Зброю вони мали найрозмаїтішу. Луків і рушниць їм бракувало, щоправда, у нічних набігах від них мало користі. Більшість була озброєна ганджарами******** й турецькими ятаганами, обушками, татарськими шаблями і дубцями, у розщеплений кінець яких уставляли кінську щелепу, міцно прив’язану мотузкою. Ця остання зброя у сильній руці була страшна — її удару не витримувала жодна шабля. Дехто мав залізні вила, дуже довгі й гострі, а дехто рогатини: ними захищалися під час раптових атак кінноти.

Ватага, що зупинилася біля Сирітського броду, була, напевно, найчисленніша або ж її зацькували на молдавському боці, якщо вона відважилася наблизитись до хрептівського гарнізону, незважаючи на жах, який охоплював усіх головорізів на саму тільки згадку імені пана Володийовського. І справді, другий роз’їзд привіз звістку, що складалася вона з понад чотириста осіб, а командує ними Азба-бей, славнозвісний розбійник, котрий уже декілька років тримав у страсі жителів і польської, і молдавської сторін.

Пан Володийовський зрадів, довідавшись, із ким матиме справу, і негайно віддав відповідні розпорядження. Окрім Мелеховича і Мотовила, наказ виступити одержали й хоругви генерала подільського і пана підстолія пшемисльського. Пішли вони ще вночі й нібито врізнобіч, проте, подібно до того як рибалки широко розкидають сіті, аби потім зійтися біля однієї ополонки, так і ці хоругви мали, зробивши великого гака, на світанку з’єднатися біля Сирітського броду.

Бася з тремтливим серцем спостерігала за виступом війська: це була її перша участь у великому поході, і, коли вона дивилася на цих вишколених бувалих степових вовків, серце її, здавалося, ось-ось вискочить із грудей. Вони виходили так тихо, що у самій фортеці їх не було чути. Не забряжчали мундштуки, стремено не дзвякнуло об стремено, шабля об шаблю, жоден кінь не заіржав. Ніч видалася погідна і надзвичайно ясна. Місяць уповні яскраво освітлював фортечний пагорб і степ, що спускався від нього, та ледве чергова хоругов виходила за частокіл, обсипана срібними іскрами, які місяць викришував із шабель, вона одразу ж зникала з очей, неначе зграя куріпок, що пірнула у море трав. У всьому цьому було щось таємниче.

Басі здавалося, що це мисливці виїжджають на полювання, яке відбудеться на світанку, і тому рухаються так тихо й обережно, щоб не сполохати передчасно звіра... І їй нестерпно закотріло взяти участь у цьому полюванні.

Пан Володийовський не перечив, бо його переконав у цьому пан Заглоба. Та й сам він розумів, що рано чи пізно все одно доведеться вдовольнити Басине бажання, і вирішив не відкладати до іншого разу, тим паче, що розбійники не мали звички послугуватися луками й самопалами.

Із фортеці вони вирушили, одначе, тільки через три години піся того, як вийшли перші хоругви, бо це відповідало складеному паном Міхалом плану. З маленьким рицарем виступили пан Заглоба, пан Мушальський і двадцять Лінк­гаузових драгунів на чолі з вахмістром. Драгуни ці, всі до одного мазури, були молодці як на підбір, під захистом їхніх шабель гарнесенька комендантша могла почуватися не менш безпечно, аніж у подружній спочивальні.

Сама вона, збираючись їхати у чоловічому сідлі, була відповідно одягнена: на ній були перлового кольору оксамитові шаровари — широченні як спідниця, заправлені у жовті сап’янові чобітки — і куртка, теж сірого кольору, підбита білим кримським смушком, з ошатною торочкою на швах. Довершував убір невеличкий срібний патронташ тонкої роботи, легка турецька шабелька на шовковій перев’язі й пістолети у шкіряних кобурах при сідлі. На голові у Басі була шапочка з верхом із венеційського оксамиту, оздоблена чаплиною пір’їною і обшита рисячим хутром. З-під шапочки виглядало відкрите, рожеве, майже дитяче личко і двоє допитливих, блискучих, як вуглинки, очей.

У такому уборі, верхи на гнідому бахматику, баскому, як козуля, і, як козуля, лагідному, Бася скидалася на гетьманського синка, котрий під опікою бувалих жовнірів уперше вирушає на урок ратного мистецтва. І опікуни милувалися нею; пан Заглоба з паном Мушальським штовхали один одного ліктями і час від часу то той, то другий цьомкав свій кулак на знак надзвичайного захоплення. І обидва вони, вкупі з паном Володийовським, умовляли її не хвилюватися через те, що затримується від’їзд.

— Ти на військовій справі не розумієшся, — казав маленький рицар, — от і боїшся, що ми тебе доправимо на місце, коли все уже скінчиться. Зрозумій: одні хоругви навпрошки йдуть, а інші мають гак зробити, щоб перетнути шляхи, — і аж тоді почнуть поволеньки сходитися, затискаючи супротивника в кільце. Ми вчасно прийдемо, без нас нічого не почнеться — все до хвилини розраховано.

— А якщо супротивник схаменеться і поміж хоругвами проскочить?

— Ворог наш, звісно, хитрий і чуйний, але й для нас війна не новина.

— Повір Міхалові, — вигукнув пан Заглоба, — він у цьому ділі найбільший практик. Зла доля цих негідників сюди пригнала.

—У Лубнах я зовсім іще молокососом був, — відповів пан Міхал, — та й то мені такі справи доручали. А тепер, щоб перед тобою не осоромитися, я ще старанніше усе продумав. Хоругви разом покажуться супротивникові, разом закричать і разом на нього кинуться — той і оком не змигне.

— І-і! — писнула на радощах Бася і, піднявшись у стременах, обхопила маленького рицаря за шию. — А мені можна буде з усіма кинутися, так? Можна, Міхалеку? — допитувалася вона зі спаленілими очима.

— У гущу бою я тебе не пущу, бо в метушні неважко біді статися, не кажучи вже про те, що кінь спіткнутися може, але я розпорядився, щоб після розгрому решту живих на нас погнали, — отоді ми дамо скакунам волю, і ти зможеш дві-три голови зітнути, тільки пам’ятай: за ким би не погналася, заходь завше з лівого боку — втікачеві не з руки буде вдарити, а ти його навідмаш полоснути зможеш.

А Бася на це:

— Го! Го! Я анітрохи не боюся! Ти сам казав, що я шаблею вже далеко краще, аніж дядько Маковецький, вправляюся. Ніхто мені не дасть ради, ніхто!

— Гляди, повіддя міцно тримай, — втрутився пан Заглоба. — Головорізи ці теж калачі терті, може і так статися: ти за ним ушквариш, а він візьме й поверне коня і осадить на місці, і ти з розгону пролетиш уперед, а він тим часом тебе й дістане. Досвідчений жовнір без потреби коню волі не дасть.

— І шаблі ніколи високо не підіймай, щоб легко було вколоти, якщо не вийде вдарити, — додав пан Мушальський.

— Я про всяк випадок буду поруч, — сказав маленький рицар. — Бачиш, у бою найважче те, що треба пам’ятати відразу про тисячу речей: про свого коня і про супротивника, про повіддя і про шаблю, коли краще вколоти, а коли вдарити! У вправного вояка усе саме собою виходить, але попервах навіть блискучі фехтувальники губляться: хоч яким він умілим виявиться, а в першому бою будь-який соплій, якщо тільки у битвах руку набив, його з коня звалить... Ось чому я буду з тобою поруч.

—Тільки мені не допомагай і людям накажи, щоб без потреби мене не виручали.

— Ну, ну! Ще побачимо, чи не затремтять у тебе жижки, коли спечно стане! — відповів, усміхаючись, маленький рицар.

— І чи не схопиш ти когось із нас за полу! — закінчив пан Заглоба.

— Побачимо! — з обуренням відповіла Бася.

Так перемовляючись, вони досягли околиці, там і сям порослої густим чагарником. До світанку лишилося вже небагато, але поки що зробилося темніше, бо зайшов місяць. Від землі почав підійматися легкий туман, затуляючи віддалені предмети. У цій дрібній імлі й мороку зарості, що маячили вдалині, розпаленілій Басиній уяві здавалися живими істотами. Часом їй ввижалося, що вона явно бачить людей і коней.

— Міхале, що це? — запитувала вона пошепки, показуючи пальцем на привид.

— Нічого, кущі.

— А я думала, що вершники. Скоро ми приїдемо?

— За якихось півтори години все й почнеться.

— Он як!

— Боїшся?

— Ні, тільки серце б’ється з нетерплячки! Боятися — ще б чого! Анітрішечки не страшно! Поглянь, який тут іній лежить... Хоч і темно, а видно.

Справді, вони саме в’їхали у ту частину степу, де довгі висохлі стебла бур’яну взялися інеєм. Пан Володийовський глянув і сказав: