— Спершу треба випити чогось тепленького, — перебив його пан Заглоба.

— Підкиньте дров у грубу, — звеліла слугам Бася.

І невдовзі просторий покій знову засяяв світлом, а перед кожним із рицарів слуга поставив по кварті підігрітого пива. У ньому всі мерщій змочили свої вуса, а коли відпили по ковтку чи більше, пан Ненашинець почав свою оповідь — і покотилося слово за словом, наче віз путівцем:

— Мати, вмираючи, доручила мені опікуватися сестрою. Звали її Геленкою. Ні дружини, ні дітей я не мав, і любив я дівчинку понад усе. Була вона на двадцять літ молодша від мене, я її на руках носив. Одне слово, за свою доньку мав. Потім пішов я у похід, а її взяли у ясир ординці. Повернувся — головою об стіну бився. Увесь мій набуток пропав під час набігу, але я продав останнє, що мав, — кінську збрую! — і поїхав із вірменами, щоб викупити сестру. Знайшов її у Бахчисараї. Жила вона не в гаремі поки що, а при гаремі, бо їй було лишень дванадцять. Довіку не забуду, Геленко, тої миті, коли я тебе відшукав: як ти мені на шию кинулася, як очі мої цілувала! Та що з того! Виявилося, мало я привіз грошей. Надто вже вродлива сестра була. Єгу-ага, котрий її викрав, утричі більше зажадав! Пропонував я себе на додачу. І це не допомогло. У мене на очах купив її на базарі великий Тугай-бей, славетний наш недруг, який хотів дівчинку років зо три при гаремі потримати, а потім зробити своєю дружиною. Поїхав я назад, їду і чуба на собі рву. Дорогою довідався, що у приморському улусі живе одна з дружин Тугай-бея із його улюбленим синком, Аз’єю... Тугай-бей у всіх містах і багатьох селах тримав дружин, щоб усюди під власним дахом мати насолоду. Дізнавшись про цього синка, подумав я, що Господь указує мені останній спосіб урятувати Геленку, і вирішив маленького Тугай-беєвича викрасти, аби згодом обміняти на сестру. Але сам я цього зробити не міг. Треба було кинути клич в Україні або в Дикому полі та зібрати ватагу, що зробити було непросто: по-перше, ім’я Тугай-бея всюди на Русі наганяло страх, а по-друге, він козакам із нами воювати допомагав. Проте у степах чимало всякої потолочі бродить, здобичі шукає, — ці молодці задля наживи на край світу підуть. Зібрав я з таких пристойну команду. Чого ми натерпілися, аж поки чайки вийшли в море, словами не скажеш — нам і від козацької старшини доводилось ховатися. Та Господь мене благословив. Викрав я Аз’ю ще й добрячу прихопив здобич. Погоня нас не наздогнала, і дісталися ми щасливо до Дикого поля, звідки я хотів поїхати до Кам’янця, щоб через тамтешніх купців негайно почати перемови.

Здобич я всю розділив поміж молодцями, собі тільки Тугаєве цуценя залишив. Позаяк я розплатився з цими людьми щедро, не скуплячись, а до того ще й у яких халепах із ними побував, і з голоду вкупі вмирав, і головою своєю через них ризикував не раз, то й подумав, що кожний за мною піде в огонь і воду, що я їхні серця завоював навіки.

І гірко за це невдовзі поплатився.

Мені й на думку не спало, що вони власних отаманів на шматки роздирають, аби їхню здобич між собою поділити. Забув я, що ці люди не знають, що таке вірність, чесність, сумління, вдячність... Уже під самим Кам’янцем спокусила їх надія одержати за Аз’ю багатий викуп. Уночі накинулися на мене, як вовки, зашморг затягли на шиї, покололи ножами і врешті, вирішивши, що я здох, покинули в пустелі, а самі втекли, прихопивши хлопчика.

Господь зіслав мені спасіння й повернув здоров’я, але Геленка моя пропала навіки. Може, живе ще десь там, може, після Тугаєвої смерті іншому поганинові дісталася, може, прийняла магометанську віру або просто забула брата, може, її син колись із мене випустить кров... Отака в мене історія!

Пан Ненашинець замовк і понуро втупив очі у землю.

— Скільки ж ми крові й сліз за ці краї пролили! — зітхнув пан Мушальський.

— Полюби недругів своїх, — утрутився в розмову ксьондз Камінський.

— А оговтавшись, ти не пробував цього цуценяти шукати? — запитав пан Заглоба.

— Як я згодом дізнався, — відповів пан Ненашинець, — на моїх бандитів інші розбійники напали і всіх до одного вирізали. Вони ж, напевно, разом зі здобиччю і хлопчика забрали. Я всюди шукав, але він наче у воду впав.

— А може, ти, милостивий пане, потім його десь і зустрічав, та впізнати не зміг? — сказала Бася.

— Маленький він був, рочків зо три, мабуть, йому було. Тільки й міг ім’я своє назвати — Аз’я. Та я б його впізнав: у нього на грудях над кожним соском по рибині синього кольору наколено.

Зненацька Мелехович, котрий досі сидів мовчки, озвався зі свого кутка дивним голосом:

— По рибинах ваша милость його б не впізнав: у багатьох татар такі наколки є, особливо у тих, що у прибережних краях живуть.

— Неправда, — заперечив сивий пан Громика. — Тугай-бей під Берестечком на бойовищі залишився лежати, бачили ми це стерво: у нього на грудях, як зараз пам’ятаю, були рибини, а в решти поганців — інші знаки.

— А я кажу вашій милості, що рибини багато в кого є.

— Авжеж, у тих, хто із ворожого Тугаєвого племені.

Подальшу розмову перебив прихід пана Лельчиця, який, посланий уранці паном Володийовським у розвідку, щойно повернувся назад.

— Пане коменданте, — промовив він просто з порога, — біля Сирітського броду з молдавського боку люди якісь залягли. Схоже, до нас намірилися.

— Що за люди? — запитав пан Міхал.

— Розбійники. Валахів трохи, угорців, решта — ординці. Разом десь дві сотні.

— Це ті, що з валаського боку бешкетували, як мені доповіли, — сказав пан Володийовський. — Пиркалаб, либонь, їх притиснув, от вони й подалися до нас. Тільки там самих ординців сотні зо дві набереться. Уночі вони переправляться, а на світанку ми їм улаштуємо зустріч. Панові Мотовилу і Мелеховичу після опівночі бути готовими. Череду волів підігнати для приманки, а зараз марш на квартири.

Офіцери почали розходитися, та ще не всі встигли вийти за двері, як Бася, підбігши до чоловіка, обвила його шию руками й заходилася щось шепотіти на вухо. Маленький рицар, усміхаючись, заперечливо хитав головою, вона ж, очевидно, наполягала на своєму, дедалі міцніше сплітаючи руки довкола його шиї.

Бачачи це, пан Заглоба порадив:

— Зроби їй хоч раз приємність, а там, може, і я, старий, за вами потюпаю.

******** Тієї самої матері (лат.).

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХХVI

Розрізнені ватаги, що промишляли розбоєм обабіч Дністра, складалися з людей усяких народностей, які населяли тутешні краї. Переважали з них зазвичай татари, котрі повтікали з добрудзької та білгородської орд, — ще дикіші й відважніші за своїх кримських побратимів, та було й чимало волохів, козаків, угорців, польської челяді, що дала дьору з придністровських сторожових поселень. Зграї ці гасали то польською, то валаською стороною, переходячи вперед-назад прикордонну річку, залежно від того, хто їх притискав: пиркалаби чи коменданти Речі Посполитої. У ярах і лісах, у глибоких печерах мали вони таємні схованки.

Головною метою їхніх набігів були череди волів, що випасалися при заставах, і коні, які навіть узимку залишалися у степах, шукаючи корму під снігом. Але, крім того, розбійники нападали на села, містечка, поселення, на невеликі гарнізони, на польських і навіть турецьких купців, на посередників, які їхали до Криму з викупом. Кожна зграя мала свої порядки і свого отамана, об’єднувалися вони рідко. Часто навіть траплялося, що численніші ватаги вирізали менші. Розплодилося їх на руських землях дуже багато, особливо від часів козацько-польських війн, коли у тих краях стало спечно.

Придністровські ватаги, що поповнювалися за рахунок утікачів з орди, були вельми грізні. Зустрічалися такі, що налічували по півтисячі душ. Привідці їхні називали себе беями. Вони спустошували країну у чисто татарський спосіб, і нерідко коменданти гарнізонів не знали, з ким мають справу: з розбійниками чи передовими чамбулами орди. Регулярним військам, зокрема кінноті Речі Посполитої, ці ватаги не могли дати відсічі, але, будучи загнані у пастку, билися відчайдушно, добре розуміючи, що тих, хто опиниться в полоні, чекає зашморг.