На що пан Міхал, ворухнувши вусиками, відповів уже різкіше:

— А я не лише шляхтич, а ще й полковник, і свої права теж знаю. На чоловіка свого можеш, ваша милость, судом уплинути, можеш у гетьмана справедливості шукати, але тут я розпоряджаюся, я і ніхто інший!

Пан Нововейський відразу схаменувся, згадавши, що має справу не просто з комендантом гарнізону, а й із начальником власного сина, і до того ж найславнішим у всій Речі Посполитій рицарем.

— Пане полковнику, — сказав він уже лагідніше, — супроти твоєї волі забирати його я не стану, але права свої, у яких можеш не мати сумніву, доведу.

— Ну, а що ти, Мелехович, на це скажеш? — запитав пан Володийовський.

Татарин утупив очі в землю і мовчав.

— Що звати тебе Аз’я, це ми всі знаємо! — додав маленький рицар.

— Та навіщо інших доказів шукати! — сказав пан Нововейський. — Якщо це мій чоловік, то у нього на грудях наколені сині рибини!

Почувши це, пан Ненашинець широко розкрив очі й розтулив рота, а потім, схопившись за голову, закричав:

— Аз’я Тугай-беєвич!

Усі погляди звернулися на нього, а він тільки повторював, здригаючись усім тілом, немовби давні його рани знову відкрилися:

— Це мій ясир! Це Тугай-беєвич! Боже праведний! Це він!

А молодий татарин гордо закинувши голову, обвів присутніх диким, звіриним поглядом і зненацька, розірвавши жупан на широких грудях, мовив:

— Ось вони, сині рибини!.. Я син Тугай-бея!..

******** Про справи громадські (лат.).

******** Гонорар (лат.).

******** На згадку (лат.).

******** Нехай буде вислухано й другу сторону (лат.).

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХХVІІІ

Усі замовкли — таке враження справило ім’я страшного войовника. Це він укупі з грізним Хмельницьким потрясав Річ Посполиту. Він пролив море польської крові. Він витоптав копитами своїх коней Україну, Волинь, Поділля і галицькі землі, перетворював на руїни замки і міста, спопеляв вогнем села, десятки тисяч людей взяв у ясир. І ось тепер син такого чоловіка стояв у домі коменданта хрептівського гарнізону й говорив присутнім просто у вічі: «У мене на грудях сині рибини, я Аз’я, кость від кості Тугай-беєвої». Проте такою великою була у ті часи шана до знатності роду, що, попри страх, який мимоволі спалахнув у серцях жовнірів при звуках наймення прославленого мурзи, Мелехович виріс у їхніх очах, неначе сприйнявши велич свого батька.

Усі дивилися на нього з подивом, особливо жінки, для котрих нема нічого привабливішого за таємничість. Мелехович же, ніби визнання вивищило його й у власних очах, стояв гордо, навіть голови не схиливши, і нарешті сказав:

— Шляхтич оцей, — тут він показав на Нововейського, — стверджує, буцімто я його пахолок, а я йому на це відповім, що батько мій із хребта ліпших за нього на коня сідав. А втім, він правду каже, що я йому служив, — так, служив, і під його пугою спина моя скривавилася, і я йому ще це, дасть Бог, пригадаю!.. А Мелеховичем я назвався, щоб його переслідувань уникнути. Але тепер, хоч давно міг до Криму втекти, другій своїй вітчизні служу, здоров’я не жаліючи, отож нічий я, а певніше, тільки гетьманів. Мій батько ханам родич, у Криму на мене чекали багатства і розкіш, та я, не боячись принижень, тут залишився, бо люблю цю вітчизну, і пана гетьмана люблю, і тих, хто мене ніколи зневагою не принизив.

На цих словах він уклонився панові Володийовському, вклонився Басі — так низько, що мало не торкнувся головою її колін, — а більше ні на кого не глянув і, взявши під пахви шаблю, вийшов.

Десь хвилину ще тривало мовчання. Першим його порушив пан Заглоба:

— Ха! Де пан Снітко? Казав я, що Аз’я цей вовком дивиться, а він і справді вовчий син.

— Він син лева! — заперечив йому пан Володийовський. — І хто знає, чи не вдався він у батька!

— Свят, свят, свят! А ви помітили, панове, як у нього зуби блищали — достеменно, як у старого Тугай-бея, коли той лютував! — зауважив пан Мушальський. — Я б його по одному цьому впізнав — батечка мені не раз траплялося бачити.

— Та вже не стільки, скільки мені! — озвався пан Заглоба.

— Тепер мені зрозуміло, — втрутився пан Богуш, — чому його липеки й черемиси так шанують. Для них Тугай-беєве ім’я святе. Господи! Та скажи цей чоловік словечко, вони геть усі до султана на службу перейдуть. Він іще на нас їх поведе!

— Цього він не зробить, — заперечив пан Володийовський, — бо те, що він казав про любов до гетьмана й вітчизни — не порожні слова, інакше навіщо б йому нам служити. Він міг би у Крим піти й там як сир у маслі плавати. У нас же він розкошів не зазнав.

— Авжеж, не зробить, — повторив пан Богуш. — Якби хотів, давно б уже зробив. Ніщо йому не заважало.

— Ще більше, — додав пан Ненашинець, — тепер я вірю, що він цих зрадників-ротмістрів назад на бік Речі Посполитої перетягне.

— Пане Нововейський, — запитав раптом пан Заглоба, — а якби твоїй милості відомо було, що це Тугай-беєвич, може б, ти, того... може б, ти теє... га?

— Я б тоді замість трьохсот тисячу триста канчуків наказав йому дати. Побий мене сила Божа, якби я вчинив інакше! Дивно мені, милостиві панове, чого він, будучи Тугай-беєвим виплодком, до Криму не втік. Хіба що сам недавно дізнався про це, а у мене ще ні сном ні духом не відав. Дивно, скажу я вам, та ви не вірте йому, боронь Боже! Я ж його давніше за вас знаю і з певністю можу сказати: сатана не такий підступний, скажений собака не такий злющий, вовк не такий жорстокий і страшний, як цей чоловік. Він іще тут нам усім покаже!

— Та що ти, ваша милость, говориш! — вигукнув пан Мушальський. — Ми його на ділі бачили: під Кальником, під Уманню, під Брацлавом і ще у сотні боїв...

— Він своїх кривд не пробачить! Помщатися буде!

— А сьогодні як Азбових головорізів відчухрав! Дурниці ти кажеш, милостивий пане!

У Басі обличчя аж палало — так схвилювала її історія з Мелеховичем. А позаяк їй хотілося, щоб і кінець був гідний початку, вона, штовхаючи під бік Еву Нововейську, шепотіла тій на вухо:

— Евко, а ти його кохала? Не затинайся, скажи чесно! Кохала, так? І досі кохаєш? Ну звісно, я впевнена! Будь зі мною щира. Кому ж іще зізнатися, як не мені, жінці? Бачиш, він мало не королівського роду! Пан гетьман йому не один, а десять паперів на шляхетство видасть. Пан Нововейський не стане заперечувати. Та й Аз’я, безперечно, тебе ще кохає. Я це знаю і бачу. Не бійся. Він мені довіряє. От я його зараз і розпитаю. Розкаже — ніде не дінеться. Сильно ти його кохала? І зараз кохаєш?

У Евки паморочилося в голові. Коли Аз’я уперше виказав до неї сердечну прихильність, вона була майже ще дитиною, а потім, багато років не бачачи його, перестала про нього думати. У пам’яті її залишився палкий підліток, чи то братів товариш, чи то простий пахолок. Але тепер, після довгої розлуки, перед нею постав бравий юнак, уродливий і грізний, як сокіл, славетний наїзник і офіцер, а до того ж син хоч і чужоземного, зате князівського роду. Тому й вона глянула на молодого Аз’ю геть іншими очима, а вигляд його не лишень приголомшив, а й засліпив і сп’янив її. У дівчині зринули спомини. Не можна сказати, що в її серці вмить спалахнуло кохання до цього юнака, проте воно враз сповнилося солодкого бажання кохати.

Бася, не домігшись від Еви толку, забрала її вкупі з Зосею Боскою до ванькира******** і знову заходилася розпитувати:

— Евко! Ну ж бо, кажи швидко! Швидесенько! Кохаєш ти його?

У панни Еви щоки палали вогнем. Це була чорноволоса й чорноока дівчина з гарячою кров’ю, на будь-яку згадку про кохання вона била їй в обличчя.

— Евко! — вдесяте повторила Бася, — ти кохаєш його?

— Не знаю, — після хвилинного вагання відповіла панна Нововейська.

— Але й «ні» не кажеш? Ого! Тоді все зрозуміло! Тільки не тремти! Я перша сказала Міхалові, що кохаю його, — і нічого! І добре! Ви, напевно, колись страшенно одне одного кохали! Ха! Тепер мені все ясно! Це він за тобою журився, через те й ходив завше понурий, як вовк. Мало не всох жовнірик! Розказуй, що між вами було!