мало костьолів спалили, мало сплюндрували хрестів? За це, чи що, ми маємо їх любити?» Одне слово, ніхто мене не слухав.
І тоді, після битви під Берестечком, зодягнувся я у цей духовний одяг, щоби з більшим правом нести людям слово Боже і волю його.
Ось уже понад двадцять років я роблю свою справу, не знаючи спочинку. Уже й волосся посивіло... Нехай не покарає мене Господь у своєму милосерді за те, що голос мій був досі голосом волання у пустелі.
Любіть ваших ворогів, милостиві панове, карайте їх, як карає батько, сваріть, як сварить старший брат, інакше, хоч би як гірко їм було, гірко буде й вам, і всій Речі Посполитій.
Погляньте, що принесла ця війна, які плоди братньої ненависті! Земля стала пустелею, у мене в Ушиці замість парафіян самі могили. На місці костьолів, міст, сіл — згарища, а поганська міць розростається, кріпне і погрожує нам, як море, котре й тебе, кам’янецька твердине, ладне поглинути...
Пан Ненашинець слухав розповідь ксьондза Камінського з великим хвилюванням, аж чоло його краплями зросив піт, а потім першим порушив мовчання:
— Є, звісно, серед козаків достойні лицарі, взяти для прикладу хоч би й присутнього тут пана Мотовила, котрого усі ми шануємо і любимо. Та щодо загальної любові, про яку так промовисто говорив ксьондз Камінський... я, признатися, досі у тяжкому жив гріху, бо не відчував у собі цієї любові, та й не намагався її здобути. Тепер, дякувати, його превелебність трохи відкрив мені очі. Проте без особливої Божої ласки я такої любові у своєму серці не знайду, бо ношу в ньому згадку про страшну кривду, а що це за кривда, можу коротко вам розказати.
