53 Сам падишах із настанням весни... — Йдеться про султана Мехмеда ІV, посадженого яничарами на трон 1648 року і скинутого 1687-го, після низки воєнних невдач.
54 Санджак — одиниця адміністративного поділу, частина вілаєту (великої адміністративно-територіальної одиниці в Туреччині й Тунісі). Так само називалося знамено, стяг.
55 Кара Мустафа (1634–1683) — турецький полководець. У 1676 році був призначений візиром, під Віднем 1683-го командував 200-тисячним військом. Розбитий Собеським, утік до Белграда, де за султанським наказом страчений. Каймакам (арабською: намісник, заступник) — сановник, який заміщав великого візиря при дворі (каймакам-паша) або в армії (орду-каймакам).
56 ...злощасний Батіг...— Нагадування про битву 1652 року, коли Хмельницький оточив і розбив 20-тисячне шляхетське військо.
57 ...сини Веліала...— Тобто нечестивці, породження духа зла (біблійний вираз).
58 Слова, приписані султану Осману ІІ (після хотинської поразки вбитий 1622 року яничарами), Сенкевич міг узяти з поеми Вацлава Потоцького (1621–1696) «Хотинська війна», опублікованій 1850 року.
59 Станіслав Любомирський (1583–1649) — учасник Хотинської битви, прийняв командування після смерті гетьмана Ходкевича. Батько Єжи Себастіана, змальованого у «Потопі».
60 Войцех Гумецький служив під командуванням Собеського разом з історичним Володийовським. Під час оборони Кам’янця був убитий (або смертельно поранений) в одній із вилазок.
61 Веспазіан Ланцкоронський (1612–1677), єпископ кам’янецький, переконав жителів міста під кінець облоги здатися туркам.
62 ...загін сердюків... — Тут: козаки найманих піхотних полків, що були на повному утриманні гетьманського уряду.
63 ...не з ямаками доведеться їм зітнутися... Ямаки — вояки допоміжних військ, зазвичай із потурченців.
64 ...прибув сам візир... — Великим візиром був у 1661–1676 роках Фазил Ахмет Кьопрюлю, представник впливового феодального роду. Він прагнув укріпити султанську владу й армію, вів войовничу політику, був ініціатором нападу на Польщу.
65 Бімбаші — офіцерський чин.
66 ...була, нарешті, ланова піхота... Ланова піхота була створена 1655 року на зразок наявної раніше піхоти рекрутського набору. У неї брали селян, по одному з 15 ланів (лан — близько 4 гектарів) землі.
67 Міхал Казимеж Радзивілл (1625–1680) — учасник воєн зі шведами (змальований у «Потопі»). Був одружений із сестрою Собеського Катажиною, підтримував гетьмана у конфліктах із Пацами.
68 Марцин Контський (1635–1710), генерал коронної артилерії, брав участь у більшості кампаній Собеського.
69 Димитр Єжи Вишневецький (1631–1682), польний гетьман, воєвода бельський, належав до королівсько-проавстрійської партії (задля зближення ворогуючих сторін був улаштований його шлюб із небогою Собеського Тефілією Острозько-Заславською). За короля Яна був призначений великим гетьманом.
70 Анджей (Єнджей) Потоцький (помер 1692) — син гетьмана Ревери.
71 Кшиштоф Корицький (помер 1676) — генерал, був близький до родини Собеських.
72 Воєвода руський (себто львівський) — Станіслав Ян Яблоновський (1634–1702), бойовий соратник Собеського. Одержав від нього посади спершу польного, потім великого коронного гетьмана, бився під Віднем (брав участь і в інтригах супроти короля).
73 Габріель Сильницький (помер 1678) був ротмістром у хоругві гетьмана Вишневецького.
74 ...як і Ян, король чеський... — Ян Люксембурзький (1296–1346) став чеським королем 1310 року (одружившись із дочкою Вацлава, останнього у династії Пршемисловичів. Претендував один час на польський престол. Брав участь у багатьох битвах і рицарських турнірах, загинув у битві під Кресі під час Столітньої війни.
75 Ян Тетвин служив при дворі Вишневецького.
76 Ернест Денгоф (1632–1693) командував гвардією, був зміщений як супротивник Вишневецького.
77 Ян Фридерік фон дер Гребен (1645–1712) — підполковник піхоти.
78 Асферус Гейдеполь-Вжоспольський (помер 1683) — полковник.
79 ... у Данії... — Війська під командуванням Стефана Чарнецького були послані на допомогу Данії супроти шведів 1658 року.
80 Відтоді як у триденній битві під Варшавою... — Мається на увазі битва, що відбулася 28–30 липня 1656 року. Шведам (у союзі з бранденбурзькою армією) вдалося ненадовго знову заволодіти польською столицею.
81 «Туди страх гнав причинних...»— дослівна цитата з хроніки Коховського (як і трохи нижче).
82 Стефан Бидзінський (1630–1704) — коронний стражник, один із соратників Собеського.
Євген Литвиненко
c761341cd2edb82010b0026d
«ПАН ВОЛОДИЙОВСЬКИЙ» ГЕНРИКА СЕНКЕВИЧА – РОМАН ОДНОГО ГЕРОЯ
Роман «Пан Володийовський» Генрика Сенкевича уперше був опублікований в 1887 році частинами у трьох популярних на той час часописах: варшавському «Слові», краківському «Часі» і «Познанському Щоденнику», а окремою книгою вийшов у 1888 році, завершивши амбітний історичний цикл, що став невід’ємним складником національної свідомості поляків і польської культури в цілому. Це третя і остання частина відомої «Трилогії» історичного циклу Генрика Сенкевича, куди входили також раніше видані «Вогнем і мечем» і «Потоп», які принесли йому всесвітню славу. Як стверджували дослідники, ця частина «Трилогії» відрізнялася від попередніх передусім своєю назвою. «Вогнем і мечем» та «Потоп» — це синтез політичних явищ різних історичних періодів, а в третій книзі Сенкевич на перший план презентував відому історичну постать, яка, однак, функціонує як вигаданий персонаж, активно представлений в усіх попередніх частинах повістевого циклу.
Задум написання та перші сцени роману виникли у творчій уяві Сенкевича уже під час полювання в Дубниках у Литві, що згодом реалізувалася і на папері: «Це дивовижний процес, — зізнався він, — в якому вигадані персонажі переплітаються з реальними; справжні постаті вплітаються у низку фантастичних подій — і тоді з ними можна розмовляти, бачити їх, у результаті чого все відчувається інтенсивніше – і саме тоді особливо легко пишеться». Г. Сенкевич писав цей роман трохи більш як рік, розпочавши роботу на Адріатичному курорті Опатія, продовжив у Кальтенлеутгебені поблизу Відня, Закопаному, Варшаві. Процес написання третьої частини трилогії завершено на початку травня в день, коли Сенкевич відзначив свій 42-й день народження. З-під пера Г. Сенкевича вийшов захоплюючий художній твір світового масштабу, перекладений багатьма іноземними мовами.
Підготовка до написання «Пана Володийовського» була досить ретельною. Письменник не лише достеменно вивчав архівні матеріали, історичні джерела, наукові праці, а й прагнув відчути дух Сходу і у товаристві друзів — видавця Антонія Залеського та художника Казимира Похвальського — вирушив у пізнавальну подорож (через Румунію та Болгарію) до Туреччини, під час якої він відвідував пам’ятки та музеї Константинополя, надихаючись його орієнтальною екзотикою Близького Сходу. Потім відвідав Грецію. Повертався до Польщі через Італію, зупиняючись Неаполі, Римі та Флоренції. У Константинополі його приймав політик-емігрант Генрик Гропплер, який подарував письменникові старовинну перську шаблю. «Це для Володийовського», — впевнено повідомив він, немов передбачаючи, що чергова частина «Трилогії» прославлятиме діяння «малого лицаря». Зверталося увагу на те, що Сенкевич з усіх своїх героїв особливу симпатію мав до Міхала Володийовського, який поєднує в собі риси ідеального воїна, лицаря, захисника вітчизни. Варто нагадати, що у «Вогнем і мечем» він вирізнявся особливою відвагою і майстерно володів шаблею (про що свідчить хоча б виграний поєдинок із Богуном), у «Потопі» це вже був полковник хоругви, а у всій повноті він постає саме в останній частині трилогії.
Величезні внутрішні зусилля, надзвичайна сконцентрованість психіки, напружена робота фантазії візіонера, що супроводжує копітку щоденну працю (зокрема публіцистичну діяльність) — призвели до абсолютного внутрішнього виснаження письменника. Так було під час створення романів «Quo vadis», «Хрестоносці», так сталося і після написання «Пана Володийовського».
