— Не журіться, — сказав він. — Я ж Френкі. Багато політики. Багато бізнесу. Багато пити. Мало грошей. Але вірний товариш. Не журіться.

— Бувай, Френкі, — сказав я. — Ти теж не журися, хлопче.

  Розділ другий 

Я зайшов до «Перлини» й сів за столик. У розбиту пострілами шибу вже вставили нове скло, і пляшки теж поставили на місце. Біля бару було чимало вихідців з іспанської Галісії, так званих «гальєго», які там пили, а дехто обідав. За одним столиком грали в доміно. Я з’їв за п’ятнадцять центів суп із чорних бобів і тушковану яловичину з вареною картоплею. Разом із пляшкою пива «Атуей» вийшло двадцять п’ять центів. Коли я завів розмову з кельнером про стрілянину, його аж заціпило. Усі тут були вкрай перелякані.

Перекусивши, я запалив сигарету і знову почав ламати собі голову. Тут я побачив, як у двері зайшов Френкі та ще хтось із ним. Жовтий товар, подумав я. Отже, буде жовтий товар.

— Це містер Сінґ, — сказав Френк і усміхнувся. Він радів, що так швидко знайшов клієнта.

— Як ся маєте? — привітався містер Сінґ.

Я ще в житті, мабуть, не бачив таких випещених франтів, як той містер Сінґ. Хоч він і був китайцем, але розмовляв чисто як англієць, мав на собі білий костюм з шовковою сорочкою і чорною краваткою, а також панамський капелюх, який коштує сто двадцять п’ять доларів.

— Вип’єте кави? — запитав він мене.

— Якщо ви теж.

— Дякую, — сказав містер Сінґ. — Ми тут одні?

— Якщо не рахувати всіх інших клієнтів кафе, — відповів я.

— Це нормально, — сказав містер Сінґ. — У вас є човен?

— Тридцять вісім футів, — сказав я. — Керматівський двигун, стосильний.

— Он як, — сказав містер Сінґ. — Я думав, що він більший.

— Там легко вміщуються двісті шістдесят п’ять ящиків.

— Я міг би його зафрахтувати?

— На яких умовах?

— Ви можете не їхати. Капітан і команда будуть мої.

— Ні, — сказав я. — Я човен не залишу.

— Ясно, — сказав містер Сінґ. — Можеш десь погуляти? — запропонував він Френкі. Той зацікавлено дивився на нього й усміхався.

— Він глухий, — сказав я. — І мало розуміє англійською.

— Ясно, — сказав містер Сінґ. — Скажіть йому іспанською. Попросіть, щоб він залишив нас удвох на якийсь час.

Я показав Френкі великим пальцем на стійку бару. Він підвівся й рушив туди.

— А ви не говорите іспанською?

— Говорю, — сказав містер Сінґ. — Ну, то які обставини могли... примусили вас звернутися...

— Потрібні гроші.

— Ясно, — сказав містер Сінґ. — А на човні не висять якісь борги? На нього не завели судову справу?

— Ні.

— Це добре, — сказав містер Сінґ. — Скільки моїх бідолах-співвітчизників може вмістити човен?

— Щоб перевезти?

— Так.

— Далеко?

— День дороги.

— Не знаю, — сказав я. — Десь із дюжину, якщо без речей.

— Речей вони не матимуть.

— І куди я мав би їх завезти?

— На ваш розсуд, — сказав містер Сінґ.

— Але ж десь їх треба висадити?

— Вони мають пересісти на шхуну в районі Тортуґас.

— Послухайте, — сказав я. — Там у районі Тортуґас, на острові Лоґґергед-Кі, є маяк з радіостанцією.

— Власне, — сказав містер Сінґ. — Було б ідіотством висаджувати їх там.

— А де ж тоді?

— Я ж кажу, що ви маєте відвезти їх у тому напрямку. Така в нас із ними домовленість.

— Ага, — сказав я.

— Висадите їх там, де вам буде зручніше.

— А шхуна по них прийде на Тортуґас?

— Звичайно, ні, — сказав містер Сінґ. — Який сенс.

— Скільки за кожного?

— П’ятдесят доларів, — сказав містер Сінґ.

— Ні.

— Сімдесят п’ять?

— А скільки ви берете за кожного?

— Ой, та яка вам різниця. Я не просто постачаю квитки на проїзд, моє завдання має багато аспектів, його можна розглядати з різних кутів. На цьому воно не завершується.

— Ну, так, — сказав я. — А за мою роботу, отже, платити не потрібно. Так?

— Чудово вас розумію, — сказав містер Сінґ. — Домовляємось по сто доларів за душу?

— Послухайте, — сказав я. — Чи вам відомо, на скільки часу я загримлю до буцегарні, якщо мене впіймають?

— На десять років, — сказав містер Сінґ. — Це як мінімум. Але я не бачу причин, чого б це ви мали потрапляти в тюрму, мій любий капітане. Ви ризикуєте тільки один раз, коли приймаєте на борт пасажирів. А далі вже все залежить від вашої розсудливості.

— А якщо вони повернуться до вас?

— Жодних проблем. Я скажу їм, що ви мене зрадили. Частково поверну їм кошти і відправлю знову. Вони ж розуміють, що це непроста подорож.

— А що тоді зі мною?

— Мабуть, я змушу повідомити консульство.

— Он як.

— Знаєте, капітане, в наш час тисяча двісті доларів на дорозі не валяються.

— Коли я отримаю гроші?

— Двісті відразу, як дійдемо згоди, а тисячу після посадки.

— А якщо я зникну з тими двома сотнями?

— Тут я нічого, звісно, не зможу вдіяти, — усміхнувся він. — Але я знаю, капітане, що ви такого не зробите.

— Маєте дві сотні при собі?

— Звичайно.

— Покладіть їх під тарілку.

Він так і зробив.

— Гаразд, — сказав я. — Зранку я оформлю дозвіл, а коли стемніє, відчалю. Де будемо завантажуватися?

— Бакуранао підходить?

— Може бути. Ви все вже залагодили?

— Звичайно.

— Тепер стосовно завантаження, — сказав я. — Запалите там два ліхтарі, один над одним. Я рушу в той бік, коли їх побачу. Підпливете на човні, і робимо посадку з борту на борт. Ви там будете самі, разом із грошима. Поки їх не отримаю, ніхто на човен не сяде.

— Ні, — сказав він, — перша половина перед посадкою, а друга — після неї.

— Гаразд, — сказав я. — Це резонно.

— Отже, все узгодили?

— Думаю, що так, — сказав я. — Жодного багажу і зброї. Ні пістолетів, ні ножів, ні бритв — нічого. Мушу це знати заздалегідь.

— Капітане, — сказав містер Сінґ, — ви що, не довіряєте мені? Хіба ви не бачите, що в нас спільні інтереси?

— Але ви це перевірите?

— Мені вже аж незручно, — сказав він. — Невже ви не бачите, що наші інтереси збігаються?

— Гаразд, — відповів йому я. — Коли ви там будете?

— Десь о півночі.

— Гаразд, — сказав я. — Мабуть, це все.

— Якими вам купюрами?

— Найкраще сотнями.

Він підвівся, і я провів його поглядом. Френкі усміхнувся йому, коли той проходив повз нього. Містер Сінґ навіть не подивився на нього. Франтуватий такий китаєць. Пещений.

Френкі підійшов до столика.

— Ну як? — запитав він.

— Звідки ти знаєш містера Сінґа?

— Він переправляти китайців, — сказав Френкі. — Великий бізнес.

— Як довго ти його знаєш?

— Він тут зо два роки, — сказав Френкі. — До нього їх переправляти інший. Його хтось убити.

— Хтось і містера Сінґа вб’є.

— Точно, — сказав Френкі. — А що? Багато великий бізнес.

— Ще той бізнес, — сказав я.

— Великий бізнес, — сказав Френкі. — Ті китайці ніколи не повертатися. Інші китайці писати листи, що все добре.

— Чудово, — сказав я.

— Ті китайці не знати писати. Писати тільки багаті китайці. Нічого не їсти. Тільки рис. Сто тисяч китайців тут. Тільки три китайські жінки.

— Чому так?

— Уряд не пускати.

— Чортзна-що, — сказав я.

— Робите з ним бізнес?

— Можливо.

— Добрий бізнес, — сказав Френкі. — Краще, ніж політика. Купа гроші. Багато великий бізнес.

— Випий пива, — сказав йому я.

— Ви вже не журитися?

— Ні, чорт забирай, — сказав я. — Багато великий бізнес. Вельми вдячний.

— Добре, — сказав Френкі й поплескав мене по спині. — Я тепер дуже радий. Я тільки хотіти, щоб ви були раді. Китайці добрий бізнес, так?

— Чудовий.

— Я дуже радий, — сказав Френкі. Я бачив, що в нього аж сльози виступили на очах, такий він був задоволений, що все гарно пішло, тож я теж поплескав його по спині. Той ще Френкі.

З самого ранку я розшукав агента і попросив оформити дозвіл. Він хотів бачити список команди, і я сказав, що команди немає.