******** Г а н д ж а р — широкий татарський кинджал.

******** Природне чуття (лат.).

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХХVІІ

Вдома Володийовські несподівано для себе застали гостей. Приїхав пан Богуш, котрий на декілька місяців обрав Хрептів місцем свого перебування, щоб через посередництво Мелеховича вести перемови з татарськими ротмістрами: Александровичем, Моравським, Творовським, Кричинським та іншими липеками й черемисами, які перейшли на службу до султана. З паном Богушем прибули старий пан Нововейський із дочкою Евою і пані Боска, шляхетна особа, також із дочкою, зовсім ще юною і гарненькою панною Зосею.

Поява дам у пустельному й дикому Хрептові жовнірів потішила, але ще більше здивувала. Гості ж із цікавістю розглядали коменданта і його дружину. Пана Володийовського, судячи з його гучної і страшної слави, вони уявляли таким собі велетнем, котрий самим поглядом змушує людей здригатися, а дружину його — теж велеткою з вічно похмурим чолом і грубим голосом. А побачили маленького жовнірика з привітним, лагідним обличчям і таку саму маленьку, рожевощоку, як лялечка, жінку, котра у своїх широких шароварах і з шабелькою при боці радше скидалася на напрочуд уродливого юнака, аніж на заміжню пані. Попри все, подружжя зустріло гостей із відкритими обіймами. Бася розцілувала усіх трьох жінок, не чекаючи, поки їх їй відрекомендують, а коли дізналася, хто вони і звідки їдуть, вигукнула:

— Я рада вам неба прихилити, милостиві мої пані й панове! Страшенно втішена вашим приїздом! Добре, що дорогою не сталося ніякої пригоди, бо в нашій глушині усього можна очікувати, та саме сьогодні ми дощенту рознесли розбійників.

Бачачи ж, що пані Боска дивиться на неї з дедалі більшим здивуванням, ударила рукою по шабельці й хвальковито додала:

— І я брала участь у битві. Аякже! У нас так заведено! Ой лелечко, дозвольте вас, милостива пані, на хвильку залишити, мені треба переодягтися у пристойніше вбрання і змити з рук кров, а то ми щойно з жахливого бою. Гай-гай! Якби не був зарубаний Азба, невідомо ще, чи дісталися б ви, ваша милость, щасливо до Хрептова. Я миттю повернуся, а поки що з вами чоловік мій залишиться.

Сказавши це, вона вона зникла за дверима, а маленький рицар, котрий уже встиг привітатися з паном Богушем і паном Нововейським, підійшов до пані Боскої.

— Бог мені дав таку дружину, — сказав він, — котра не лише вдома друг, а й на бойовищі відважним воїном уміє бути. А тепер, підкоряючись її наказу, віддаю себе до ваших послуг, милостива пані.

На що пані Боска відповіла:

— Хай же Господь нагородить її у всьому, як нагородив красою. Я — дружина Антонія Боского і приїхала сюди не по те, щоб твоя милость мені послуги робив, а тільки просити на колінах підтримки і допомоги у моїй біді. Зосько! Стань і ти на коліна перед цим рицарем, бо якщо не він, то й ніхто інший нам не допоможе.

Сказавши це, пані Боска і справді впала на коліна, а красуня Зося наслідувала її приклад, і обидві, заливаючись ревними сльозами, вигукнули:

— Урятуй, рицарю! Змилуйся над сиротами!

Офіцери, побачивши двох жінок, що стояли навколішки, а особливо приваблені красою Зосі, усі вкупі їх обступили, а маленький рицар, вельми збентежившись, кинувся підіймати пані Боску й садити на лаву, примовляючи:

— Бог із тобою, милостива пані, що ти робиш? Це я повинен із поваги до твоєї статі й статечності на коліна стати. Кажи, твоя милость, чим можу тобі допомогти, — Бог свідок, я негайно все зроблю!

— Зробить, зробить, і я зі свого боку докладу зусиль! Пан Заглоба sum, хай буде тобі, милостива пані, це відомо! — вигукнув старий войовник, зворушений сльозами жінок.

Тоді пані Боска кивнула Зосі, а та швидко витягла з-за корсажа листа і подала його маленькому рицареві.

Той поглянув на почерк і сказав:

— Від пана гетьмана!

Відтак він зламав печатку і почав читати:

«Наймиліший моєму серцю пане Володийовський! Надсилаю тобі з дороги через пана Богуша щиру мою прихильність, а також інструкції, з якими пан Богуш ознайомить тебе personaliter. Ледве я після тяжких трудів розташувався у Яворові, як з’явилася нова турбота. Каменем лежить вона у мене на серці, бо я всеньке життя переймаюся долею своїх жовнірів, — забудь я про них, Господь про мене забуде. Вже кілька років минуло, як орда полонила під Кам’янцем пана Боского, надзвичайно достойного рицаря і мого найулюбленішого приятеля. Дружину його і доньку я прихистив у Яворові, та не мають їхні душі спокою — одна плаче за чоловіком, друга за батьком. Я писав через Піотровича у Крим до пана Злотницького36, нашого резидента, щоб вони там Боского повсюди шукали. Ніби й знайшли, але його відразу ж сховали, через що вкупі з іншими полоненими виданий бути не міг і, напевно, й досі веслує на галерах. Жінки, втративши всяку надію, зовсім упали у відчай і навіть прохати мене перестали, але я, знайшовши їх після повернення і побачивши їхній невтішний жаль, зрозумів, що не прощу собі, якщо не спрбую їм чимось допомогти. Ти від тих країв неподалік стоїш і, як мені відомо, багатьом мурзам побратимом став, тому й посилаю до тебе цих жінок, а ти їм допоможи. Піотрович невдовзі має їхати. Дай йому листи до твоїх побратимів. Сам я ні візиреві, ні ханові писати не можу, бо обидва до мене недоброзичливі, до того ж боюся, напиши я їм, вони подумають, що Боский важлива персона і зажадають надмірного викупу. Піотровичу доручи негайно до цієї справи взятися, накажи, щоб без Боского не повертався, і побратимів усіх розворуши. Хоч вони й нехристі, але присяги вірності свято дотримуються, а до тебе повинні мати велику повагу. Одне слово, чини на свій розсуд. Поїдь до Рашкова, пообіцяй трьох знатних полонених натомість — аби тільки Боский, якщо він іще живий, повернувся. Ніхто краще за тебе усіх шляхів і підходів не знає, бо, як я чув, ти вже своїх рідних викупляв. Нехай допоможе тобі Бог, а я тебе ще сильніше полюблю, бо в мене серце перестане краятися. У твоїх хрептівських володіннях, я чув, усе спокійно. Цього я й сподівався. За Азбою тільки пильнуй. De publicis******** пан Богуш усе тобі розкаже. Заради Бога, стежте уважно за тим, що робиться у волохів, бо, схоже, не минути нам грізної навали. Доручаючи твоїм турботам і доброму серцю пані Боску, прощаюся».

Пані Боска увесь час, поки пан Володийовський читав листа, плакала, а Зося вторувала їй, підносячи до неба свої блакитні вічка.

Тим часом, не встиг іще пан Міхал закінчити читання, прибігла Бася, вже переодягнена у жіночу сукню, і, побачивши сльози на очах матері й доньки, стривожено почала випитувати, у чім річ. Тоді пан Міхал прочитав їй листа, а вона, уважно все вислухавши, на задумуючись, гаряче підтримала прохання гетьмана і пані Боскої.

— Золоте у пана гетьмана серце! — вигукнула Бася, обіймаючи чоловіка, — але й ми йому не поступимося, правда, Міхалеку? Пані Боска погостює тут у нас до повернення чоловіка, а ти місяців за три визволиш його з Криму. А то й за два, еге ж?

— Завтра ж, ні, за годину! — жартома мовив пан Міхал.

Потім він звернувся до пані Боскої:

— Дружина моя, як бачите, милостива пані, на безрік нічого відкладати не любить.

— Нехай благословить її за це Бог! — мовила пані Боска. — Зосю, цілуй руки пані комендантші.

Але пані комендантша і не подумала простягти рук для поцілунку, а натомість вони з Зосею ще раз поцілувалися, бо якось відразу припали одна одній до серця.

Після цього Бася звернулася до чоловіка, до пана Заглоби й інших офіцерів:

— На раду, милостиві панове! На раду, на раду, хутчій!

— Хутчій, а то у неї земля горить під ногами, — пробурчав пан Заглоба.

На що Бася відповіла, труснувши білявими вихрами:

— Не в мене під ногами земля горить, а в оцих жінок у серцях від горя вогонь палає!

— Ніхто тобі у твоїх добрих намірах заважати не збирається, — сказав пан Володийовський, — тільки спершу треба вислухати історію пані Боскої з усіма подробицями.