— Виходьте вже, — сказав я їм, — бо буду стріляти.

Я бачив, як один із них визирнув з дверей і, мабуть, помітив пляж, бо щось зашваркотів до решти.

— Виходьте, — сказав я, — бо стрілятиму.

Вони почали виходити.

Мушу вам сказати, що треба бути великою сволотою, щоб замордувати цілу купу таких оце косооких, та й лиха потім не оберешся, не кажучи вже про купу бруду.

Вони всі повилазили, були перелякані й неозброєні, але ж їх було дванадцятеро. Я позадкував до корми, не випускаючи з рук помпову рушницю. — Шуруйте за борт, — сказав я. — Там неглибоко.

Ніхто не поворухнувся.

— Стрибайте.

Ніхто не рухався.

— Ви, жовтопузі щуроїди заморські, — сказав Едді, — ану, геть із човна.

— Заткай свою п’яну пащеку, — сказав я йому.

— Не плавати, — сказав один китаєць.

— Не треба плавати, — сказав я. — Там неглибоко.

— Стрибайте, швидше, — сказав Едді.

— Ходи сюди на корму, — наказав я. — Візьми рушницю в одну руку, а жердину в другу, і покажи їм, що там неглибоко.

Він показав, зануривши й витягши мокру жердину.

— Не треба плавати? — перепитав у мене китаєць.

— Ні.

— Правда?

— Так.

— Ми де?

— На Кубі.

— Ти клята шахрай, — сказав він, переліз через борт, чіпляючись за нього, а тоді відпустив руки. Пішов з головою під воду, але відразу вигулькнув, і його підборіддя було над водою. — Клята шахрай, — повторив він. — Проклята шахрай.

Він був розлюченим і досить хоробрим. Сказав щось китайською, і всі решта почали стрибати з корми у воду.

— Гаразд, — сказав я Едді. — Піднімай якір.

Коли ми виходили в море, вийшов місяць, і було видно, як китайці брели до берега по шию у воді, туди, де вилискував пляж і темніли кущі.

Ми проминули риф, я ще раз озирнувся й побачив вдалині пляж і гори, а потім взяв курс на Кі-Вест.

— Можеш тепер поспати, — сказав я Едді. — Ні, зачекай-но, спустися вниз і відкрий усі ілюмінатори, щоб вивітрився сморід, а ще принеси мені йоду.

— А що сталося? — спитав він, коли повернувся.

— Порізав палець.

— Хочеш, щоб я став за штурвал?

— Лягай, — сказав я. — Я потім тебе розбуджу.

Він вклався на лежанку в кокпіті, вбудовану над паливним баком, і майже відразу заснув.

Розділ п’ятий 

Тримаючи коліном штурвал, я розстібнув сорочку й побачив, куди мене вкусив містер Сінґ. Він таки добряче мене поранив, і я змастив ранку йодом, після чого сидів собі за штурвалом і думав, чи укус китайця може бути отруйний, а тоді дослухався, як плинно йде човен і як омиває його вода, і вирішив, що ні, чорта з два цей укус буде отруйний. Такі, як той містер Сінґ, шурують собі зуби, мабуть, двічі або тричі на день. Той ще мені містер Сінґ. Слабенький був із нього бізнесмен. Хоч, може, й ні. Мабуть, він просто довірився мені. Не міг я його розкусити, кажу оце вам.

Але тепер усе було просто, якщо не зважати на Едді. Бо ж він пияцюра, і як нахляється, то може бовкнути зайвого. Я сидів за штурвалом, дивився на нього і думав, що не буде, чорти б його побрали, великої різниці, мертвий він чи живий, а от мені буде чистий спокій. Коли я виявив його на човні, відразу подумав, що мушу його позбутися, але тепер, коли все так гарно склалося, я щось не міг наважитися. Хоч і відчував таку спокусу, дивлячись на нього сплячого. Але тоді я подумав, що не варто, мабуть, зіпсувати все таким учинком, про який пізніше шкодуватиму. Потім я згадав, що його навіть немає у списку команди, а отже, мені доведеться сплатити за нього штраф, тож я тепер узагалі не знав, що з ним робити.

Але часу на роздуми в мене було достатньо, тож я тримався курсу і час від часу прикладався до пляшки, яку він приніс. Щоправда, там було вже й небагато, тому, спорожнивши її, я відкоркував ту останню, яку припас для себе, і мушу сказати, що настрій у мене був пречудовий, і нічка була гарна. Та й сама подорож виявилася вдалою врешті-решт, хоч часом здавалося, що все закінчиться паскудно.

Коли почало світати, Едді прокинувся. Сказав, що жахливо себе почуває.

— Візьми-но на хвильку штурвал, — попросив я його. — Хочу роззирнутися.

Я пішов на корму і полив водою палубу. Хоч там і так було чисто. Пошурував шваброю борти. Розрядив рушниці й заховав їх. Але револьвер залишив на поясі. У каюті було свіжо й чисто, жодного смороду. Тільки трохи забризкало одну койку водою з правого ілюмінатора, тож я задраїв ілюмінатори. Жоден митник у світі не вчув би тепер там запаху китайців.

Папери з дозволами були в сітці, під рамкою з ліцензією на човен, куди я запхав їх ще раніше, тож я витяг дозволи й уважно переглянув. Тоді піднявся в кокпіт.

— Слухай, — сказав я. — А як це ти потрапив до списку команди?

— Та я зустрів агента, коли він ішов у консульство, і сказав, що теж їду.

— Пияків сам Бог береже, — сказав йому я, а тоді зняв револьвер і сховав у каюті.

Заварив там трохи кави, а тоді повернувся нагору і став за штурвал.

— Там у каюті кава, — сказав я йому.

— Братику, та ж кава мені не допоможе. — Знаєте, його аж стало шкода. Він і справді виглядав препаскудно.

Десь о дев’ятій ми вже побачили прямо попереду маяк на Сенд-Кі. А перед цим деякий час помічали танкери, які йшли в затоку.

— Ще пару годин, і будемо на місці, — сказав йому я. — Платитиму тобі ті самі чотири долари на день, що й Джонсон платив.

— А скільки ти заробив цієї ночі? — спитав він у мене.

— Лише шістсот, — сказав йому я.

Не знаю, чи він мені повірив.

— А я що, не в долі?

— Це ж і є твоя доля, — сказав йому я. — Я її назвав, а якщо раптом почую, що ти комусь розпатякав про минулу ніч, можеш відразу прощатися з життям.

— Ти ж, Гаррі, знаєш, що я не якийсь там базікало.

— Я знаю, що ти пияк. Але май на увазі, якщо бовкнеш щось напідпитку, я тебе знайду і з-під землі, обіцяю.

— На мене можна покластися, — сказав він. — Не треба так зі мною.

— Ага, покладися на тебе, — сказав йому я. Але він мене вже більше не турбував, бо хто ж йому повірить? Містер Сінґ не стане вже скаржитися. Його китайці теж. Тим паче той хлопець, який гріб кормовим веслом. Він не захоче потрапити в халепу. Можливо, Едді пізніше й вибовкає щось, але хто ж повірить безпробудному п’янчузі?

Та й узагалі, хіба є якісь докази? Було б, звичайно, набагато більше розмов, якби ім’я Едді побачили у списку команди, а його самого не виявили б. Тут мені підфартило, нічого не скажеш. Я міг би, звісно, сказати, що він випав за борт, але розмов було б дуже багато. Та й самому Едді підфартило, нема мови. Суцільний фарт, отак воно.

Невдовзі ми наблизилися до краю Гольфстріму, і вода з блакитної стала зеленкуватою, і було вже видно віхи над кораловими рифами східного й західного Драй-Роксу, радіощогли Кі-Весту і готель «Ла-Конча», який нависав над низенькими будиночками, а також хмару диму над сміттєзвалищем. Маяк Сенд-Кі був уже близенько, можна було побачити елінг і невеличкий причал біля маяка, тож я знав, що ми будемо на місці за якихось сорок хвилин, і було приємно повертатися додому, знаючи, що влітку не доведеться бідувати.

— Як ти дивишся на те, щоб трохи змочити горло, Едді? — спитав я в нього.

— Ой Гаррі, — сказав він, — я завжди знав, що ти справжній друг.

Того вечора я сидів собі у вітальні, димлячи сигарою й попиваючи віскі з содовою, і слухав по радіо Ґрейсі Аллен. Дівчата пішли на якусь виставу, а я напівдрімав, перебуваючи в чудовому настрої. Хтось постукав, і Марія, моя дружина, пішла відчинити двері. Повернулася і сказала:

— Це той твій п’яничка, Едді Маршал. Каже, що мусить тебе бачити.

— Скажи йому, щоб забирався, поки я його сам не викинув геть, — сказав я їй.

Вона повернулася й сіла, а я побачив з вікна, біля якого вмостився, задерши ноги, як Едді бродив дорогою разом із ще якимось волоцюгою-пияком, обидва хиталися, а їхні тіні від вуличного ліхтаря хиталися ще дужче.