Він приніс пляшки, і я хильнув із відкоркованої, а тоді поставив їх біля штурвала.

Я дивився, як він стоїть переді мною. Шкода було його, бо я знав, що мушу це зробити. Але також знав, що він добра людина, чорт забирай.

— То що з човном, Гаррі?

— Нічого, все гаразд.

— А в чому тоді справа? Чого ти так дивишся на мене?

— Братику, — сказав я йому, бо мені було його шкода, — кепські твої справи.

— Що це означає, Гаррі?

— Я й сам ще не знаю, — сказав я. — Мушу обмізкувати.

Ми ще трохи посиділи, але я вже не мав бажання з ним говорити. Важко було розмовляти, коли знаєш, що станеться. Я спустився вниз по помпову рушницю і вінчестер тридцятого калібру, які завжди тримав у каюті, і повісив їх прямо в чохлах над штурвалом, де ми зазвичай підвішуємо вудилища, щоб були під рукою. Я завжди їх тримаю в цих довгих чохлах із стриженої овчини, просякнутої олією. Інакше на човні їх не вберегти від іржі.

Я розблокував затвор помпової рушниці, пересмикнув пару разів цівку і дослав патрон у ствол. Загнав набій у патронник вінчестера і зарядив магазин. Тоді дістав з-під матраца Сміт-і-Вессон тридцять восьмого калібру, який залишився в мене ще з тих часів, коли я служив у поліції в Маямі, почистив його, змастив, зарядив і почепив собі на пояс.

— Що сталося? — спитав Едді. — Що тут до біса діється?

— Нічого, — сказав я йому.

— Для чого тоді стільки зброї, чорт забирай?

— Я завжди маю її на човні, — сказав я. — Відлякувати птахів, які клюють наживку, або стріляти по акулах, або щоб безпечніше минати острови.

— Що до біса сталося? — спитав Едді. — Що діється?

— Нічого, — сказав я йому.

Старий револьвер легенько підстрибував у мене на коліні, коли човен хитало, а я собі дивився на Едді. Немає сенсу квапитися, думав я. Він ще мені знадобиться.

— Маємо налагодити одну справу, — сказав я. — На Бакуранао. Скажу тобі пізніше, що треба зробити.

Я не хотів завчасно все йому пояснювати, щоб не перелякати, бо тоді з нього буде мало користі.

— Кращого за мене не знайдеш, Гаррі, — сказав він. — Я той, хто тобі потрібен. Я все для тебе зроблю.

Я подивився на нього, довготелесого, тремтячого, з каламутними очима, і нічого не сказав.

— Чуєш, Гаррі. Може, даси мені ковточок? — попросив він. — Бо мене зараз почне трусити.

Я дав йому хильнути, і ми так сиділи й чекали, коли стемніє. Був гарний захід сонця, віяв легенький вітерець, а коли вже сонце майже сховалося за обрієм, я запустив двигун і скерував човен малими обертами до берега.  Розділ четвертий 

Ми зупинились у темряві за якусь милю від берега. Після заходу сонця течія пришвидшилася, і я помітив, як нас починає зносити до берега. На заході виднівся маяк Морро, світилася вечірнім сяйвом Гавана, а навпроти нас — вогні Рінкона й Баракоа. Я повів човен проти течії, аж поки не проминув Бакуранао і майже не наблизився до Кохімара. Тоді знову зупинив двигун. Темрява була суцільна, але я добре знав, де ми знаходимося. Усі вогні на човні я загасив.

— Що тут має бути, Гаррі? — запитав у мене Едді. Він знову мало не трусився зі страху.

— А як ти думаєш?

— Я не знаю, — сказав він. — Але ти мене лякаєш. — Він справді починав тремтіти, а коли підсунувся до мене, в нього з рота смерділо, мов від стерв’ятника.

— Котра година?

— Зараз подивлюся. — Він зійшов до каюти, а коли повернувся, то сказав, що вже пів на десяту.

— Голодний? — запитав я в нього.

— Ні, — сказав він. — Ти ж знаєш, що мені так не полізе, Гаррі.

— Гаразд, — сказав йому я. — Можеш трохи випити.

Він приклався до пляшки, і я запитав, як йому тепер. Він відповів, що добре.

— Скоро зможеш ще трохи випити, — сказав йому я. — Я знаю, що без рому в тебе аж яйця трусяться, але в нас його тут небагато. Тому не дуже розганяйся.

— Поясни мені, що до чого, — попросив Едді.

— Слухай, — сказав я йому в пітьмі. — Ми маємо взяти біля Бакуранао дванадцять косооких. Коли я скажу тобі, візьмешся за штурвал і робитимеш те, що накажу. Ми посадимо на човен тих дванадцять китайців і замкнемо їх у носовій каюті. Тому шуруй зараз на бак і задрай там іззовні люк.

Едді пішов туди, і я бачив його силует на тлі чорного неба. Він повернувся й каже: — Гаррі, то чи можу я тепер випити ковточок?

— Ні, — сказав я. — Я хочу, щоб ром додавав тобі хоробрості. І не хочу, щоб тебе просто розвезло.

— На мене можна покластися, Гаррі. Ось побачиш.

— Та ти пияк, — сказав я. — Послухай. Один китаєць має привести сюди ще дванадцятьох. Спочатку має дати мені завдаток. Коли вони всі сядуть на човен, він має додати решту грошей. Коли побачиш, як китаєць дає гроші вдруге, врубай двигун і шуруй у відкрите море. Не звертай уваги на те, що тут діється. Повний вперед, і все. Зрозумів?

— Так.

— Якщо якийсь косоокий вискочить із каюти або полізе через люк, коли ми вийдемо в море, бери цей помповик і заганяй їх назад. Знаєш, як користуватися помповою рушницею?

— Ні. Але можеш мені показати.

— Та ти не запам’ятаєш. А з вінчестером мав справу?

— Відводиш курок і стріляєш.

— Точно, — сказав я. — Тільки не нароби дірок у корпусі.

— То, може, дай мені тоді ковточок, — сказав Едді.

— Гаразд. Дам тобі трохи.

Я дозволив йому добряче прикластися до пляшки. Знав, що тепер він не сп’яніє, бо був занадто переляканий. Але кожен ковток допоможе йому якийсь час протриматися. Хильнувши, Едді сказав майже бадьорим тоном:

— Отже, повеземо косооких. Я завжди казав, от Бог мені свідок, що возитиму китайців, коли зійду на пси.

— А що, ти оце вперше зійшов на пси? — сказав я йому. Кумедний той Едді.

До пів на одинадцяту я ще тричі давав йому ковтнути рому для підтримки тонусу. Було смішно спостерігати за ним, та й мене це відволікало від зайвих думок. Я не думав, що доведеться стільки чекати. Планував одразу, як стемніє, відплисти подалі від світла і йти понад берегом до Кохімара.

Вже майже об одинадцятій я побачив на мисі два вогники. Ще трохи зачекав, а тоді поволі рушив до берега. Бакуранао — це бухта, де колись був великий причал для завантаження піску. Там є невеличка ріка, яка впадає в бухту, коли дощі розмивають піщаний бар’єр у її гирлі. Він утворюється взимку, коли північний вітер наносить туди пісок, перекриваючи ріку. Колись у неї заходили шхуни, завантажуючись гуавами, і там було поселення. Але його знищив ураган, і тепер там нічого немає, крім одного будинку, який спорудили гальєго з розтрощених ураганом халуп, зробивши там недільний клуб для пікніків, куди вони з’їжджаються з Гавани поплавати й розважитися. Там є ще один будинок, у якому мешкає селищний уповноважений, але він стоїть далеко від пляжу.

У кожному такому поселенні вздовж узбережжя є свій уповноважений, але я припускав, що китаєць домовився з ним про власний човен. Коли ми туди наблизилися, повіяло пахощами морського винограду, а також солодкуватим запахом прибережних чагарників.

— Іди на бак, — сказав я Едді.

— Та тут нема на що наткнутися, — сказав він. — Риф по той бік протоки. — Як бачите, колись він був таки чогось вартий.

— Будь пильним, — сказав я і скерував човен туди, де вони могли б нас побачити. Та і двигун вони могли б почути, бо ж не було прибою. Проте я не хотів чекати, не знаючи, помітили нас чи ні, тому блимнув один раз ходовими вогнями, лише зеленим і червоним. Після чого розвернувся, відійшов трохи далі і став дрейфувати на найменших обертах. Тут, неподалік від берега, вже досить відчутно розгойдувало човен.

— Ходи сюди, — сказав я Едді і дав йому добряче хильнути.

— Курок треба зводити великим пальцем? — прошепотів він мені. Тепер Едді сидів біля штурвала, а я розстібнув обидва чохли й витягнув приклади десь на сантиметрів п’ятнадцять.

— Саме так.

— Буде весело, — сказав він.

Просто дивовижно, як діяв на нього алкоголь, та ще й так швидко.

Ми чекали, що станеться, а крізь зарості чагарника я міг бачити світло в будинку вповноваженого. Тоді я побачив, як ті два вогники на мисі хитнулися додолу, а тоді один із них почав рухатися мисом далі. Другий, мабуть, загасили.