Задля цього, згадавши, що вона має у кобурах при сідлі два чудових пістолетики, перед від’їздом старанно заряджених самим Міхалом, Бася почала сповільнювати біг, а радше, стримуючи джанета, повертати його до Хрептова.

Проте, — о диво! — помітивши це, вся юрба розбійників трохи змінила напрям і стала звертати ліворуч, до краю узгір’я. Бася, підпустивши їх на півсотні кроків, двічі вистрілила у найближчих коней, а далі, описавши коло, щодуху помчала у бік Хрептова.

Одначе, ледве її джанет устиг пробігти зі швидкістю ластівки кільканадцять кроків, перед нею несподівано зачорніла степова балка. Бася, не задумавшись, приострожила коня, і благородна тварина слухняно стрибнула. Але тільки передні копита джанета торкнулися протилежного краю балки, а задніми кінь із хвилину гарячково шукав опори на крутому схилі, проте земля, ще не схоплена морозом, посипалася у нього з-під ніг, і він разом із Басею полетів у розпадину.

На щастя, джанет не придавив вершниці, бо вона зуміла під час падіння висмикнути ноги із стремен і, скільки могла, нахилилася на бік. Упали вони на товстий покрив моху, що наче ворсистий килим устилав дно балки, але струс був такий сильний, що Бася знепритомніла.

Пан Володийовський нічого не помітив, бо липеки затуляли від нього місце пригоди, зате Мелехович, страшним голосом крикнувши своїм людям, щоб ті, не гаючись, далі переслідували розбійників, сам кинувся до балки і стрімголов з’їхав униз.

Блискавично скочивши із сідла, він підхопив Басю на руки. Соколиний його погляд миттю ковзнув по ній від маківки до п’ят, шукаючи слідів крові, аж тут він побачив мох і збагнув, що цей килим уберіг від загибелі і Басю, і коня.

Приглушений окрик радості вирвався з його уст.

Однак Бася важко повисла у нього на руках, і тоді він що є сили притиснув її до грудей, потім зблідлими губами почав цілувати її очі, далі припав устами до її вуст, наче душу витягти з неї хотів. Нарешті увесь світ закружляв перед ним у шаленому вирі, і пристрасть, що таїлася у глибині серця, як дракон у печері, спалахнула з незвичайною силою.

Але цієї миті з боку високого степу почулося тупотіння безлічі копит, яке швидко стало наближатися. Численні голоси заволали: «Тут! У цьому яру! Тут!»

Мелехович поклав Басю на мох і окликнув вершників, що наближалися:

— Сюди! Мерщій сюди!

На хвилину пізніше пан Володийовський стрибнув на дно яру, а за ним пан Заглоба, пан Мушальський, пан Ненашинець і ще декілька офіцерів.

— Із нею все гаразд! — вигукнув татарин. — Мох її врятував.

Пан Володийовський схопив на руки зомлілу дружину, інші кинулися шукати воду, якої поблизу не було. Пан Заглоба, стиснувши долонями Басині скроні, кричав:

— Басю! Дитино моя мила! Басю!

— Із нею все гаразд! — повторив блідий як мрець Мелехович.

Тим часом пан Заглоба, плеснувши себе по боку, схопив манірку, налив горілки на долоню і заходився розтирати Басі скроні, а потім підніс манірку до її вуст і нахилив, що, очевидно, подіяло, бо перш ніж повернулися ті, хто бігав по воду, Бася розплющила очі й, закашлявшись, стала хапати ротом повітря — оковита попекла їй піднебіння і горло. За кілька хвилин вона зовсім отямилася.

Пан Володийовський, не знічуючись присутності офіцерів і жовнірів, то притискав дружину до грудей, то осипав поцілунками її руки, примовляючи:

— Кохана ти моя! Я мало Богові душі не віддав. Як ти? У тебе ніде не болить?

— Ніде! — відповіла Бася. — Ага, тепер я пригадую: кінь піді мною оступився, через те й потьмяніло в очах... Невже бій уже закінчився?

— Закінчився. Азбу-бея зарубали. Їдьмо мерщій додому, бо коли б ти в мене не занедужала.

— Та я навіть анітрохи не втомилася! — сказала Бася.

І, окинувши присутніх бистрим поглядом, роздула ніздрі.

— Тільки не подумайте, милостиві панове, що я зі страху пустилася тікати. Еге ж! Та я ні сном ні духом... Присягаю коханням до Міхала, просто так, заради втіхи, попереду них скакала, а потім із пістолетів вистрілила.

— Від цих пострілів одного коня вбито, а розбійника живим узято, — втрутився пан Мелехович.

— А що? — відповіла Бася. — Таке з кожним може статися, правда ж? Ніякий досвід не допоможе, якщо кінь раптом оступиться. Ха! Добре, що ви, милостиві панове, побачили, а то б нам тут довгенько довелося лежати.

— Першим тебе помітив пан Мелехович і першим на допомогу кинувся. Ми за ним скакали, — промовив пан Володийовський.

Бася, почувши це, повернулася до молодого татарина і простягла йому руку.

— Дякую тобі, милостивий пане, за твою доброзичливість.

Мелехович нічого не відповів, лишень притиснув Басину руку до губів, а потім, як простий хлоп, смиренно вклонився їй до ніг.

Тим часом на краю балки почали збиратися дедалі більше хоругов. Битва була закінчена. Пан Володийовський тільки віддав наказ Мелеховичу спіймати тих небагатьох ординців, яким пощастило втекти від погоні, і всі без загайки вирушили до Хрептова. Дорогою Бася ще раз оглянула з узгір’я бойовище.

Повсюди лежали людські й кінські трупи: де купами, а де і поодинці. До них у безхмарному небі з гучним карканням линули численні табуни круків і сідали вдалині, очікуючи, доки поїдуть із поля бою останні жовніри.

— Онде вони, могильники жовнірів! — сказав, показуючи на птахів вістрям шаблі, пан Заглоба. — Щойно ми від’їдемо, вовчий оркестр з’явиться і почне над небіжчиками зубами клацати. Що ж, неабияка перемога, правда, здобута над нікчемним супротивником. А втім, Азба цей уже декілька років у тутешніх краях розбійничав. Коменданти гарнізонів на нього, як на вовка, полювали, та все марно, аж поки він на Міхала наскочив, — отут і настала його чорна година.

— Азбу-бея зарубали?

— Мелехович перший його наздогнав і так, скажу я тобі, всадив вище вуха, що шабля аж до зубів дістала.

— Мелехович добрий жовнір! — озвалась Бася.

Далі вона звернулася до пана Заглоби:

— А ти, твоя милость, теж відзначився?

— Я не сюрчав, як цвіркун, не стрибав, як блоха, і не крутився, як дзиґа, — цю втіху я залишаю комахам, зате мене, як гриба, у моху не довелося шукати і за носа не знадобилося тягти, та й у рот мені ніхто не дув...

— Пху, милостивий пане, не люблю тебе! — відповіла Бася, випнувши губки і мимоволі торкнувшись ними свого рожевого носика.

А пан Заглоба дивився на неї, усміхався і далі насмішкувато бурчав собі під ніс.

— Билася ти героїчно, — сказав він, — і втікала героїчно, і сторчма котилася героїчно, а тепер покажеш себе героєм, коли тобі забиті місця гярячою крупою обкладатимуть, ну, а ми вже пильнуватимемо, щоб тебе вкупі з твоєю героїчністю горобці не видзьобали, бо вони до крупи вельми ласі.

— Ти, милостивий пане, на те натякаєш, що мене Міхал наступного разу в похід не візьме? Я не помилилася?

— Авжеж, авжеж, проситиму його, щоб тепер завше тебе брав... по горіхи: ти у нас як пір’їнка, під тобою жодна гілочка не зломиться. Боже мій, оце мені така дяка! А хто ж Міхала вмовляв, щоб дозволив тобі з нами їхати? Я! Як же я лаю себе за це! Знав би я, що ти мені за цю доброту так заплатиш... Постривай! Будеш відтепер дерев’яною шабелькою бадилля на хрептівському майдані рубати! Отакий тебе очікує похід! Інша б старого розцілувала, а ти, лишенько моє, спершу на мене страху нагнала, а тепер на мене ще й наскакуєш!

Бася, недовго думаючи, зараз же розцілувала пана Заглобу, який неймовірно цьому зрадів і сказав:

— Ну, ну! Признаюся тобі, що й ти внесла свою частку в сьогоднішню вікторію, бо всяк хотів показати себе перед тобою, от жовніри й билися мов несамовиті.

— Так воно й було! — вигукнув пан Мушальський. — Коли на тебе такі оченята дивляться, і голову покласти не кривдно!

— Vivat, наша господине!

— Vivat! — підхопила сотня голосів.

— Дай тобі Боже здоров’я!

А пан Заглоба, нахилившись до Басі, пробурмотів:

— І синочка!

І вони поїхали далі, весело перемовляючись, тішачись наперед, як бенкетуватимуть увечері. Погода стояла чудова. У хоругвах засурмили сурмачі, довбуші ударили в литаври. Отак, галасливою юрбою, в’їхали вони у Хрептів.