— Он там Мотовило пройшов. Не далі як за півмилі, мабуть, зачаївся. Вже світає.

І таки почало світати. Сутінки порідшали. Небо і земля стали сірими, повітря зробилося прозорим, маківки дерев і кущів немовби взялися сріблом. Відкрилися дальні зарості, неначе хтось підняв завісу, що їх затуляла.

Зненацька від найближчої купи кущів відокремилась постать вершника.

— Пан Мотовиловський? — запитав пан Володийовський, коли семен осадив біля нього коня.

— Це я, ваша милость!

— Що чути?

— Гості перейшли Сирітський брід і на ревіння волів повернули до Калюса. Волів узяли і зараз на Юрковому полі стоять.

— А де пан Мотовило?

— За пагорбом, а пан Мелехович від Калюса зайшов. Де інші хоругви, не знаю.

— Добре, — сказав пан Володийовський, — я знаю. Скачи до пана Мотовила і звели замикати кільце. І нехай поміж собою і Мелеховичем людей по одному розставить. Рушай!

Козак майже ліг на сідло і так припустив із місця, що у коня аж кевкнула селезінка. Невдовзі він зник з очей. А маленький рицар із супутниками поїхали далі — ще безшумніше, ще обережніше... Тим часом зовсім розвиднілося. Туман, що на світанку піднявся був від землі, розтанув, а на східній окраїні неба з’явилася довга рожева і світла смуга, і це рожеве сяйво забарвило повітря, пагорби і схили ярів та верхівки дерев.

Раптом до слуху вершників від Дністра долинуло гучне хрипле каркання і попереду, високо в небі, з’явився велетенський табун круків, що летів назустріч світанку. Щохвилини від нього одривалися то один, то другий птах і, сповільнивши лет, починали кружляти над степом, як це роблять, видивляючись здобич, коршаки і яструби.

Пан Заглоба підняв угору шаблю і, показуючи її вістрям на круків, сказав Басі:

— Подивуйся кмітливості цих птахів. Де тільки запахне битвою, притьмом злітаються зусібіч, немовби хтось їх із мішка витрушує. Коли тільки одне військо йде або союзні армії з’єднатися поспішають, такого не побачиш. Ці бестії вміють угадувати людські наміри, ніхто їх, певна річ, не оповіщає. Sagacitas narium******** — це безумовно, проте й це чуда не пояснює. Важко не дивуватися...

Тим часом каркання подужчало, птахи значно наблизилися. Тоді пан Мушальський повернувся до маленького рицаря й промовив, поплескавши по луку:

— Пане коменданте, чи не дозволиш зітнути одного, щоб потішити твою дружину? Шуму це не зчинить.

— Та хоч два зітни, — відповів пан Володийовський, знаючи пристрасть пана Мушальського: старий жовнір любив похизуватися влучністю своїх стріл.

Діставши дозвіл, неперевершений лучник витяг із-за спини оперену стрілу, поклав її на тятиву і, піднявши вгору лук і відхиливши голову, завмер в очікуванні.

Табун наближався. Усі зупинили коней і з цікавістю дивились у небо. Раптом пролунав жалібний, ніби крик ластівки, стогін тятиви, і стріла, вилетівши з лука, полетіла назустріч табуну.

Першої хвилини здавалося, що Мушальський схибив, та ось один із птахів перевернувся і просто над головами вершників полетів до землі, не перестаючи перевертатися, нарешті, розкинувши крила, став падати, як лист, долаючи опір повітря.

Ще мить — і птах упав за декілька кроків від Басиного коня. Стріла прошила його наскрізь так, що наконечник блищав над хребтом.

— Добра прикмета! — сказав, уклоняючись Басі, пан Мушальський. — Дозволь, пані комендантшо, моя добродійко, здалеку за тобою наглядати: у разі потреби ще раз — дасть Бог, успішно — випущу стрілу. Хоч і продзвенить над самісіньким вухом, а зачепити не зачепить, запевняю.

— Не хотілось би мені бути татарином, якого твоя милость на приціл візьме! — відповіла Бася.

Але тут розмову перебив пан Володийовський, який, показавши на доволі високий пагорб, що лежав віддалік за версту чи дві, сказав:

— Там станемо...

Сказавши це, він помчав клусом. На середині пагорба маленький рицар наказав сповільнити крок і нарешті, трохи не доїхавши до маківки, він зупинив коней.

— На саму маківку підніматися не будемо, — сказав він, — бо такого ясного ранку нас можуть здалеку помітити. Спішимося тут і підійдемо до кручі, тільки щоб ніхто голови не висовував.

Після цього він зіскочив із коня, а за ним Бася, пан Мушальський і ще декілька осіб. Драгуни залишилися з їхніми кіньми на схилі, а вони піднялися до того місця, де пагорб майже прямовисною стіною круто йшов униз.

Біля підніжжя цієї стіни заввишки з добрих півсотні ліктів вузькою смугою ріс густющий чагарник, а далі простягався рівний низовинний степ. З вершини пагорба очам відкривався увесь його неосяжний простір.

Рівнина ця, перетнута невеличким струмком, що біг у бік Калюса, була вкрита такими самими, як біля підніжжя пагорба, купами кущів. Із найбільшої здіймалися в небо тонкі струмені диму.

— Бачиш, — сказав Басі пан Володийовський, — там ворог зачаївся.

— Димки бачу, але ні людей, ні коней не видно, — відповіла Бася, і серце в неї затьохкало.

Бо їх зарості ховають, але досвідчене око їх помітить. Поглянь-но: коні, два, три, чотири, та їх ціла купа... Один перістий, другий геть білий, а звідси здається блакитним.

— Скоро ми до них спустимося?

— Їх до нас сюди приженуть, та час ми ще маємо, бо до тих кущів із чверть милі буде.

— А де наші?

— Бачиш, он аж там краєчок бору? Хоругов пана підкоморія саме зараз має підходити до узлісся. Мелехович із хвилини на хвилину з другого боку вискочить. Друга рицарська хоругов від того каменя зайде. Розбійники як побачать людей, самі до нас кинуться, бо сюди попід кручею найлегше до річки проїхати — з того боку яр із численними проваллями, через який ніхто не перейде.

— Виходить, вони у пастці?

— Як бачиш.

— О Боже! Я вже встояти не можу!— вигукнула Бася.

А за мить знову запитала:

— Міхалеку, а якби вони були мудріші, то що б зробили?

— Пішли б сміливо на підкоморієву хоругов і прорвалися, а там спробуй знайти їх. Тільки вони цього не зроблять, бо, передусім, із регулярною кавалерією мати справи не люблять, а ще побояться засади у лісі, от і помчать просто на нас.

— Он як! Але ж нам із двадцятьма людьми їх не стримати.

— А Мотовило?

— І правда! Хе! А де ж він?

Пан Володийовський замість відповіді зненацька заклекотав, як це робить яструб чи сокіл.

Йому враз відповів дружний клекіт від підніжжя пагорба. Це були мотовилівські семени, котрі так добре сховалися у густому чагарнику, що Бася, хоч і стояла просто над ними, їх не помітила.

Із хвилину вона здивовано поглядала то вниз, то на маленького рицаря. Раптом щоки її густо спаленіли, і вона кинулася чоловікові на шию:

— Міхалеку! Ти найліпший воєначальник у світі!

— Я трохи у цьому тямлю, — відповів, усміхаючись, пан Володийовський. — А ти вже й затріпотіла від радості. — Пам’ятай: добрий жовнір завше спокійний.

Проте застереження його не допомогло. Бася була наче у лихоманці. Їй нетерпеливилося зараз сісти на коня і спуститися з пагорба, до загону Мотовила. Та пан Володийовський зупинив дружину, бо хотів, щоб вона побачила згори початок бою.

Тим часом уранішнє сонце піднялося над степом і освітило холодним золотавим сяйвом усю рівнину. Поближні кущі весело заблищали у його промінні, дальні, які погано було видно, немовби присунулися: іній, що подекуди лежав у низинах, почав поблискувати й іскритися, повітря зробилося прозорим, і очам відкрилися неосяжні далі.

— Підкоморієва хоругов із лісу виходить, — промовив пан Володийовський. — Я бачу людей і коней!

І справді, з-за дерев один за одним почали з’являтися вершники і довгою чорною вервечкою розтяглися по всуціль укритому узліссю. Білий простір поміж ними і лісом поволі збільшувався. Напевно, вони зумисне не квапилися, даючи час підтягтися іншим хоругвам.

Пан Володийовський повернувся й глянув ліворуч.

— А ось і Мелехович, — промовив він.

І за хвилину знов:

— І пана пшемисльського ловчого люди під’їздять. Ніхто не запізнився.

Тут вусики його весело заворушилися.