Здалеку за Басею наглядав іще один рицар, неперевершений лучник, котрий, зумисне тримаючись осторонь, щохвилини прикладав стрілу п’яткою до тятиви і випускав нехибного посланця смерті у самісіньку гущу бою.

Проте невдовзі тиснява зробилася така, що пан Володийовський звелів Басі вкупі з кількома людьми вибиратися з цього виру, тим паче, що напівдикі коні ординців почали хвицатися й кусатися. Бася негайно виконала наказ, бо хоч вона і була на піднесенні й хоробре її серце рвалося до бою, жіноча натура почала даватися взнаки. Попри збудження, Басі стало мулько від тієї різанини, крові, від виття, стогонів, хрипіння вмирущих, що висіли в повітрі, просяклому запахом сукровиці й поту.

Поволі задкуючи на своєму коні, Бася незабаром опинилася за межами кола, в якому кипів бій, а пан Міхал і пан Мотовило, позбувшись необхідності її охороняти, змогли нарешті дати змогу розгулятися своїм жовнірським душам.

Тим часом пан Мушальський, що стояв досі віддалік, наблизився до Басі.

— Пані добродійко, та ти як справжній рицар билася, — промовив він. — Хтось необізнаний міг би подумати, що то Михаїл-архангел спустився з небес і пліч-о-пліч із семенами громить вороже плем’я... Велика для бандитів честь гинути від такої ручки, яку, скориставшись нагодою, попрошу дозволу поцілувати.

Із цими словами пан Мушальський узяв Басину руку і притиснувся до неї своїми вусищами.

— Ти бачив, ваша милость? Я справді добре трималася? — запитала Бася, хапаючи повітря розкритим ротом і ніздрями, що роздувалися.

— І кішка б щурам не дала такого жару. Бігме, аж серце моє співало! А що бранне поле покинула, то це ти, добродійко, слушно вчинила, бо під кінець зазвичай найприкріше трапляється.

— Так мені чоловік наказав, а я напередодні від’їзду пообіцяла його слухатися.

— Може, лук мій тобі залишити? Ні! Він тепер мені ні до чого, час за шаблю братися. А онде ще троє наших їдуть — напевно, пан полковник прислав охороняти дружину. Інакше я прислав би... А втім, уклоняюся до ніг, бо там уже скоро кінець, треба б мені поквапитися.

Троє драгунів, що приїхали, й справді були послані охороняти Басю. Переконавшись у цьому, пан Мушальський ударив острогами коня і помчав. Бася була завагалася, не знаючи, залишатися їй на місці чи, обігнувши крутий схил, з’їхати на пагорб, із якого вони перед боєм оглядали рівнину. Але, відчувши велику втому, вирішила залишитися.

Жіноче єство нагадувало про себе дедалі частіше. За якихось двісті кроків без жалю добивали решту розбійників, і запекліше й запекліше вирував чорний людський коловорот на залитому кров’ю бойовищі. Розпачливі крики стрясали повітря, а Басі, недавно ще сповненій бойового запалу, стало раптом млосно і кволо. Вона страшенно злякалася, як би геть не знепритомніти, і тільки сором перед драгунами допоміг їй утриматися в сідлі. Вона старанно відверталася од них, щоб ніхто не завважив на її обличчі блідості. Свіже повітря поступово повертало Басі сили й бадьорість, проте не до такої міри, щоб їй закортіло знов кинутися в гущу бою. Та й зробила б вона це тільки для того, щоб прохати змилосердитится над рештками ординців. А втім, розуміючи, що її все одно ніхто не послухає, Бася з нетерпінням очікувала кінця сутички.

А бій кипів із невгасимою силою. Відгомін січі й крики не вщухали ані на мить. Минуло, мабуть, із півгодини. Хоругви дедалі тісніше стискали кільце довкола ворога. Зненацька жменька розбійників, десь, напевно, із двадцять вершників, вирвалася з погибельного кола і вихором помчала до пагорба.

Скачучи вздовж урвистого схилу, вони й справді могли дістатися до місця, де косогір плавно переходив у рівнину, і знайти порятунок у високих степових травах. Але на їхній дорозі стояла Бася з трьома драгунами. Перед обличчям небезпеки вона піднеслася духом і набула здатності тверезо мислити. А подумавши, зрозуміла, що залишатися на місці — це загинути, бо вершники, які мчали на відчай душі, зіб’ють їх і розтопчуть, рознесуть на шматки шаблями.

Старий драгунський вахмістр, либонь, думав так само, бо схопивши Басиного джанета за повіддя, повернув його і крикнув мало не з розпукою у голосі:

— Вперед, ясновельможна пані!

Бася помчала як вітер, але... одна: троє вірних жовнірів грудьми загородили дорогу ворогові, щоб на хвилину затримати його і дати змогу любимій господині втекти.

Тим часом за втікачами мерщій пустилися навздогін жовніри, розімкнувши при цьому кільце, яке досі щільно охоплювало розбійників, і ті кинулися в утворений розрив — спершу по двоє, по троє, а потім і більшими групами. Переважна їх частина вже покотом лежала на землі, та душ п’ятдесят усе-таки, разом із Азба-беєм, зуміли вислизнути і тепер стрімголов мчали до пагорба.

Троє драгунів не змогли зупинити втікачів: після недовгої сутички вони попадали з кульбак, а втікачі, йдучи за Басею по п’ятах, звернули з пологого схилу пагорба у відкритий степ. Польські хоругви, а попереду всіх липеки, щодуху летіли за ними за якихось півсотні кроків.

У високому степу, всуціль покраяному підступними розпадинами і ярами, вершники розтяглися велетенським вужем: голова — Бася, шия — розбійники, тіло — Мелехович зі своїми липеками і драгуни, на чолі яких летів огорнений страхом пан Володийовський, немилосердно приострожуючи коня.

Тої хвилини, коли жменька розбійників вирвалася з кільця, пан Міхал бився на протилежному боці, і Мелехович випередив його в погоні. У маленького рицаря чуб на голові брався дротом на думку, що ординці можуть наздогнати Басю, що вона може розгубитися і звернути просто до Дністра, що котрийсь із головорізів може, порівнявшись із нею, дістати її шаблею, ганджаром чи обушком. І серце в ньому завмирало від страху за життя коханої. Майже лежачи на загривку коня, блідий, зі зціпленими зубами, з вихором жахливих думок у голові, він колов свого аргамака острогами, бив плазом шаблі й летів, як орел. Перед ним миготіли баранячі шапки липеків.

— Боже, зроби так, щоб Мелехович устиг. Під ним добрий кінь. Допоможи йому, Господи! — повторював він із розпачем у серці.

Але страхи його були надаремні й небезпека не така велика, як здавалося закоханому рицареві. Ординцям вельми дорога була власна шкура, і вельми близько відчували вони у себе за спиною липеків, тобто свою загибель, щоб переслідувати самотнього вершника, хоч би він був найвродливішою гурією з магометанського раю і хоч би на ньому був плащ, увесь гаптований коштовним камінням. Басі, щоб позбутися погоні, треба було тільки, зробивши коло, повернути до Хрептова: переслідувачі нізащо б не поскакали за нею поворітьма у пащу до лева, маючи перед собою річку з очеретяними заростями, у яких вони могли сховатися. Та й липеки на своїх гарячих конях уже майже їх наздоганяли. Басин джанет теж був набагато прудкіший, аніж прості кошлаті бахматики ординців, дуже витривалі в бігу, але не такі баскі, як коні шляхетної породи. І, наостанок, сама вона не лише не втратила присутності духу, а навпаки: хвацька її натура піднеслася і рицарська кров закипіла у жилах.

Джанет витягся, наче лань, вітер свистів у вухах, якесь захоплення геть витіснило з душі страх.

«Нехай хоч цілісінький рік за мною женуться, все одно не доженуть, — подумала Бася. — Поскачу ще трохи, а потім поверну й або їх уперед пропущу, або, — якщо не відстануть, — приведу просто під наші шаблі».

Аж тут їй спало на думку: якщо розбійники, котрі скачуть за нею, широко розсипалися степом, то, повернувши, вона може випадково на когось із них наткнутися і зітнутися у двобої.

— Ого-го! Ну й що! — промовила вона, ніби відповідаючи на цю думку своїй геройській душі. — Міхал недарма мене вчив — чом би не ризикнути? А то ще подумають, я зі страху навтьоки припустила, й іншим разом не візьмуть у похід, а до того ще пан Заглоба на сміх візьме...

Сказавши собі так, вона оглянулася на розбійників, але ті трималися купою. На двобій сподіватися не доводилось, проте Басі захотілося неодмінно на очах у всього війська довести, що вона не втікає сліпма, втративши глузд.