— Йому тільки треба решту розбійників добити і тіла поховати. Сьогодні ще повернеться або завтра вранці. Я наказав тільки наших поховати, Азбових необов’язково — зима на носі, зарази можна не боятися. Все одно вовки їм дадуть раду.

— Пан гетьман просить, — сказав пан Богуш, — Мелеховичу в його справі перешкод не чинити: скільки разів хоче до Рашкова поїхати, стільки нехай і їде. І ще просить пан гетьман татаринові цьому у всьому довіряти, бо в його приязні до нас анітрохи не має сумніву. Великий це воїн і чимало користі принести може.

— Нехай собі їздить хоч до Рашкова, хоч будь-куди, — відповів маленький рицар. — Після того як ми з Азбою впоралися, він мені не вельми й потрібен. Великих ватаг тепер раніше як до першої трави не жди.

— Невже Азбу розбито? — спитав пан Нововейський.

— До ноги! Не знаю, чи врятувалися хоч би двадцять п’ять осіб, та й тих по одному переловимо, якщо Мелехович уже не переловив.

— Оце так радість! — сказав пан Нововейський. — Тепер можна до Рашкова спокійно їхати.

А потім звернувся до Басі:

— Ми можемо взяти листи до пана Рущиця, про які ви, милостива пані добродійко, згадували.

— Дякуємо, — відповіла Бася, — з оказією затримки не буде, — ми туди увесь час нарочних посилаємо.

— Гарнізонам треба між собою постійний зв’язок підтримувати, — пояснив пан Міхал. — То ви, ваша милость, із цією гарненькою панянкою до Рашкова їдете?

— Гарненька панянка? Вона ще звичайнісінький собі підліток, пане добродію, — відповів пан Нововейський. — А до Рашкова ми їдемо, бо там мій нікчемний син у хоругві пана Рущиця служить. Невдовзі десять літ, як із дому втік, тільки листи писав і в них увесь час моєї батьківської поблажливості благав.

Пан Володийовський аж руками сплеснув.

— Я відразу здогадався, ваша милость — пана Нововейського родич, і вже був зібрався спитати, аж тут, почувши про біду люб’язної нашої гості, пані Боскої, про все на світі забув. Лелечко, ви й обличчям схожі! Отже, це вашої милості син!..

— У цьому мене його покійна мати запевняла, а позаяк особа вона була доброчесна, не бачу причини сумніватися.

— Я такому гостю подвійно радий! Тільки, заради Бога, не називайте, ваша милость, сина нікчемним, бо він чудовий жовнір і достойний рицар. Мати такого сина — велика честь. Після пана Рущиця він перший наїзник у хоругві. Ти, напевно, ваша милость, і не знаєш, що він улюбленець гетьмана! Йому вже не раз доручали роз’їздами командувати, і з кожного діла він виходив із честю.

— Пан Нововейський аж зашарівся від задоволення.

— Пане полковнику, — сказав він, — часто-густо батько своє чадо ганить для того, щоб хтось його слова заперечив, і я гадаю, ніщо не може сильніше втішити батьківське серце, ніж протилежні твердження. І до мене вже долинав поголос про успіхи Адася у службі, та лишень тепер я відчуваю справжню радість, чуючи засвідчення чутки із таких славних уст. Подейкують, що син мій не тільки відважний жовнір, а й тримається статечно, що мені аж дивно, бо досі вітрогоном був. На війну його, шельму, змалечку вабило, а найкращий доказ цього, що хлопчаком із дому втік. Зізнаюся, що якби я спіймав його тоді, доброго б дав прочухана pro memoria********, але тепер, бачу, треба забути про це, а то знову на десять літ згине, а старому, бач, тоскно.

— Невже за стільки років він ні разу додому не заглянув?

— Бо я йому заборонив. Проте й у мене серце не камінь: самі бачите, перший до нього їду, позаяк він служби не може залишити. Хотілося мені, пані добродійко і милостивий пане, просити вас дівку мою прихистити й самому податися до Рашкова, та якщо ви кажете, що на дорогах спокійно, візьму і її з собою. Вона у мене як сорока допитлива, нехай подивиться на світ.

— І люди на неї хай подивляться! — втрутився пан Заглоба.

— Нема на що дивитися! — відповіла панна, — хоч її сміливі чорні очі й складені немовби для поцілунку губи говорили зовсім інше.

— Підліток вона ще, звичайний підліток! — сказав пан Нововейський. — Та ледве побачить уродливого офіцера, то аж підстрибує. Тому я хотів би її більше взяти, ніж залишити, тим паче, що вдома їй самій буде небезпечно. Але якщо мені доведеться без неї до Рашкова їхати, будь ласкава, милостива пані, звели її на прив’язь посадити, щоб не викинула якогось коника.

— Я сама не була ліпша, — відповіла Бася.

— Саджали її за прялку, — підтвердив пан Заглоба, — вона з нею танцювала, якщо нікого кращого не було. Але ти, я бачу, ваша милость, жартівник. Басько! Кортить мені з паном Нововейським перехилити чарку — адже я теж люблю пожартувати...

Тим часом, іще до того, як подали вечерю, двері розчинилися і зайшов Мелехович. Пан Нововейський, захоплений розмовою із Заглобою, спочатку його не помітив, зате Евка відразу побачила, і щоки в неї яскраво спалахнули, а потім ураз стали блідими.

Пане коменданте!— звернувся Мелехович до пана Володийовського. — За вашим наказом утікачів виловлено.

— Добре! Де вони?

— Як було наказано, я їх повісив.

— Гаразд! А твої люди повернулися?

— Частина залишилася, щоб поховати тіла, решта зі мною.

Цієї миті пан Нововейський підвів голову, і обличчя його було надзвичайно здивоване.

— Царю небесний! Що я бачу! — вигукнув він.

Після цього він підвівся, підійшов упритул до Мелеховича і заволав:

— Аз’я! А ти що тут робиш, гультяю?!

І простяг руку, намагаючись ухопити татарина за барки, але той ураз обурився, наче у вогонь сипнули жменю пороху, зробився блідим як мрець і, схопивши руку Нововейського своїми залізними пальцями, промовив:

— Я тебе, милостивий пане, не знаю! Хто ти такий?!

І відіпхнув його так сильно, що пан Нововейський опинився посередині кімнати.

Якийсь час шляхтич від люті не міг вимовити й слова, але, відсапавшись, заходився кричати:

— Пане коменданте! Це мій чоловік, до того ж утікач! Змалечку у мене в домі!.. Відмагається, негідник! Холоп мій! Ево! Хто це? Кажи!

— Аз’я!— відповіла, тремтячи всім тілом, Ева.

Мелехович навіть на неї не глянув. Його погляд був прикутий до Нововейського. Роздуваючи ніздрі, він із непередаваною ненавистю пожирав очима старого шляхтича, стискаючи в кулаці рукоять ножа. Від руху ніздрів вуса його почали ворушитися, і з-під них забіліли зуби, точнісінько як у розлюченого звіра.

Офіцери оточили їх. Бася вискочила на середину і стала поміж Мелеховичем і Нововейським.

— Що це означає? — запитала вона, хмурячи брови.

Вигляд її трохи заспокоїв супротивників.

— Пане коменданте, — пояснив пан Нововейський, — це означає, що, як я й казав, це мій чоловік на ім’я Аз’я — і втікач. Змолоду я в Україні у війську служив, там у степу і підібрав його, напівживого, і пригорнув. Татарчук він. Двадцять років у мене в домі виховувався, учився вкупі з сином. Коли син утік, по господарству мені підсобляв, аж поки завів амури з Евкою, та я помітив і наказав його вихльостати, а невдовзі він утік. Як він тут у вас зоветься?

— Мелехович!

— Прибрав собі, виходить, прізвисько. Його Аз’я звати, просто Аз’я. Він каже, що мене не знає, зате я його знаю, і Евка теж.

— О Боже! — промовила Бася. — Але ж син вашої милості його сто разів бачив. Як же він його не впізнав?

— Син-то міг не впізнати: коли він із дому втік, їм обом шістнадцяти не було, а цей, ще шість років у мене проживши, звісно ж, змінився сильно — і сам витягся, і вуса відросли. Одначе ж Евка відразу його впізнала. Сподіваюся, ви радше шляхтичу повірите, аніж приблудному кримчакові.

— Пан Мелехович — гетьманів офіцер, — сказала Бася, — ми до нього стосунку не маємо!

— Дозволь, ваша милость, я його розпитаю. Audiatur et altera pars********, — промовив маленький рицар.

Але пана Нововейського це розізлило.

— Пан Мелехович! Який він пан! Він мій холоп, що назвався чужим іменем. Завтра я цього п а н а своїм хлопцем-псарем зроблю, післязавтра накажу цього п а н а відбатожити, і сам гетьман мені в цьому не зашкодить, бо я шляхтич і свої права знаю!