— Отепер від нас жодна душа не вислизне. На коней!

Вони швидко повернулися до драгунів і, вскочивши у сідла, боком спустилися з пагорба. Внизу, у кущах, їх обступили мотовилівські семени.

Відтак, уже всі вкупі, вони під’їхали до краю заростей і зупинилися, поглядаючи вперед.

Супротивник, либонь, помітив, як наближається підкоморієва хоругов, бо тої ж миті з кущів, що росли посеред рівнини, почали висипати вершники. Здавалося, хтось наполохав табун козуль. З кожною хвилиною вершників дедалі більшало. Зімкнувшись у ланцюг, вони помчали степом, спершу тримаючись краю заростів. Вершники поприпадали до кінських ший, тому здалеку могло здатися, що табун скаче сам, без наїзників. Мабуть, їм поки ще незрозуміло було, чи помітили їх і хоругов іде просто на них, чи це лишень загін, який прочісує місцевість. В останньому разі вони ще могли сподіватися, що зарості сховають їх від ворога.

Із місця, де стояв пан Володийовський із людьми Мотовила, чудово було видно, наскільки невпевнені рухи чамбула: так поводяться дикі звірі, відчувши небезпеку. Наполовину обігнувши чагарник, ординці наддали ходи і помчали легким чвалом. Та несподівано, досягши середини степу, передні вершники враз осадили коней, а за ними зупинилась уся ватага.

Вони побачили, як назустріч їм рухається загін Мелеховича.

Тоді, описавши півколо, вони кинулися вбік від заростей, і тут їхнім очам відкрилася повністю уся пшемисльська хоругов, котра мчала вже клусом.

Тепер ординцям стало ясно, що їх вистежили і всі хоругви мчать просто на них. Пролунали дикі окрики, виникло збентеження. Хоругви, теж видавши гучний крик, припустили щодуху — рівнина аж затряслася від тупотіння копит. Побачивши це, чамбул на млі ока розвернувся у лаву і на відчай душі помчав до пагорба, біля підніжжя якого стояли маленький рицар і пан Мотовило зі своїми людьми.

Відстань, що розділяла одних від одних, страшенно швидко скорочувалася.

Бася спершу трохи зблідла від хвилювання, і серце ще сильніше затьохкало у неї в грудях, проте, бачачи, що всі на неї дивляться, і не помітивши на жодному обличчі навіть тіні тривоги, швидко опанувала себе. І тут її увагу цілком поглинула юрба розбійників, котра, мов ураган, насувалася на них. Прикоротивши повіддя, вона міцніше стиснула шабельку. Кров, відринувши од серця, знову стрімко вдарила їй в обличчя.

— Молодчина! — похвалив маленький рицар.

Вона тільки зиркнула на нього і, роздуваючи ніздрі, водночас прошепотіла:

— Скоро ми вдаримо?

— Ще рано! — відповів пан Міхал.

А ті мчали, мчали, як заєць, що відчув за спиною собак. Ось уже не більш ніж півверсти відокремлює їх від чагарів, уже видно витягнуті вперед кінські морди із притиснутими вухами, а над ними татарські обличчя, які поприростали до грив. Вони ближче і ближче... Чути, як хриплять бахмати, вищирені зуби яких і витріщені очі свідчать про те, що у них дух захоплює від скаженого бігу...

Пан Володийовський дає знак, і частокіл козацьких пищалей нахиляється назустріч ворогові.

— Вогонь!

Гуркіт, дим — і наче вихор розвіяв купу полови.

На млі ока ватага розлітається увсібіч із вереском і виттям.

Аж тут із гущі заростей вискакує маленький рицар, а водночас підкоморієва, пшемисльська хоругви і татари Мелеховича, замикаючи кільце, знову зганяють розпорошених ворожих вершників докупи. Марно ординці по одному шукають лазівок, марно шарпаються, кидаються праворуч, ліворуч, уперед, назад — кільце вже зімкнулося, тому й ватага їхня мимоволі змикається, а ось і наспілі хоругви налітають на них, і починається страшна січа.

Розбійники збагнули, що живим із цього пекла вийде тільки той, хто проб’ється, і, кожен на свій страх і ризик, стали захищатися відчайдушно й запекло. Проте хоругви навалилися на них із такою лютою силою, що у першу ж хвилину трупи густо всіяли бойовище.

Жовніри, натискаючи на ворога, давили його кіньми, сікли й кололи так невблаганно, як це можуть робити тільки бійці, для яких війна — ремесло. Над бурливим людським юрмищем лунали звуки ударів, що скидалися на дзвін ціпів, які швидко і дружно молотять на току зерно. Ординців били й сікли не розбираючи: по обличчях, по шиях і головах, по спинах, по руках, якими вони затуляли голови, — били зусебіч, без спочинку, без пощади, без міри і жалю. І вони теж разили супротивників, хто чим міг: ганджарами, шаблями, той обушком, той кінською щелепою. Коні їхні, відпихувані всередину кола, осідали на зади або валилися навзнак. Деякі, кусаючись та іржучи, хвицалися, викликаючи у загальній тисняві несказанну метушню.

Сутичка почалася у мовчанні, але невдовзі виття вирвалося з усіх татарських грудей: супротивник переважав ординців числом, кращим озброєнням, кмітливістю. Стало зрозуміло, що для них порятунку немає, що не лише зі здобиччю, а й живим навряд чи хто вийде. Жовніри, поступово розпалюючись, завдавали дедалі потужніших ударів. Дехто із грабіжників, позіскакувавши з сідел, намагався прослизнути поміж ногами аргамаків. Цих топтали копитами, а часом жовнір, обернувшись, зверху шаблею прошивав утікача. Деякі падали на землю, сподіваючись, що, коли хоругви просунуться до центру, вони опиняться у них за спиною і, можливо, зуміють урятуватися втечею.

Юрба всередині кола дедалі помітніше рідшала — з кожною хвилиною людей і коней меншало. Бачачи це, Азба-бей, наскільки міг, збив клином решту своїх і, напруживши всі сили, вдарив на семенів Мотовила, прагнучи будь-що розірвати кільце.

Та семени відкинули їх назад, і тоді почалася страшна різанина. Цієї самої миті шалений Мелехович навпіл розколов юрбу ординців і, залишивши половину двом рицарським хоругвам, сам навалився на тих, що билися з семенами.

Щоправда, скориставшися з цього, частина грабіжників вирвалась у чисте поле і, наче сухе листя, розлетілася рівниною, але жовніри із задніх шерегів, котрі через тисняву не могли взяти участі у сутичці, негайно — по двоє, по троє, а то й по одному — пустилися за ними навздогін. Натомість ті ординці, що не змогли вислизнути, падали під ударами мечів, незважаючи на відчайдушний спротив, і встилали тілами землю, немовби зрізане колосся ниву, на яку з двох боків зайшли женці.

Бася кинулась у бій укупі з семенами, щось кричачи для бадьорості тоненьким голосочком, бо першої хвилини у неї трохи потемніло в очах від швидкого бігу і жахливого хвилювання. Наблизившись до ворога, вона спершу побачила перед собою лишень темну масу, рухливу й розгойдану, і її пойняло нездоланне бажання міцно заплющити очі. Вона, щоправда, це бажання здолала, та все одно шабелькою махала майже наосліп. Одначе так тривало недовго. Відвага врешті-решт узяла гору над збентеженням, і у Басі проясніло в очах. Спершу вона побачила кінські морди, далі розгарячілі дикі обличчя. Одне з них промайнуло просто перед нею. Бася замашно вдарила шаблею, і обличчя враз зникло, немовби воно їй тільки примарилося.

І тут до Басиного вуха долинув спокійний голос чоловіка:

— Добре!

Голос цей надзвичайно її підбадьорив, вона пискнула ще тонше і заходилася разити ворога вже цілком спокійно. Ось знову перед нею вищирює зуби якась вилицювата голова із плоским носом, Бася мах шаблею — і нема її... А он рука заносить обушок, раз — і нема руки. На очі навертається чиясь спина в кожусі — тиць у неї шаблею. І ось уже Бася сипле ударами праворуч, ліворуч, поперед себе, і що не удар — чоловік летить на землю, чіпляючись за вуздечку й мимоволі осаджуючи коня. Басі аж дивно, що це так легко. Та легко їй тому, що з одного боку, стремено до стремена, з нею йде маленький рицар, а з другого — пан Мотовило. Перший очей не спускає зі своєї коханої, і то змахне вершника з коня, як вогник зі свічки, то гострим кінцем шаблі відітне руку разом зі зброєю, а часом увіткне лезо поміж Басею і супротивником — і ворожа шабля зненацька підлетить угору, немовби крилата птаха.

Пан Мотовило, жовнір-флегматик, пильнував відважну пані з другого боку. І, як працьовитий садівник, проходячи поміж деревами, то зріже, то обламає суху гілку, так і він одного за одним скидав вершників на скривавлену землю, зберігаючи такий спокій і незворушність, ніби, роблячи це, думав про щось інше. Обидва знали, коли можна дозволити Басі самій завдати удару, а коли треба її випередити або затулити.