— Я ц ь о г о с к а з а т и н е у м і ю, — відповів Аз’я. — Чому я до таких справ готовий, до яких ніхто інший не посміє взятися? Чому я про те подумав, про що інші не задумуються?
— Що за нісенітниця? Ну, і про що ж ти подумав?
— Про те подумав, що, дай мені пан гетьман волю і право, я б не лише цих ротмістрів повернув, а й половину орди під його руку привів. Хіба мало гуляє земель в Україні і в Дикому полі? Нехай тільки гетьман оголосить, що всякий татарин, котрий прийде у Річ Посполиту, отримає шляхетство, не буде переслідуваний за свою віру і у власних хоругвах служитиме, що буде у татар свій гетьман, як у козаків, — голову кладу, в Україні невдовзі вільної латки землі не залишиться. Липеки прийдуть і черемиси, із Добруджі прийдуть і Білгорода, із Криму — і табуни й череди приженуть, і дружин із дітьми на гарбах привезуть. Надаремне хитаєте головою, ваша милость, — прийдуть! Як прийшли колись ті, котрі потім віками вірно служили Речі Посполитій. У Криму, та й усюди, їх хан і мурзи пригноблюють, а тут вони шляхтою стануть, шаблі начеплять, власний гетьман їх у походи водитиме. Присягаюся, прийдуть — вони там із голоду мруть. А коли улусами чутка полетить, що я від імені пана гетьмана їх кличу, що Тугай-беїв син їх кличе, — тисячами повалять.
Пан Богуш схопився за голову:
— О Боже, Аз’я! Звідкіля у тебе такі думки? Що тоді буде?!
— Буде в Україні татарський народ, як зараз козацький! Козакам ви дозволили гетьмана мати — чом би й нам не дозволити? Твоя милость запитує, що буде? Другого Хмельницького не буде, бо ми відразу козакам наступимо на горло. Бунтів селянських не буде, різанини, погромів. І Дорошенко голови не посміє підвести: нехай тільки спробує, я перший його на аркані гетьману під ноги притягну. А надумає турецька рать на нас піти, ми й султана поб’ємо; хан затіє набіг — і хана. Хіба не так чинили за давніх часів липеки і черемиси, хоч залишалися вірними Магомету? Навіщо нам чинити інакше, нам, татарам Речі Посполитої, нам, шляхті!.. А тепер полічіть, ваша милость: в Україні спокійно, козаки у міцній вуздечці, від турка — заслін, війська на декілька десятків тисяч більше... Ось про що я подумав! Ось яка мені сяйнула думка, ось чому мене Кричинський, Адурович, Моравський, Творовський слухають, ось чому, коли я кину клич, половина Криму ринеться у ці степи!
Пан Богуш був так уражений і пригнічений словами Аз’ї, немовби стіни кімнати, у якій вони сиділи, зненацька розсунулися й перед очима постали нові, невідомі краї.
Він довго не міг вимовити слова й лишень дивився на молодого татарина, а той сягнистими кроками міряв кімнату і нарешті промовив:
— Без мене такому не статися: я син Тугай-бея, а від Дніпра до Дунаю немає серед татар гучнішого наймення.
І, помовчавши трохи, додав:
— Що мені Кричинський, Творовський та інші! Не про них ідеться і не про декілька тисяч липеків і черемисів, а про всю Річ Посполиту. Кажуть, навесні почнеться велика війна з могутньою султанською раттю, але ви тільки дайте мені волю: я такого варива з татарами наварю — сам султан обпечеться.
— Господи! Та хто ти, Аз’я!— вигукнув пан Богуш.
Той підвів голову й відповів:
— Прийдешній татарський гетьман!
Відблиск вогню, що впав цієї миті на татарина, осяяв його обличчя — жорстоке, але прекрасне, і панові Богушу здалося, що перед ним стоїть інший чоловік, — таку велич і гордість випромінювала вся постать молодого татарина. Якби подібний гетьманський заклик було обнародувано, липеки й черемиси, без сумніву, повернулися б усі, та й багато хто із диких татар потягнувся б за ними. Старий шляхтич чудово знав Крим, де двічі побував невільником і куди згодом, будучи викуплений гетьманом, їздив від нього посланником. Йому знайомий був бахчисарайський двір, відомі норови ординців, котрі стояли у степах поміж Доном і Добруджею. Він знав, що взимку багато улусів вимирає від голоду, знав, що мурзам надокучило терпіти деспотизм і хабарництво ханських баскаків, що у самому Криму часто спалахують смути, — і йому відразу стало зрозуміло: плодючі землі й шляхетські привілеї не можуть не звабити тих, кому в нинішніх садибах кепсько, тісно або неспокійно.
І звабить тим скорше, якщо закличе їх Тугай-беїв син. Він один може це зробити — ніхто більше. Він, овіяний славою свого батька, може збунтувати улуси, налаштувати одну половину Криму супроти другої, підкорити собі дикі білгородські орди і підірвати могутність хана, ще більше — могутність самого султана.
Якби гетьман захотів скористатися нагодою, яка вдруге навряд чи трапиться, то Тугай-беїв син був для нього посланцем самого провидіння.
Пан Богуш зовсім іншими очима став дивитися на Аз’ю і дедалі більше дивувався, як такі думки могли визріти в голові молодого татарина? Аж чоло пана підстолія зросив піт — так уразив його розмах задуманого. Проте в душі залишилася ще безліч сумнівів, і тому, помовчавши з хвилину, він запитав:
— А ти розумієш, що це призведе до війни з турками?
— Війна так і так буде! Навіщо, гадаєте, наказано ордам під Адріанополь іти? Радше вже війни не буде, якщо у султанових володіннях спалахне смута, та навіть якщо доведеться воювати, половина орди на наш бік перейде.
«На кожне слово у шельми відповідь готова!» — здивувався пан Богуш, а вголос, подумавши з хвилину, промовив:
— Голова обертом іде! Бачиш, Аз’я, у будь-якому разі це діло непросте. Що скаже король, канцлер? А стани?42 А вся шляхта, у більшості своїй до гетьмана недоброзичлива?
— Мені потрібен тільки письмовий дозвіл гетьмана. Якщо ми тут осядемо, нехай спробують нас вигнати. Хто нас гнатиме і чим? Ви б раді запорожців із Січі витурити, та руки короткі.
— Пан гетьман злякається відповідальності.
— За пана гетьмана п’ятдесят тисяч ординських шабель підніметься, а ще він своє військо має.
— А козаки? Про козаків забув? Ці негайно сколихнуться.
— На те ми тут і потрібні, щоб над козацькою шиєю меч висів. У чому сила Дороша? У татарах! Буде моя над татарами влада — Дорош до гетьмана прийде чолом ударити.
Сказавши це, Аз’я простяг уперед руки і розчепірив пальці немовби орел пазурі, а потім схопився за ефес шаблі.
— Покажемо ми козакам їхні права! Холопами вони стануть, а ми Україну тримати будемо. Чуєш, пане Богуш, ви гадали, що я маленький чоловік, а я не такий уже й маленький, як Нововейському, тутешньому комендантові, офіцерам і вам, пане Богуш, здавалося! Та я над цим удень і вночі думав, аж вихуд, аж із лиця спав, — поглянь, ваша милость! — почорнів увесь. Зате що обдумав, то обдумав як слід, тому й сказав, що при мені сила і мудрість. Ти, милостивий пане, сам бачиш: це велике діло. Тож їдь до пана гетьмана, і мерщій! Усе йому перекажи, нехай мені письмову згоду дасть, а на шляхетство мені начхати. Гетьман — чоловік із великою душею, він зрозуміє, що у мене і сила, і мудрість! Скажеш йому, що я Тугай-беїв син, що я сам можу все зробити. Поясни все — нехай згоджується. Тільки заради Бога чимскоріше — поки не пізно, поки ще сніг у степу лежить, поки весна не настала, бо навесні війна буде! Їдь негайно і відразу ж повертайся — мені якомога скоріше треба знати, що робити.
Пан Богуш навіть не помітив, що Аз’я заговорив у наказовому тоні, ніби вже став гетьманом і віддає розпорядження своєму офіцерові.
— Завтра відпочину, — сказав він, — а післязавтра вирушу. Дай Боже тільки пана гетьмана у Яворові застати! Рішення буде швидким і швидкою буде відповідь.
— Як гадаєш, ваша милость, чи погодиться пан гетьман?
— Можливо, він накаже до нього з’явитися, ти до Рашкова поки не їдь, звідси скоріше до Яворова доберешся. Чи погодиться він, не знаю, але пильну увагу, звісно, зверне, бо ти серйозні докази наводиш. Богом присягаю, не сподівався я від тебе такого, але тепер бачу, що ти чоловік незвичайний і Господь тебе для великих справ сотворив. Ох, Аз’я, Аз’я! І ти всього-на-всього намісник у татарській хоругві, а які помисли в голові виносив, аж подумати страшно. Я тепер уже не здивуюсь, як побачу в тебе на шапці чаплине перо, а в руці — бунчук... І що такі думки тебе ночами, як ти кажеш, мучили, вірю... Післязавтра ж і вирушу, тільки відпочину трохи, а зараз піду, пізно вже, і в голові у мене шумить і гуркоче, як у млині. Помагай тобі Боже, Аз’я... У скронях у мене гупає, ніби з похмілля... Залишайся з Богом, Аз’я, Тугай-беїв син!
