Коли ми дісталися причалу, і негр стояв собі там, чекаючи розпоряджень, я запитав:

— То як там стосовно завтра?

— Мабуть, ніяк, — сказав Джонсон. — Я вже ситий по горло цією риболовлею.

— То, може, розрахуйтеся з негром?

— Скільки я йому винен?

— Долар. Якщо бажаєте, можете додати чайові.

Джонсон дав негру долар і дві кубинські двадцятицентові монетки.

— А це що? — питає в мене негр, показуючи монетки.

— Чайові, — кажу я йому іспанською. — Ти більше не потрібен. Це твій розрахунок.

— То завтра не приходити?

— Ні.

Негр бере клубок шпагату, яким прив’язував наживку, і чорні окуляри, вбирає солом’яного капелюха і йде, не попрощавшись. Цей негр ніколи не був про нас високої думки.

— А коли ви зі мною розрахуєтесь, містере Джонсон? — запитав я в нього.

— Піду вранці до банку, — сказав Джонсон. — А пополудні розрахуємось.

— Пам’ятаєте, скільки набігло днів?

— П’ятнадцять.

— Ні. Разом із сьогоднішнім — шістнадцять, тоді ще по одному дню сюди й назад — виходить вісімнадцять. Плюс вудилище, котушка й волосінь — це за сьогодні.

— Снасті не моя турбота, ти брав це на свій ризик.

— Ні, сер. Це ж ви їх загубили.

— Я плачу щодня за оренду. А ризик твій.

— Ні, сер, — сказав я. — Якби це справді обірвала риба без вашої вини, була б інша справа. А так ви втратили всі снасті через своє недбальство.

— Риба висмикнула все це з моїх рук.

— Бо ви затягнули гальмо і не тримали вудилище у гнізді.

— Не маєш права вимагати за це гроші.

— Якби ви взяли напрокат машину, і вона зірвалася з кручі, то хто б, на вашу думку, мав би за це платити?

— Якби я в ній сидів, то не платив би, — сказав Джонсон.

— Слушна думка, містере Джонсон, — сказав Едді. — Правда ж, капітане? Якби він у ній сидів, то розбився б насмерть. А отже, не зміг би заплатити. І що тут скажеш?

Я не звертав уваги на п’янчугу.

— Ви мені винні двісті дев’яносто п’ять доларів за спінінг, котушку й волосінь, — сказав я Джонсону.

— Це несправедливо, — сказав він. — Але якщо вже ти наполягаєш, то, може, поділимо збитки порівну?

— Нові снасті коштуватимуть мені триста шістдесят доларів, не менше. І я не беру з вас за волосінь. Така рибина могла б вирвати всю волосінь, і вашої провини в цьому не було б. Якби тут був ще хтось, окрім цього п’янчуги, він підтвердив би, що я з вас зайвого не здираю. Розумію, що виходить чималенька сума, але й мені довелося викласти за снасті купу грошей. А для такої риби потрібні найкращі снасті.

— Містере Джонсон, він обзиває мене п’янчугою. Ну й нехай. Але мушу сказати, що капітан вам говорить правду. Говорить правду і зайвого не вимагає, — сказав йому Едді.

— Не хочу сперечатися, — сказав нарешті Джонсон. — Я заплачу за все, хоч і вважаю це несправедливим. Отже, вісімнадцять днів по тридцять п’ять доларів плюс додаткових двісті дев’яносто п’ять.

— Сотку ви вже мені дали, — сказав йому я. — Я дам вам список своїх витрат і вирахую залишок харчів. З тих, які ви купили на дорогу сюди й назад.

— Резонно, — сказав Джонсон.

— Послухайте, містере Джонсон, — сказав Едді. — Якби ви знали, скільки тут здирають з іноземців, то визнали б, що це більш ніж резонно. Знаєте, що я вам скажу? Це взагалі унікальна пропозиція. Капітан ставиться до вас, як до рідної матері.

— Завтра я піду до банку і повернуся сюди пополудні. А післязавтра сяду на пароплав.

— Могли б повернутися з нами й заощадити на вартості квитка.

— Ні, — сказав він. — Я краще заощаджу час.

— Гаразд, — сказав я. — Може, щось вип’ємо?

— Добре, — сказав Джонсон. — То що, ніхто не ображений?

— Ні, сер, — сказав йому я.

Ми вмостилися втрьох на кормі й випили віскі з содовою.

Наступного дня я порався з човном, міняв оливу і таке інше. Опівдні пішов до міста, перекусив у китайській кнайпі, де можна було непогано пообідати за сорок центів, а потім купив деякі дрібнички для дружини й наших трьох дівчат. Знаєте, там, парфуми, пару віял і три високі гребінці. Після цього ще заскочив до «Донована» на пиво, потеревенив трохи зі старим господарем і пішов назад до причалів «Сан-Франциско», заскочивши дорогою ще в три або чотири пивні. У барі «Кунард» я двічі пригостив Френкі і повернувся на човен у пречудовому настрої. Повернувся на човен, маючи в кишені лише сорок центів. Френкі прийшов зі мною, ми сіли собі на човні, чекаючи Джонсона, попиваючи холодне пиво, яке було в ящику з льодом.

Едді не з’явився ні вночі, ні вдень, але я знав, що він приповзе рано чи пізно, коли перестануть давати в борг. Донован казав мені, що він приходив учора разом із Джонсоном, і що Едді пригощав того в кредит. Ми чекали, і я вже почав турбуватися, чому так довго немає Джонсона. Я просив хлопців на причалі переказати йому, щоб чекав мене на човні, але вони сказали, що він так і не приходив. Тож я подумав, що він, мабуть, учора засидівся допізна і нині спав до обіду. Банки були відчинені до третьої тридцять. Ми бачили, як злетів літак, і вже десь о п’ятій тридцять мій гарний настрій пропав і я почав по-справжньому непокоїтися.

О шостій я вислав Френкі до готелю перевірити, чи Джонсон там. Я все ще сподівався, що він просто запізнюється або взагалі вилежується в готелі, не в змозі встати з ліжка. Я все чекав і чекав, а надворі вже сутеніло. Я вже був насправді стурбований, бо він заборгував мені вісімсот двадцять п’ять доларів.

Френкі не повертався десь понад півгодини. Тоді я побачив, як він швидко шкандибає, хитаючи головою.

— Він сіcти на літак, — сказав Френкі.

Ну й от. Маєш. Консульство зачинене. У мене в кишені сорок центів, а літак уже, мабуть, приземлився в Маямі. Я й телеграму не мав як вислати. Нічого собі, містере Джонсон. Але я сам винен. Треба було головою думати.

— Що ж, тоді, — сказав я Френкі, — вип’ємо ще холодненького. За рахунок містера Джонсона. — Залишилося ще три пляшки «Тропікала».

Френк також був засмученим. Не знаю чому, але так воно виглядало. Він поплескував мене по спині й хитав головою.

Отак воно було. Я все втратив. П’ятсот тридцять доларів фрахту і снасті, які й за триста п’ятдесят не купиш. Як з цього потішатимуться ті всі дармоїди, які тиняються тут на причалі, думав я. А особливо та публіка з Кі-Весту, так звані «конки»1. А вчора я ще й відмовився від трьох тисяч доларів за перевезення туди трьох нелегалів. Будь-куди, аби тільки виїхати звідси.

Ну і що мені робити тепер? Товаром завантажитися не можу, бо потрібні гроші, щоб купити спиртне, та й заробіток з цього тепер нікудишній. У місті море алкоголю, його ніхто вже й не бере. Але ж не поїду я, чорт забирай, додому голий-босий, щоб подихати ціле літо з голоду. До того ж, я маю ще й родину. Дозвіл на виїзд я проплатив, ще коли ми прибули сюди. Зазвичай все сплачуєш агентові наперед, і він оформляє всі необхідні дозволи — на в’їзд і на виїзд. Чорт, я ж навіть не маю грошей на пальне. Гарненька ситуація, нічого не скажеш. Оце так містер Джонсон.

— Мушу щось перевезти, Френкі, — сказав я. — Мені потрібні гроші.

— Розвідаю, — сказав Френкі. Він тут зазвичай крутиться в порту, не має постійної роботи, глухий, як тетеря, і щовечора п’яний, як чіп. Але вірнішого хлопця не знайти, та ще й з таким добрим серцем. Я його знаю, відколи почав сюди вчащати. Він безліч разів допомагав мені з товаром. А потім, коли я кинув це все і почав здавати човен туристам, які хотіли порибалити на Кубі, постійно його бачив на причалі та в кафе. Він скидається на дурника, зазвичай не говорить, а тільки шкіриться, але це тому, що він глухий.

— Везти будь-що? — спитав Френкі.

— Звичайно, — сказав я. — Не маю зараз вибору.

— Будь-що?

— Звісно.

— Розвідаю, — сказав Френкі. — Ви де бути?

— Буду в «Перлині», — відповів йому я. — Мушу щось перекусити.

У тій «Перлині» можна непогано підкріпитися за двадцять п’ять центів. Усі страви там коштують десять центів, а суп — узагалі п’ять. Ми попрямували туди разом із Френкі, тільки я зайшов усередину, а він пошкандибав далі. Але спочатку потиснув мені руку і ще раз поплескав по спині.