— Зосю, розкажи все, як було, бо мені сльози говорити не дають, — промовила матрона.
Зося опустила очі в землю, затуливши їх повністю повіками, і зашарілася, як маківка, не знаючи, з чого почати, жахливо знічена тим, що треба тримати слово у такому багатолюдному товаристві.
Одначе пані Володийовська прийшла їй на допомогу:
— Зосю, тож коли пана Боского узято в ясир?
— П’ять років тому, у шістдесят сьомому, — тонким голосочком відповіла Зося, не підіймаючи довгих своїх повік.
А далі випалила одним духом:
— Тоді про набіги й чутки не було, а татусева хоругов стояла під Паньовцями. Татусь із паном Булайовським пильнували над челяддю, що в лугах табуни пасла, а тим часом прийшли татари з волоського шляху і схопили татуся з паном Булайовським, але пан Булайовський уже два роки як повернувся, а татусь не повертається.
Тут дві дрібні сльозини скотилися у Зосі з очей, а пан Заглоба, побачивши ці сльозини, так розчулився, що сказав:
— Бідолашна крихітко... Не сумуй, дитя моє, повернеться татусь, ще й на весіллі у тебе танцюватиме.
— А гетьман писав панові Злотницькому через Піотровича? — запитав пан Володийовський.
— Пан гетьман писав про татуся до пана познанського мечника через пана Піотровича, — говорила як заведена далі Зося, — і пан мечник із паном Піотровичем відшукали татуся у Мурзи-бея-аги.
— Дідько б його взяв! Я цього Мурзу-бея знаю! Ми з його братом побраталися, — заволав пан Володийовський. — Невже він одмовився пана Боского відпустити?
— Від хана був наказ татуся відпустити, але Мурза-бей, лихий такий, жорстокий, татуся сховав, а панові Піотровичу сказав, ніби давно уже його в Азію продав. Проте інші полонені казали панові Піотровичу, що це неправда і що Мурза зумисне так каже, щоб чимдовше з татуся знущатися, бо Мурза цей від усіх татар зліший. А може, татуся тоді у Криму й справді не було: Мурза має свої галери, і веслярі йому потрібні, і взагалі він татуся не продавав. Усі казали, що Мурза ліпше невільника уб’є, аніж продасть.
— Свята правда, — озвався пан Мушальський. — Мурзу-бея цього увесь Крим знає. Це страшенно багатий татарин, але народ наш ненавидить люто, бо четверо його братів полягли у набігах на польську землю.
— А чи нема у нього часом серед наших побратима? — запитав пан Володийовський.
— Навряд чи! — почулося зусібіч.
— Поясніть мені нарешті, що таке побратимство? — попрохала Бася.
— Бачиш, — відповів пан Заглоба, — коли після війни починаються перемови, жовніри ворожих армій один до одного навідуються і заводять дружбу. Трапляється, якомусь рицареві сподобається мурза, а мурзі — цей рицар, от вони й присягнуть у дружбі до скону, яка й називається побратимством. Чим воїн славніший, як, наприклад, Міхал, я чи пан Рущиць, що тепер командує рашківським гарнізоном, то більше охочих із ним побрататися. Такий чоловік, ясна річ, із ким попало брататися не стане, а також пошукає достойнішого серед найславетніших мурз. А звичай такий: двоє воду на шаблі ллють і присягають у дружбі. Зрозуміло?
— А якщо потім спалахне війна?
— У генеральних битвах побратимам можна битися, але якщо вони зійдуться віч-на-віч чи перед битвою зустрінуться у двобої, то один одному вклоняться і розійдуться з миром. А от якщо один опиниться в полоні, другий має йому життя у неволі скрасити, а то й викуп заплатити. Ха! Бували й такі, що багатством своїм із побратимом ділилися. А знадобиться розшукати кого з приятелів чи знайомих або допомогу подати, побратим іде до побратима, і, справедливо буде сказати, жоден народ краще від татар не зберігає вірності присязі. У них слово святе! Можеш сподіватися на такого приятеля, як на самого себе.
— А Міхал багато має таких приятелів?
— Маю трьох могутніх мурз, — відповів пан Володийовський. — Одного ще з лубенських часів. Я його якось у князя Ієремії випрохав. Ага-беєм звати. Тепер знадобиться, він за мене голову покладе. Та й інші двоє не підведуть.
— Ха! — вигукнула Бася. — От би мені побрататися із самим ханом і всіх полонених визволити!
— Він би не відмовився, — зауважив пан Заглоба, — невідомо тільки, який би praemium******** за це запросив!
— Милостиві пані й панове, — промовив пан Володийовський, — порадьмося, що нам треба робити. Отож послухайте: мені повідомили з Кам’янця, що не пізніше як за два тижні сюди прибуде Піотрович із численним почтом. Їде він до Криму викупляти кількох вірменських купців із Кам’янця, котрих, коли хан змінився, було побито і взято в ясир. Серед них, на жаль, і Сеферович, брат претора. Усе це люди вельми заможні, на гроші скупитися не стануть, і Піотрович вирушить не з порожніми руками. Небезпеки йому ніякі не загрожують, бо, по-перше, зима на носі, для чамбулів ненагідний час, а по-друге, з ним їде нвірак, повноважний посланець ечміадзинського патріарха37, і двоє анардратів із Кафи38, у яких є охоронні грамоти від молодого хана. Я дам Піотровичу листи і до посланців Речі Посполитої, і до моїх побратимів. Крім того, як вам відомо, милостиві панове, пан Рущиць, рашківський комендант, має кревних в орді, які, взяті ще малими дітьми, зовсім потатарилися і високі посади обіймають. І ті, й інші усіх зусиль докладуть. Спершу, гадаю, спробують миром домовитися, якщо ж Мурза упреться, самого хана супроти нього налаштують, а то й скрутять десь нишком в’язи. Ось тому сподіваюся, коли пан Боский живий, — допоможи йому, Боже, — через місяць-другий я його неодмінно визволю за наказом пана гетьмана і присутнього тут, — і пан Володийовський уклонився дружині, — мого головнокомандувача...
«Головнокомандувач» знову кинувся обіймати маленького рицаря. Мати й донька Боскі тільки руки складали, дякуючи Всевишньому, що звів їх із такими добрими людьми. Обидві помітно повеселішали.
— Якби живий був старий хан, — сказав пан Ненашинець, — ще легше б усе владналося: він до нас був вельми доброзичливий, а про молодого навпаки розповідають. Та й тих вірменських купців, по яких пан Захарій Піотрович їде, вже при молодому хані39 у самому Бахчисараї полонили, і, подейкують, ніби за його наказом.
— І молодий зміниться, як змінився старий. Він теж, аж поки переконався у нашій поштивості, був запеклим ворогом польського народу, — зауважив пан Заглоба. — Я це ліпше, аніж хто інший, знаю, бо сім років просидів у нього в неволі.
Сказавши це, він підсів до пані Боскої.
— Поглянь на мене, милостива пані, і нехай мій вигляд додасть тобі духу. Сім років — не жарт! А повернувся ж я і скільки ще цих песиголовців перебив: за кожен день полону принаймні двох у пекло відправляв, а в неділю і свята — хтозна, може, й по троє, а то й по четверо буде, ге!
— Сім років! — повторила із зітханням пані Боска.
— Сконати мені на цьому місці, якщо я хоч день додав. Сім років у палаці самого хана, — повторив пан Заглоба, таємниче підморгуючи. — І нехай буде тобі, милостива пані, відомо, що молодий хан — мій...
Тут він прошепотів щось пані Боскій на вухо, вибухнув зненацька гучним «ха-ха-ха» і заходився плескати руками по колінах. Нарешті, у запалі, старий шляхтич поплескав по колінах і свою співбесідницю й промовив:
— Добрі були часи! Замолоду що не крок — супротивник, що не день — нові фіглі! Хе!
Статечна матрона, неабияк збентежившись, трохи відсунулась од веселого рицаря, а молодші жінки опустили очі, легко здогадавшись, що пан Заглоба мав на увазі фіглі, про які їхня вроджена скромність і думати не дозволяє, тим паче, що жовніри голосно розреготілися.
— Треба негайно послати когось до пана Рущиця, — сказала Бася, — щоб пана Піотровича вже чекали у Рашкові листи.
Пан Богуш підтримав її:
— Авжеж, милостиві панове, квапитися треба, поки зима, бо, по-перше, чамбули не виходять і дороги безпечні, а по-друге... по-друге, навесні Бог знає що може статися.
— Невже пан гетьман відомості з Царгорода одержав? — запитав пан Володийовський.
— Одержав, про що ми з тобою окремо поговоримо. І з ротмістрами цими чимскоріше треба кінчати, як сам розумієш. Коли Мелехович повернеться? Адже від нього багато що залежить...
