Трохи згодом я побачив, що з бухти до нас наближається човен з якимось чоловіком, який гріб кормовим веслом. Це я зрозумів із того, як він згинався й розгинався. А отже, в нього велике весло. Це мене дуже втішило. Якщо веслують кормовим, то там тільки один весляр.

Вони підпливли до нас.

— Добрий вечір, капітане, — сказав містер Сінґ.

— Заходьте з корми і швартуйтеся бортом, — сказав йому я.

Він щось сказав хлопцеві-весляру, але той ніяк не міг вигребти назад кормовим веслом, тож я вхопився за планшир і завів їхній човен собі за корму. У човні було восьмеро. Шестеро косооких, містер Сінґ і хлопець-весляр. Коли я нагнувся, заводячи човен за корму, весь час очікував отримати удар по голові, але обійшлося. Я випростався й дозволив містеру Сінґу вхопитися за корму.

— Хочу побачити, що ви принесли, — сказав я.

Він передав мені скручені в рулончик купюри, а я заніс їх туди, де біля штурвала сидів Едді, і засвітив нактоузний ліхтар. Уважно розглянув банкноти. Вони виглядали нормальними, тож я загасив ліхтар. Едді тремтів.

— Налий собі, — сказав я. Глянув, як він ухопився за пляшку й перехилив її догори дном.

Я повернувся на корму.

— Гаразд, — сказав я. — Нехай сідають шестеро.

Хоч хвилі були й невеликі, містеру Сінґу та весляру-кубинцю довелося докладати чималих зусиль, аби їхній човен не бився об наш. Я почув, як містер Сінґ сказав щось китайською, і всі косоокі почали гуртом лізти до нас на корму.

— По одному, — сказав я.

Він знову щось сказав, і шестеро китайців по черзі залізли на корму. Усі були різні за зростом і статурою.

— Заведи їх на бак, — сказав я Едді.

— Прошу сюди, панове, — сказав Едді. О Господи, я вже знав, що він добряче приклався.

— Замкни каюту, — сказав я, коли вони всі вже туди зайшли.

— Слухаюсь, сер, — промовив Едді.

— Я поїду по решту, — сказав містер Сінґ.

— Гаразд, — відповів я.

Я відштовхнув їх, і хлопець почав веслувати до берега.

— Слухай-но, — сказав я Едді. — Залиш ти вже ту пляшку — вже й так набрався сміливості.

— Звичайно, шеф, — сказав Едді.

— Що це з тобою?

— Просто мені це подобається, — сказав Едді. — То кажеш, що курок треба відвести великим пальцем?

— Пияку ти нещасний, — дорікнув йому я. — Дай-но й мені трохи ковтнути.

— Немає вже, — сказав Едді. — Вибачай, шеф.

— Послухай-но. Тепер слідкуй, коли він дасть мені гроші, й відразу повний вперед.

— Звичайно, шеф, — сказав Едді.

Я дістав другу пляшку й відкоркував її. Добряче приклався, а тоді повернувся на корму, запхав назад корок, а пляшку сховав поміж двома обплетеними бутлями з водою.

— А ось і містер Сінґ, — сказав я Едді.

— Так, сер, — сказав Едді.

До нас наближався човен із хлопцем-веслярем.

Хлопець підвів його до корми, і я почекав, поки вони всі надійно схопляться. Містер Сінґ тримався за встановлений поперек корми роульс, по якому ми затягуємо на човен велику рибу.

— Нехай усі залазять, — сказав я, — але по одному.

Ще шестеро різнокаліберних китайців вилізли на корму.

— Відімкни каюту і заведи їх до решти, — сказав я Едді.

— Слухаюсь, сер, — сказав Едді.

— І знову замкни.

— Слухаюсь, сер.

Невдовзі він знову був біля штурвала.

— Гаразд, містере Сінґ, — сказав я. — Показуйте решту.

Він засунув руку в кишеню і простягнув мені гроші. Я вхопився за долоню з грішми, смикнув до себе, а коли він почав падати на корму, схопив його другою рукою за горло. Я відчув, як човен здригнувся й рушив на повних обертах, пінячи воду, і хоч я був зайнятий містером Сінґом, устиг ще побачити хлопця-кубинця, який стояв з кормовим веслом у руках на кормі човна, від якого ми віддалялися з містером Сінґом, що тріпався і борсався. А тріпався і борсався він ще дужче, ніж той дельфін на остені.

Я заломив йому руку за спину, але, мабуть, перестарався, бо відчув, що вивихнув її. Він тоді якось кумедно пискнув, смикнувся і вкусив мене за плече, хоч я й далі тримав його за горло. Та коли я відчув, що рука вискочила з суглоба, я її відпустив. Однаково він уже нічого не міг нею робити, тож я вхопив його за горло обіруч, але бачив би ти, брате, як смикався той містер Сінґ, неначе риба, та ще й розмахуючи другою рукою. Але я опустив його на коліна, а великими пальцями почав тиснути на кадик, аж поки там щось не хруснуло. Добряче хруснуло, не думайте, що цього не було б чути.

Я ще потримав його якусь секунду, а тоді поклав на кормі. Він там лежав горілиць, у своєму гарному костюмі, тихенько, з ногами на містку, і я його так і залишив.

Я зібрав з палуби гроші, засвітив нактоузний ліхтар і полічив їх. Тоді взявся за штурвал, а Едді звелів пошукати на кормі залізяки, які ми використовували замість якоря, коли рибалили на мілині або над кам’янистим дном, де не хотілося ризикувати якорем.

— Не можу нічого знайти, — відповів він. Едді боявся бути біля містера Сінґа.

— Ставай за штурвал, — сказав я. — Прямуй у море.

Унизу було чути якусь метушню, але ті мене не лякали.

Я знайшов те, що було мені потрібно — пару залізяк зі старого вугільного причалу в Тортуґас, — і міцно прив’язав їх волосінню до кісточок містера Сінґа. А коли ми вже відійшли на милі дві від берега, зіштовхнув його за борт. Він плавно скотився по роульсу. Я навіть не обшукав його кишені — не мав щось для цього настрою.

Він трохи забризкав корму кров’ю з носа й рота, тож я зачерпнув відром води, мало не вилетівши на тій швидкості за борт, і добре пошурував там усе шваброю.

— Сповільни хід, — сказав я Едді.

— А якщо він випливе? — спитав Едді.

— Я скинув його там, де глибина сажнів сімсот, — сказав я. — Він піде на саме дно. А це глибоко, брате. І він не випливе, аж поки не розпухне від газів, а за той час його віднесе течія та ще й риби поклюють. Якого біса, — сказав я, — нема чого перейматися містером Сінґом.

— А що ти з ним не поділив? — спитав мене Едді.

— Нічого, — сказав я. — Мені ще ні з ким не було так легко мати справу. Бо я весь час очікував якогось підступу.

— Чого ж ти тоді його вбив?

— Щоб не вбивати тих решту дванадцятьох косооких, — відповів я.

— Гаррі, — сказав він, — дай-но ковтнути ще, бо мені щось недобре. Я мало не виблював, коли побачив, як метляється його голова.

Я дав йому хильнути.

— А що з тими китайцями? — спитав Едді.

— Хочу якомога швидше їх позбутися, — сказав йому я. — Поки не просмерділи мені каюту.

— А де ти їх висадиш?

— Ось там, на довгому пляжі, — сказав йому я.

— То завертати туди?

— Завертай, — сказав я. — Але поволі.

Ми пройшли на малих обертах над рифом туди, де в темряві вилискував пляж. Той риф доволі глибоко під водою, а далі до самого берега тягнеться пологе піщане дно.

— Іди на бак і зміряй глибину.

Він почав міряти спеціальною жердиною, показуючи, що можна йти далі. Тоді повернувся і дав мені знак зупинитися. Я дав задній хід.

— Тут десь півтора метри.

— Стаємо на якір, — сказав я. — Якби щось сталося, і ми не мали б часу знятися, то просто рубимо кінець і все.

Едді почав попускати канат, і коли якір нарешті загруз, затягнув вузол. Човен розвернуло до берега кормою.

— Дно тут піщане, знаєш, — сказав він.

— Яка глибина під кормою?

— Півтора метри, не більше.

— Бери рушницю, — сказав я. — І будь пильним.

— Дай мені ковточок, — сказав він. У нього знову розгулялися нерви.

Я дав йому хильнути і взяв помповик. Тоді відімкнув двері каюти, прочинив їх і сказав: — Виходьте сюди.

Ніхто не зрушився.

Тоді один косоокий виставив голову, побачив там Едді з рушницею і знову сховався.

— Виходьте. Ніхто вас не зачепить, — сказав я.

Жодного руху. Тільки й чути, як лопотять щось китайською.

— Ану, вилазьте, ви! — крикнув Едді. О, Господи, я знав, що він допався до пляшки.

— Постав на місце пляшку, — сказав я йому, — бо зараз викину тебе з човна.