— Мушу заправити човен, — сказав я Джонсону.

— Гаразд.

— Для цього потрібні гроші.

— Скільки?

— Двадцять вісім центів за ґалон. Треба сорок ґалонів. Виходить одинадцять–двадцять.

Він дістав п’ятнадцять доларів.

— Купити на решту пиво й лід? — спитав я його.

— Можна, — сказав він. — Але нехай піде в рахунок мого боргу.

Я думав, що три тижні без платні — це трохи задовго, але, зрештою, яка різниця? Все одно він має заплатити за кожен тиждень. Бувало, що я й місяць отак возив, але потім усе отримував. Сам, звісно, винен, але я був радий, що взагалі це дістав. От тільки останні пару днів почав нервуватися, але мовчав, аби не дратувати його. Якщо він має гроші, то чим довше це триватиме, тим ліпше.

— Пива плящинку? — запитав він у мене, відкриваючи ящик.

— Ні, дякую.

Саме тоді на причалі з’явився той негр, який діставав нам наживку, і я звелів Едді готуватися відчалювати.

Негр сів із наживкою в човен, і ми відчалили, беручи курс до виходу з гавані, а негр почав наживляти гачки — запихав їх макрелі до рота, пропускав через зябра, робив збоку надріз і виводив звідти гачок, а тоді міцно зв’язував рибі рота дротяним повідком, аби гачок не вислизав і наживка йшла у воду плавно, не розкручуючись.

Він був справжній чорний негр, кмітливий і понурий, з блакитним бісером-вуду на шиї, під сорочкою, і в старенькому солом’яному капелюсі. У човні йому найбільше подобалося спати й читати газети. Але гачки він наживляв управно і швидко.

— А сам ти, капітане, не зміг би так наживляти? — питає в мене Джонсон.

— Міг би, сер.

— То чого ти береш цього негра?

— Побачите, коли піде велика риба, — відповів йому я.

— І що тоді?

— Негр робить це швидше за мене.

— А що, Едді так не зможе?

— Ні, сер.

— Це просто зайві витрати, як на мене. — Він платив негру по долару щодня, і той щоночі танцював до ранку румбу. Я бачив, що його вже хилить на сон.

— Він якраз не зайвий, — сказав я.

Тим часом ми проминули рибальські човни, які стояли на якорі навпроти Кабаньяс, та ялики, з яких ловили луціанів над кам’янистим дном біля Морро, і я скерував човен до темної смуги Гольфстріму. Едді закинув дві великі приманки, а негр наживив три вудки.

Гольфстрім ставав тут доволі мілким, вода на краю течії вирувала й була майже фіолетова. Зі сходу віяв легенький вітерець, і ми сполохали зграйку летючих риб, великих і чорнокрилих, подібних у повітрі на Ліндберга з тої фотографії, де він перелітав через Атлантику.

Ці великі летючі риби — найкраща тут ознака. Куди не глянь, скрізь були пожовклі жмутки водоростей, а отже, основна течія була вже близько до берега, а попереду кружляли птахи над косяком дрібних тунців. Було видно, як вони вистрибували з води, невеличкі, вагою десь зо два фунти.

— Можете вже закидати, — сказав я Джонсону.

Він одягнув рибальський пояс, закріпив його й закинув довге вудилище з котушкою «Гарді» на шістсот метрів волосіні з тридцяти шести ниток. Я озирнувся й побачив, що його наживка гарно ковзала за човном, погойдуючись на хвилях, а обидві приманки занурювалися і знову вистрибували з води. Швидкість була нормальна, і я скерував човен углиб течії.

— Запхайте спінінг у гніздо в сидінні, — сказав йому я. — Його тоді буде легше втримати. А гальмо звільніть, щоб попускати волосінь, коли клюне. Бо інакше вас висмикне за борт.

Щодня я повторював йому одне й теж, але не надто тим переймався. З півсотні клієнтів, яких доводиться возити, бодай один може попастися, який вміє рибалити. Та й той може бути такий безголовий, що спробує тонкою волосінню втримати велику рибу.

— Як там погода? — питає він мене.

— Чудова, — кажу я. Бо й день направду гарний.

Я передав штурвал негру і звелів йому триматися краю течії, прямуючи на схід, і рушив до Джонсона, який не зводив очей зі своєї наживки.

— Закинути ще одне вудилище? — спитав я в нього.

— Не треба, — сказав він. — Хочу сам підсікти й витягти свою рибу.

— Гаразд, — сказав я. — Може, нехай Едді закине спінінга і передасть вам, коли клюне, щоб ви підсікли?

— Ні, — сказав він. — Хай буде лише одне вудилище.

— Ваша справа.

Негр не змінював курс, і я бачив, що він прямує до зграйки летючих риб попереду. Коли я озирнувся, позаду була Гавана, гарно освітлена сонцем, і корабель, який виходив із гавані повз Морро.

— Думаю, містере Джонсон, вам нині може трапитися щось серйозне, — сказав йому я.

— Давно вже час, — відповів він. — Скільки ми вже тут?

— Три тижні.

— Щось надто довго.

— Це непроста риба, — відповів йому я. — Її нема й нема. А тоді приходить ціла зграя. Обов’язково приходить. І зараз має прийти. Місяць той, що треба. І течія добра, і вітер.

— Коли ми вперше вийшли, було кілька малих.

— Власне, — мовив я. — Я ж казав. Спочатку малі, а потім йде велика риба.

— Постійно ви щось, човнярі, вигадуєте. То вам зарано, то запізно, то вітер не той, то місяць. А грошики берете справно.

— Ну, — сказав йому я, — це така чортівня, що зазвичай буває або зарано, або запізно, і вітер найчастіше поганий. А коли нарешті трапляється чудовий день, сидиш на березі без клієнта.

— Але нині має бути гарний день?

— Ну, — відповів йому я, — особисто я вже мав нині достатньо пригод. А для вас усе тільки починається, можу закластися.

— Сподіваюся, — сказав він.

Ми налаштувалися на ловлю. Едді пішов на бак і вклався там. Я стояв і слідкував, чи не вигулькне з-під води хвіст. Негр постійно клював носом, тож і за ним також треба було наглядати. Мабуть, гарячі були в нього нічки.

— Можна попросити пляшечку пива, капітане? — звернувся до мене Джонсон.

— Так, сер, — сказав я, видобуваючи з-під льоду холодне пиво.

— А ти не хочеш? — запитав він.

— Ні, сер, — відповів я. — Почекаю до вечора.

Я відкрив пляшку і вже простягав йому, коли раптом побачив, як з води вистрибнула величезна бура рибина зі списоподібним носом завдовжки з руку й кинулася на нашу макрель. Була здоровенна, мов колода.

— Попустіть волосінь! — загорлав я.

— Вона не клюнула, — сказав Джонсон.

— То приготуйтесь.

Чортяка виринала з великої глибини, тому і схибила. Я знав, що вона розвернеться і зробить нову спробу.

— Як тільки схопить, відразу попускайте.

Тут я побачив її з-під води за кормою. Було видно її широкі, наче крила, пурпурові плавці та пурпурові смуги на бурому тілі. Вона насувалася, мов підводний човен, розрізаючи воду спинним плавцем.

Наздоганяючи наживу, вистромила з води свого списа, який трохи здригався.

— Нехай заковтне, — сказав я.

Джонсон забрав руку з котушки, і та почала зі свистом розкручуватися, а старий марлін розвернувся, зблиснувши сріблом свого черева, занурився вглиб і швидко понісся в бік берега.

— Трохи пригальмуйте, — сказав я. — Але небагато.

Він прикрутив гальмо.

— Не забагато, — сказав я. Було видно, як відхиляється волосінь. — А тепер різко крутіть гальмо й підсікайте, — сказав я. — Підсікайте. Вона зараз почне стрибати.

Джонсон закрутив гальмо і знову вхопився за вудилище.

— Підсікайте! — повторив я. — Заганяйте гачок. Разів п’ять-шість, шарпніть добряче.

Він устиг міцно шарпнути кілька разів, і тут вудилище зігнулося мало не вдвоє, котушка заскрипіла, і з води потужно вистрибнув марлін, зблиснувши на сонці сріблом, а тоді шубовснув назад так гучно, немовби хтось зіштовхнув із кручі коня.

— Відпускайте гальмо, — сказав я Джонсону.

— Він зірвався, — сказав він.

— Чорта з два, — сказав йому я. — Послабте гальмо, швидко.

Я бачив, як вигнулася волосінь, і коли марлін вистрибнув ще раз, він був уже за кормою і прямував у відкрите море. Тоді він вистрибнув знову, що аж вода взялася білою піною, і я побачив гачок у кутику його пащеки. Було добре видно його смуги. Гарна рибина, з яскраво-срібним черевом і пурпуровими смугами, завтовшки з добрячу колоду.