— Ви повертаєтесь самі, капітане?

— Саме так.

— А що з вашим напарником?

— Він у запої, — сказав йому я.

— Самому дуже небезпечно.

— То ж тільки дев’яносто миль, — сказав я. — Думаєте, пияк на борту дуже мені допоможе?

Я перегнав човен на другий бік гавані до заправки «Стандард-Ойл» і наповнив обидва баки. Там вміщується майже двісті ґалонів. Мені страшенно не хотілося платити по двадцять вісім центів за ґалон, але ж я не знав, куди доведеться йти.

Відколи я побачився з тим китайцем і взяв у нього гроші, мене не полишала тривога. Уночі я взагалі майже не спав. Коли ж повернувся до причалу «Сан-Франциско», там на мене вже чекав Едді.

— Привіт, Гаррі, — сказав він мені й помахав рукою.

Я кинув йому з корми кінець, він закріпив його, а тоді піднявся на борт. Він мав каламутні очі та здавався ще довготелесішим і п’янішим, ніж завжди. Я нічого йому не сказав.

— То що ти думаєш про того типа Джонсона, Гаррі? — спитав він у мене. — Взяв і злиняв. Що ти на це скажеш?

— Пішов геть, — сказав йому я. — Мені й без тебе гидко.

— Брате, а хіба ж мені від цього добре?

— Забирайся звідси, — сказав йому я.

Але він тільки зручніше вмостився й випростав ноги. — Я чув, що ми нині відчалюємо, — сказав він. — Ну і правда, чого тут стирчати.

— Ти не їдеш.

— Що сталося, Гаррі? Чого тобі сваритися зі мною?

— Чого? Пішов геть із човна.

— Ой, та заспокойся.

Я врізав його по обличчю, і аж тоді він встав і зійшов на причал.

— Я б тобі такого не зробив, Гаррі, — сказав він.

— Це точно, спробував би тільки, — сказав йому я. — Зі мною ти не їдеш. Ось і все.

— А навіщо було бити?

— Щоб до тебе дійшло.

— А що ж мені тепер робити? Подихáти тут з голоду?

— Чорта з два ти подохнеш, — сказав я. — Можеш повернутися на поромі. Наймися і відпрацюй проїзд.

— Не по-людськи ти зі мною поводишся, — сказав він.

— А з ким ти колись поводився по-людськи, п’янчуго? — сказав йому я. — Та ти й рідну матір обшахруєш.

І це була правда. Та мені однаково було кепсько через те, що я його вдарив. Знаєте, як це буває, коли вдариш пияка. Але взяти його зі собою я тепер не міг, хоч би й захотів.

Він пошкандибав причалом, довгий, як тичка, як день без сніданку. А тоді взяв і повернув назад.

— А чи не дав би ти мені пару доларів, Гаррі?

Я дав йому п’ятидоларову купюру, отриману від китайця.

— Я завжди знав, що ти мені друг. Але Гаррі, чого ти не хочеш мене взяти?

— З тобою не щастить.

— Ти просто не в дусі, — сказав він. — Нічого, приятелю. Ти ще будеш радий мене бачити.

Тепер, маючи грошенята, він пішов набагато швидше, але мушу сказати, що на нього все одно було неприємно дивитися. Він ступав так, ніби суглоби в нього були вивернуті задом наперед.

Я рушив до «Перлини», зустрів там агента, який дав мені папери, а я пригостив його спиртним. Тоді вирішив перекусити, і тут прийшов Френкі.

— Це мені дати для вас, — сказав він і вручив якусь трубочку, обгорнуту папером і перев’язану червоною стрічкою. Коли я зняв папір, побачив, що це нібито якась фотографія, і розгорнув її, думаючи, що це хтось зробив фотку човна з причалу.

Але ні. Це було зроблене зблизька фото голови і грудей негра з перерізаним від вуха до вуха, а тоді акуратно зашитим горлом і карткою на грудях з написом іспанською: «Ось що ми робимо з lenguas largas».

— Хто це тобі дав? — спитав я у Френкі.

Він показав на хлопця-іспанця, який підробляв у порту і мав контакти з місцевими шахраями. Хлопець стояв біля стійки з закусками.

— Скажи, хай підійде.

Хлопець наблизився. Сказав, що це йому дали двоє молодиків десь об одинадцятій ранку. Вони запитали, чи він мене знає, і хлопець сказав, що так. А тоді він попросив Френкі, щоб той віддав це мені. Вони були добре вдягнені та дали йому долар за роботу.

— Політика, — сказав Френкі.

— Ну, так, — сказав я.

— Вони думати, ви казати поліції, що зустрічати цих хлопців тут того ранку.

— Ну, так.

— Погана політика, — сказав Френкі. — Добре, що ви йти звідси.

— А чи вони просили щось переказати? — спитав я в малого іспанця.

— Ні, — сказав той. — Тільки дати це вам.

— Я вже від’їжджаю, — сказав я Френкі.

— Погана політика, — сказав Френкі. — Багато погана політика.

Я згріб докупи всі папери, які дав мені агент, розрахувався й вийшов з того кафе, а тоді перетнув площу, зайшов у браму і був дуже радий, коли залишив позаду пакгауз і опинився на причалі. Ті пацани нагнали таки на мене страху. Були настільки тупі, що запідозрили, ніби я комусь розпатякав про тих інших. Вони нагадували мені Панчо — налякавшись, всі гарячкували і були ладні будь-кого вбити.

Я зайшов на човен і почав розігрівати двигун. Френкі стояв на причалі й дивився. Шкірився тією химерною усмішкою глухого. Я ще раз підійшов до нього.

— Чуєш, — сказав я. — Дивися, щоб ти тепер не потрапив у халепу.

Він мене не почув. Я мусив усе це прокричати знову.

— Я добра політика, — сказав Френкі. А тоді відв’язав човен.  Розділ третій 

Френкі закинув на палубу кінець, я махнув йому, а тоді відвів човен від пірса і скерував до протоки. У море виходило британське вантажне судно, і я його наздогнав, а згодом випередив. Воно низько сиділо у воді, перевантажене цукром, а його борти були вкриті іржею. Матрос-англієць у старому синьому светрі дивився на мене з корми, коли я проминав корабель. Я вийшов із гавані, залишив позаду Морро і взяв курс на Кі-Вест, чітко на північ. Залишивши штурвал, я пішов на ніс човна, скрутив там кінець, а тоді повернувся назад і тримав курс, тоді як Гавана віддалялася за кормою, згодом узагалі сховавшись за горами.

Невдовзі з виду зник спочатку замок Морро, тоді готель «Насьйональ», і врешті-решт я міг бачити лише купол Капітолію. Течія була значно слабша, ніж того дня, коли ми рибалили, і вітерець був ледь помітний. Я побачив кілька рибальських човнів, які верталися до Гавани, йшли вони з заходу, тому і зрозумів, що течія слабка.

Я заглушив двигун. Не було сенсу марнувати пальне. Нехай собі дрейфує сам. А коли стемніє, я зможу зорієнтуватися за маяком Морро, а як човен занесе задалеко, то за вогнями Кохімара, і скерую його вздовж берега до Бакуранао. Судячи з того, яка тепер течія, до темряви човен мало б віднести на миль дванадцять, якраз до Бакуранао, і там я вже побачив би вогні Баракоа.

Отже, я вирубив двигун і пішов на ніс, аби роззирнутися довкола. Я побачив на заході два рибальські човни, а ззаду — білий купол Капітолію, який височів над морем. Було видно морські водорості, над водою ширяли птахи, але їх було небагато. Я посидів трохи на даху рубки, спостерігаючи за рибою, але нічого не побачив, окрім тієї рудої дрібноти, яка снує у водоростях. Нехай тобі не кажуть, брате, що від Гавани до Кі-Весту рукою подати. Там є що перепливати, а я був ще тільки скраю.

За якийсь час я спустився в кубрик і побачив там Едді.

— Що сталося? Що з двигуном?

— Зламався.

— А чого ти не задраїв люк?

— Пішов ти! — сказав я.

Знаєте, що він витворив? Повернувся назад, заліз через носовий люк у каюту й завалився там спати. Мав із собою дві чвертки. Купив їх у першій винарні, яку побачив, і приніс на борт. Коли я стартував, він прокинувся, а тоді знову заснув. Коли ж я заглушив двигун, і човен почав розгойдуватися на хвилях, це його знову розбудило.

— Я знав, що ти мене візьмеш, Гаррі, — сказав він.

— Прямим курсом до пекла, — сказав я. — Тебе ж навіть немає у списку команди. Ану, стрибай за борт.

— Жартівник ти, Гаррі, — сказав він. — Ми ж конки і мусимо триматися разом у біді.

— Ага, — сказав я, — з твоїм довгим язиком. Та хто ж тобі довіриться, якщо ти постійно під газом?

— Я добра людина, Гаррі. Ось випробуй мене й побачиш, яка я добра людина.

— Ану, неси ті дві чвертки, — сказав я йому. Думав я про щось зовсім інше.