— Зірвався, — сказав Джонсон. Волосінь провисла.

— Крутіть котушку, — сказав я. — Він на гачку. Врубай повний перед! — гаркнув негру.

Тоді ще двічі марлін вистрибнув угору, прямий як стовп, кидаючись на нас усім своїм тулубом і щоразу височенно здіймаючи воду. Волосінь натягнулася, і я побачив, що він розвертається і знову прямує в бік берега.

— Почне тепер тікати, — сказав я. — Нехай собі петляє, я не відстану. Гальмувати не треба. Маємо досить волосіні.

Старий марлін тримав курс на норд-ост, як і заведено у всякої великої риби, а як він, брате, петляв, треба було бачити. Робив довжелезні стрибки, виписуючи в повітрі дуги, а воду розтинав, наче швидкісний морський катер. Я розвернув човен, і ми не відставали від нього. Я тримав штурвал і постійно горлав Джонсону, щоб той швидко крутив котушку і не гальмував. Аж раптом бачу, як шарпнулося в нього вудилище і провисла волосінь. Хто в цьому не розуміється, міг би відразу нічого й не помітити. Але я помітив.

— Зірвався, — сказав я йому. Марлін і далі стрибав, аж поки не зник із поля зору. Гарна була рибка, нічого не скажеш.

— Я чую, як він ще тягне, — сказав Джонсон.

— Це просто вага волосіні.

— Навіть котушка трохи крутиться. Може, він здох?

— Та подивіться, — сказав я. — Він ще й далі стрибає. — Було видно, як марлін ще й далі бризкав водою, відпливши від нас на півмилі.

Я помацав гальмо його котушки. Він його наглухо затягнув. Неможливо було випустити волосінь. Не дивно, що вона тріснула.

— Я ж вам казав не гальмувати щосили, так чи ні?

— Але він змотував волосінь.

— Ну і що?

— То я й пригальмовував.

— Послухайте, — сказав йому я. — Якщо не попускати волосінь, коли риба так б’ється, вона її розірве. Ніщо її не втримає. Коли риба біситься, треба попускати. Пригальмовувати лише легенько. Інакше вона розірве навіть гарпунний лінь, тут і фаховий рибалка не впорається. Ми тільки мусимо гнатися за нею човном, щоб вона не вибрала всю волосінь. А коли вона перебіситься, то йде на глибину, от тоді й треба гальмувати і змотувати.

— То, якби не тріснула волосінь, я б упіймав цю рибу?

— Мали б таку нагоду.

— Вона ж так довго не витримала б?

— Вона ще багато на що здатна. Справжній бій починається вже після гонитви.

— Ну то впіймаємо іншу, — сказав він.

— Спочатку треба змотати волосінь, — відповів йому я.

Ми впіймали рибу на гачок і загубили її, навіть не розбудивши Едді. Лишень тепер він приплентався до нас на корму.

— Що сталося? — запитав Едді.

Колись він був добрим човнярем, аж поки не спився, а тепер від нього мало толку. Я дивився, як він стояв тут, довготелесий, із запалими щоками, відвислою щелепою, якоюсь білою гидотою в кутиках очей і вигорілим волоссям. Я знав, що він прокинувся, бо його мучить жага й бажання похмелитися.

— Хильни-но плящинку пива, — сказав йому я.

Він узяв із ящика пляшку і вижлуктав її.

— Що ж, містере Джонсон, — сказав він, — мабуть, я ще трохи подрімаю. Дуже вам дякую за пиво, сер.

Ото вже той Едді. На рибу йому просто начхати.

Десь у полудень ми підчепили ще одного марліна, але й він зірвався. Вирвав гачок з такою силою, що той летів ще метрів десять у повітрі.

— А що я цього разу зробив не так? — спитав Джонсон.

— Нічого, — сказав я. — Він просто видер гачок.

— Містере Джонсон, — сказав Едді, який продер очі, щоб вихиляти ще одну плящинку пива, — містере Джонсон, вам просто не щастить. Можливо, пощастить з жінками. Містере Джонсон, може, підемо десь гульнемо вночі? — А тоді він знову вклався спати.

О четвертій пополудні, коли ми вже верталися попід берегом проти течії, де вода вирувала, мов у млиновому жолобі, а сонце пекло нам у спини, на Джонсонову наживку клюнув такий величезний чорний марлін, яких я зроду не бачив. Ми закинули плетеного з пір’я кальмара і впіймали чотирьох маленьких тунців, а негр наживив одного з них на гачок. Наживка вийшла трохи заважка, але добряче плюскотіла на воді.

Джонсон відстебнув кріплення пояса й поклав спінінг на коліна, бо втомився постійно тримати його в руках. Його долоні затерпли, тримаючи котушку, бо велика наживка постійно натягує волосінь, тому, коли я відвернувся, він затягнув гальмо. Я й не знав, що він його заґвинтив. Мені не подобалося, як він тримає вудилище, але й набридло постійно йому дорікати. До того ж, коли гальмо відпущене, волосінь легко розкручується, тому жодної небезпеки немає. Хоч так рибу ніхто не ловить.

Я був за штурвалом і вів човен краєм течії навпроти старого цементного заводу, де попід берегом є глибока вирва, яка творить коловорот, у якому завжди повно дрібноти для наживки. Тут я побачив цілий фонтан бризок, наче від вибуху глибинної бомби, а тоді спис, око, роззявлену пащеку й величезну темно-фіолетову голову чорного марліна. Спинний плавець був височенний, мов щогла вітрильника, а здоровенним хвостом марлін розітнув, як косою, воду, накинувшись на нашого тунця. Його скошений догори списоподібний ніс був завтовшки з бейсбольну биту, а схопивши наживу, він немовби розчахнув навпіл океан. Марлін був чорно-пурпуровий, а очі мав завбільшки з супницю. Був велетенський. Можу закластися, що важив десь із тисячу фунтів.

Я крикнув Джонсону, щоб він попускав волосінь, але в цю мить побачив, як його висмикнуло зі стільця вгору, наче стрілою підйомного крана, якусь секунду він ще тримався за вудилище, а тоді воно зігнулося дугою, держак лупнув Джонсона в живіт, і всі наші снасті полетіли за борт.

Він так міцно затягнув гальмо, що, коли риба шарпнула, вона зісмикнула Джонсона зі стільця, і він не зміг втримати спінінг. Адже він засунув держак собі під ногу, а вудилище поклав на коліно. Якби він не відстебнув кріплення пояса, то й сам полетів би за борт.

Я вирубив мотор і пішов на корму. Він сидів там, тримаючись за живіт, де його вдарив держак.

— Мабуть, вже досить на сьогодні, — сказав я.

— Що це було? — запитав він.

— Чорний марлін, — сказав я.

— І як це сталося?

— Самі прикиньте, — сказав я. — Котушка, до речі, обійшлася мені у двісті п’ятдесят доларів. Зараз вона коштує ще дорожче. Ціна вудилища — сорок п’ять. Ну, і ще майже 600 метрів волосіні-тридцятишістки.

Едді поплескав його по спині.

— Містере Джонсон, — каже він, — вам просто не щастить. Я ще такого в житті не бачив.

— Заткайся, п’яничко, — сказав йому я.

— Чесно, містере Джонсон, — сказав Едді, — це просто рідкісний випадок, я зроду такого не бачив.

— Що б сталося, якби він мене потягнув за собою? — запитав Джонсон.

— Ну, ви ж хотіли зробити все сам, — відповів я. Був просто лютий.

— Вони завеликі, — сказав Джонсон. — З такими добряче намучишся.

— Послухайте, — сказав я. — Така рибина вас просто вбила б.

— Але ж їх якось ловлять.

— Ті, хто вміють ловити рибу. Але й їм це дається нелегко.

— Я бачив фото дівчини, яка впіймала таке.

— Звісно, — сказав я. — Але з човна, який не рухався. Марлін заковтнув наживку, йому вирвали гачком шлунок, він виплив на поверхню і здох. А я кажу про ловлю на ходу, коли гачок чіпляють за рота.

— Ну, — сказав Джонсон, — однаково вони завеликі. Чого це робити, якщо не мати задоволення?

— Свята правда, містере Джонсон, — сказав Едді. — Чого це робити, якщо не мати задоволення? Чуєте, містере Джонсон. Ви просто влучили в десятку! Якщо не мати задоволення — чого це робити?

Мене й далі трусило від згадки про цю рибину, а думаючи про втрачені снасті, я відчував, як до горла підступає нудота, тож і слухати їх не хотів. Звелів негру брати курс на Морро. Едді та Джонсон сиділи собі на стільцях, попиваючи пиво, і я їм нічого не казав.

— Капітане, — сказав мені за якийсь час Джонсон, — чи не міг би ти зробити мені віскі з содовою?

Я мовчки зробив віскі спочатку йому, а потім собі, але вже не розбавляючи.

Думав про те, як цей Джонсон рибалив п’ятнадцять днів, аж поки йому на гачок не трапилася риба, за якою нормальний рибалка міг би цілий рік ганятися, вона йому зривається, він пускає коту під хвіст усі мої снасті, робить із себе останнього дурня, а тепер оце сидить із задоволеною міною й пиячить з іншим п’яничкою.