Пан Богуш потиснув вихудлу руку татарина і повернув до дверей, але на порозі зупинився й сказав:

— Як же це?.. Нові війська на службі в Речі Посполитої... меч над козацькою шиєю... Дороша приборкано... у Криму чвари... турецьку могутність підірвано... кінець набігам на Русь... Боже праведний!

І з цими словами він вийшов, а Аз’я, глянувши йому навздогін, прошепотів:

— А у мене — бунчук, булава і... добровільно або супроти волі — вона! Інакше горе вам!

Після цього він допив горілку, що залишалася у бляшанці, і кинувся на вкритий шкурами тапчан, який стояв у кутку кімнати. Вогонь у грубі погас, натомість у вікно заглянув ясний місяць, високо піднявшись у холодне зимове небо.

Аз’я певний час лежав непорушно, але, мабуть, заснути не міг. Нарешті він підвівся, підійшов до вікна і задивився на місяць, що плив, наче самотній корабель, безмежною і пустельною небесною рівниною.

Довго дивився на нього молодий татарин, відтак підніс до грудей стиснені кулаки, підняв догори обидва великих пальці, і з уст його, що лишень годину тому побожно промовляли ім’я Христове, зірвалася чи то пісня, чи то протяжна журлива молитва:

— Ляха і алла, ляха і алла, Магомет росулла!..

******** В а н ь к и р — бокова кімната (польс.).

******** Порівняння (лат.).

******** З’їзд, збори (лат.).

******** Абсолютна влада (лат.).

c761341cd2edb82010b0026d

Розділ ХХІХ

А Бася наступного дня покликала чоловіка і пана Заглобу на раду, щоб вирішити, як поєднати два розлучених коханих серця. Чоловіки посміялися з її гарячковості, але, позаяк звикли, неначе розпещеній дитині, у всьому їй поступатися, подратувавши трохи, пообіцяли свою допомогу.

— Найкраще, — сказав пан Заглоба, — умовити старого пана Нововейського, щоб не брав дівки з собою до Рашкова: мовляв, і холоди насуваються, і дорога не всюди безпечна, а тут молоді постійно бачитимуться і по вуха одне в одного закохаються.

— Чудова думка! — вигукнула Бася.

— Чудова не чудова, — відповів пан Заглоба, — але й ти, своєю чергою, з них очей не спускай. Ти жінка і, гадаю, врешті-решт їх зведеш — жінка завше, чого хоче, доможеться. Гляди тільки, як би й сатана, скориставшись нагодою, не домігся свого. А то потім сорому не спекаєшся...

Бася запирхала на пана Заглобу, як кішка, і промовила:

— Ти, милостивий пане, вихваляєшся, що змолоду турком був, і думаєш, ніби кожен турок... Аз’я не такий!

— Він не турок, а татарин. А ти теж нівроку! За татарські почуття надумала ручатися.

— Їм би гірку свою печаль у сльозах вилити — ні про що інше ані він, ані вона й не помишляють... Та й Ева сама доброчесність!

— Тільки фізіономія у неї якась така... ніби на лобі написано: «Нате, цілуйте!» У-у! Козир-дівка! Я вчора запримітив: варто за столом навпроти вродливому хлопцю опинитися, як вона починає так дихати, що тарілка раз по раз від грудей одсувається, увесь час до себе треба присовувати. Чисто тобі бісиха, кажу тобі!

— Ти що, милостивий пане, хочеш, щоб я пішла?

— Нікуди ти не підеш, якщо про сватання мова зайшла. Не підеш, ми тебе знаємо! А втім, чи не зарано тобі людей сватати, бо це для поважних матрон заняття. Пані Боска мені вчора сказала, що, коли побачила тебе після походу у шароварах, подумала, синок пані Володийовської за огорожею у верховій їзді вправляється. Не хочеться тобі статечніти, та й статечність тебе не любить, що можна сказати зараз, глянувши на тебе. Справжнісінький тобі шибеник, присягаю честю! Ні, не ті сьогодні жінки. За моїх часів, якщо жінка на лаву сідала, то лава аж вищала, немовби хто собаці на хвіст наступив, ти ж на коті верхи без сідла можеш їздити, він і не засапається... А ще кажуть, що жінки, котрі сватанням захоплюються, нащадків не матимуть.

— Невже й справді так кажуть? — стривожено запитав маленький рицар.

Та пан Заглоба розсміявся, а Бася, притулившись своєю рожевою щічкою до щоки чоловіка, промовила, знизивши голос:

— Ой, Міхалеку! Поїдьмо якось до Ченстохови, вклонімося чудотворній іконі, може, Божа Мати зглянеться на наші прохання!

— Справді, це найліпший спосіб, — згодився пан Заглоба.

Подружжя розцілувалося, після чого Бася сказала:

— А тепер подумаймо, як допомогти Аз’ї й Евуні. Нам добре, нехай і їм добре буде!

— Буде їм добре, як тільки пан Нововейський поїде, — мовив маленький рицар. — При ньому вони бачитися не зможуть, та ще й Аз’я старого ненавидить.Та якби той йому дочку віддав, може, забувши давні кривди, вони б стали у мирі жити, як тестеві з зятем годиться. Як на мене, зараз найголовніше не молодих зводити — вони, схоже, одне одного кохають, — а умовити старого.

— Нелюб’язний він чоловік, — сказала пані Володийовська.

На що пан Заглоба заперечив:

— А уяви собі, Басько, що ти маєш дочку і треба її за якогось татарина віддати?

— Аз’я — князь! — відповіла Бася.

— Не заперечую, Тугай-беїв рід знатний, та візьми такий приклад: Гаслінг хоч і був пан, але ж Кшися Дрогойовська не пішла б за нього, якби він не мав нашого шляхетського титулу.

— То потурбуйтеся, щоб і Аз’я його одержав!

— Легко сказати! Навіть якщо хто згодиться поділитися з ним своїм гербом, таке волевиявлення має ще підтвердити сейм, а на це потрібен час і протекція.

— Час — це гірше, а протекція знайшлася б. Напевно б, пан гетьман Аз’ї у протекції не відмовив — він у військових людях кохається. Міхале, пиши гетьманові! Що тобі треба: чорнило, перо, папір? Пиши негайно! Зараз я тобі все принесу, і свічку, і печатку, а ти сядеш і напишеш без угайки!

Пан Володийовський почав сміятися:

— Боже Всемогутній! Я у тебе просив дружину статечну і розважливу, а ти мені вихора дав!

— Смійся, смійся! А я візьму й навіки затихну!

— Нехай тобі язика поприщить! — квапливо вигукнув маленький рицар. — Не буде цього! Тьху, тьху, не зурочити!

Тут він звернувся до пана Заглоби:

— Може, ти, твоя милость, знаєш, які слова від зурочення?

— Знаю і вже усе, що треба, сказав! — відповів пан Заглоба.

— Пиши! — заволала Бася,— бо зі шкури вискочу!

— Я б і два десятки листів написав, тільки б тобі догодити, та чи буде від цього пуття? Тут сам пан гетьман не зарадить, і протекції він завчасу скласти не може. Люба моя, панна Нововейська тобі відкрилася — чудово! Але ж з Аз’єю ти ще не говорила і поки що не знаєш, чи відповідає він Нововейській взаємністю.

— Еге ж! Не відповідає! Як же не відповідає, якщо він її у коморі поцілував! Он як!

— Золотко моє! — вибухнув сміхом пан Заглоба. — Ти у нас ніби щойно на світ народилася, хіба що язичком базікати вже навчилася. Кохана моя, та якби ми з Міхалом хотіли одружитися з усіма, кого цілувати доводилося, нам би терміново знадобилося магометанську віру прийняти і мені зробитися падишахом, а йому — кримським ханом! Що, Міхале, чи не так?

— Міхала я одного разу запідозрила, ще коли він моїм не був! — мовила Бася.

І, сварячись на чоловіка пальчиком, заляскотіла жартома:

— Воруши, вусиками, воруши! Не заперечиш! Знаю, знаю! І ти знаєш!.. У Кетлінга!..

Маленький рицар і справді ворушив вусиками — частково для куражу, частково аби приховати збентеження. Нарешті, щоб перевести розмову на іншу тему, він сказав:

— І все-таки ти достеменно не знаєш, чи закоханий Аз’я у панну Нововейську?

— Постривайте, я його покличу до себе і випитаю віч-на-віч. Та закоханий він! Мусить бути закоханий. Інакше я знати його не хочу!

— Далебі, вона ладна його вмовити! — проказав пан Заглоба.

— І вмовлю, хоч би й довелося щодня із ним замикатися!

— Спершу ти у нього все випитай, — порадив маленький рицар. — Можливо, він одразу не признається, бо дикий. Та це не біда! Поволі увійдеш до нього в довіру, ліпше його пізнаєш, зрозумієш і тоді тільки знатимеш, що робити.

Тут маленький рицар звернувся до пана Заглоби:

— Вона лишень здається легковажною, а насправді ох яка прудка!