— Він мені у коморі сказав, що кохає мене, — прошепотіла панна Нововейська.

— У коморі!.. Отакої!.. Ну, а потім?

— Потім схопив мене і став цілувати, — ще тихіше промовила дівчина.

— Оце так Мелехович! А ти що?

— А я боялася кричати!

— Боялася кричати! Зосько! Чуєш?.. Коли ж ваше кохання відкрилося?

— Батько прийшов і відразу його обушком, далі мене побив, а його наказав відшмагати — він два тижні не підводився з ліжка.

Тут панна Нововейська розплакалася — частково від жалю до себе, а частково від знічення. Блакитні вічка вразливої Зосі Боскої умить наповнилися слізьми, натомість Бася заходилася втішати Евку:

— Все буде добре, я сама про це потурбуюся. І Міхала у це діло втягну, і пана Заглобу. Я вже їх умовлю, не бійся! Пан Заглоба дуже розумний, перед ним ніхто не встоїть. Ти його не знаєш! Не плач, Евко, бо час вечеряти...

Мелеховича за вечерею не було. Він сидів у своїй кімнаті й підігрівав на вогні горілку з медом, а підігрівши, переливав у меншу посудину і попивав, загризаючи сухарями.

Уже пізно вночі до нього прийшов пан Богуш, щоб обговорити останні новини.

Татарин посадив його на стільця, оббитого овечиною, і, поставивши перед ним повну розмальовану чарку гарячого напою, запитав:

— А пан Нововейський і досі в мені холопа свого бачить?

— Про це вже й мови нема, — відповів пан підстолій новогрудський. — Скоріше б уже пан Ненашинець зміг на тебе свої права заявити, але й йому ти не потрібен: сестра його або померла, або давно зі своєю долею змирилась. Пан Нововейський не знав, хто ти такий, коли карав за амури з дочкою. А тепер і він наче очманілий ходить, бо хоч батько твій і чимало зла заподіяв нашій Вітчизні, проте войовник був неперевершений, та й кров — це завжди кров. Господи! Тебе тут ніхто пальцем не зачепить, доки ти Батьківщині вірно служиш, до того ж ти всюди маєш приятелів.

— А чом би мені не служити вірно? — сказав у відповідь Аз’я. — Батько мій громив вас, але він поганин був, а я сповідую Христову віру.

— Тим-то й ба! Саме так! Тобі вже не можна до Криму повертатися, хіба що од віри відмовишся, але тоді й вічного спасіння не матимеш, а цього ніякими земними благами, ніякими високими званнями не компенсувати. Правду кажучи, ти і панові Ненашинцю, і панові Нововейському мусиш бути вдячний: перший тебе з бусурманських лабет витяг, а другий виховав у істинній вірі.

На що Аз’я відповів:

— Я знаю, що в них у боргу, і спробую віддячити. І доброзичливців у мене сила-силенна, як ви, милостивий пане, зауважили!

— Ти так говориш, ніби я неправду кажу. А полічи-но сам, будь ласка.

— Його милость пан гетьман і ваша милость передусім, це я до смерті повторюватиму. Хто більше, не знаю...

— А тутешній комендант? Гадаєш, він би тебе комусь видав, навіть якби ти не був Тугай-беєвим сином? А вона? Пані Володийовська? Я чув, як вона про тебе за вечерею говорила... Ба! Та ще до того, як тебе пан Нововейський упізнав, вона, не роздумуючи, за тебе оступилася! Пан Володийовський задля дружини все ладен зробити, бо він у ній душі не чує, а вона тебе любить, як сестра. Всенький вечір твоє ім’я у неї з уст не сходило...

Молодий татарин зненацька схилив голову і заходився дути на осьмуху гарячого напою. Коли він при цьому випнув синюваті свої губи, обличчя в нього стало таким диким і татарським, що пан Богуш не втримався й сказав:

— Далебі, як же ти цієї миті схожий на старого Тугай-бея — бувають же дива на світі! Адже я твого батька чудово знав, і в хана при дворі бачив, і на бойовищі, та й у табір до нього принаймні разів зо двадцять їздив.

— Нехай благословить Господь усіх, хто в справедливості живе, а кривдників нехай мор передушить! — відповів Аз’я. — Здоров’я гетьмана!

Пан Богуш випив і сказав:

— Здоров’я йому і довголіття! Хоч і небагато нас, хто за нього стоїть, зате всі справжні жовніри. Дасть Бог, не поступимося цим дармоїдам, що тільки й уміють на сеймиках язиками молоти і звинувачувати пана гетьмана у зраді короля. Нероби! Ми у степах удень і вночі ворогові відсіч даємо, а вони діжки з бігосом та з пшоняною кашею за собою возять, барабанять ложками по дну. От і вся їхня робота! Пан гетьман посланця за посланцем шле, допомоги для Кам’янця просить, пророчить, як Кассандра, падіння Іліона і загибель народу Пріамового, а ці ні про що не думають, тільки докопуються, хто перед королем завинив.

— Ви про що, ваша милость?

— Та просто так! Comparationem******** провів між нашим Кам’янцем і Троєю, але ти, мабуть, про Трою і не чув. Ось нехай тільки вщухне трохи, і пан гетьман тобі папір на шляхетство виклопоче, головою присягаю! Часи наближаються такі, що, коли ти й справді щиро хочеш себе славою вкрити, нагода себе чекати не змусить.

— Або я себе славою вкрию, або мене земля вкриє. Ви ще про мене, ваша милость, почуєте, як Бог свят!

— А ті що ж? Що Кричинський? Чи повернуться до нас? Не повернуться? Що вони зараз роблять?

— У таборах своїх стоять: одні в уджийському степу, одні ще далі. Важко їм поміж собою змовлятися, бо далеко. Навесні всім наказано йти до Адріанополя і якнайбільше провіанту взяти.

— Лелечко! Це ж вельми важливо, бо якщо в Адріанополі великий військовий congressus******** збереться, війни не минути. Треба пана гетьмана негайно повідомити. Він і без того гадає, що війни не уникнути, але це, вважай, певний знак.

— Халім мені сказав, там у них подейкують, начебто й сам султан прибуде до Адріанополя.

— Боже праведний! А у нас тут війська — якась жменька. Вся надія на кам’янецьку твердиню. А що Кричинський, невже нові умови ставить?

— Не те щоб умови — вони там усе претензії перераховують. Загальна амністія, повернення шляхетських прав і привілеїв, які вони колись мали, збереження за ротмістрами звань — ось що їм треба. Але від султана вони вже більше одержали, тому й вагаються.

— Ти що базікаєш! Як це султан може дати більше, аніж Річ Посполита? У Туреччині absolutum dominium********: що султану спливе на думку, такі й будуть закони. Та хоч би й нинішній правитель усіх своїх обіцянок дотримав, наступник його їх порушить, а схоче, й узагалі відмовиться виконувати. А от у нас привілей — річ свята: хто одного разу шляхтичем став, того сам король ні в чому обмежити не може.

— Вони кажуть, що були шляхтичами і тому рівними драгунам вважалися, але старости не раз накладали на них різні повинності, від яких не лише шляхта звільнена, а й путні бояри40.

— Якщо їм гетьман обіцяє...

— Ніхто з них у великодушності гетьмана не має сумніву, і всі його в душі потайки люблять, але при цьому так міркують: гетьмана самого шляхта оголосила зрадником41; при королівському дворі його ненавидять; конфедерація судом погрожує — чи зможе він чого домогтися?

Пан Богуш почухав потилицю.

— Ну то що?

— А те, що вони самі не знають, що робити.

— Невже залишаться у султана?

— Ні.

— Ба! А хто ж їм накаже повернутися до Речі Посполитої?

— Я!

— Як же це?

— Я — син Тугай-бея!

— Мій Аз’я! — промовив за хвилю пан Богуш. — Не заперечую, вони можуть тебе любити за те, що у тебе в жилах славна Тугай-беєва кров тече, хоч вони — наші татари, а Тугай-бей був нашим ворогом. Це мені зрозуміло, бо і в нас серед шляхти дехто не без гордощів розповідає, що Хмельницький був шляхтичем, причому не з козацького, а з нашого, мазурського, роду... Он як! Великий був, шельма, і в пеклі гіршого не знайдеш, але войовник славетний, от вони й раді його за свого вважати. Така вже людська натура! Але щоб твоя кров давала тобі право усіма татарами командувати... ні, не бачу для цього слушних підстав.

Аз’я якийсь час сидів мовчки, а потім, упершись руками в коліна, промовив:

— Тоді я вам, пане підстолію, скажу, чому Кричинський та інші мене слухають. Передусім це всі прості татари, а я — князь, а ще вони силу в мені відчувають і мудрість... Ось! Ані вам, ані панові гетьману цього не зрозуміти...

— Яку ще силу, яку мудрість?