Вона почала засинати, але не забула в останню мить повернутися на бік, щоб не впиратися лицем у подушку. Якою б сонною вона не була, завжди пам’ятала, як псується шкіра, коли спиш ось так, уткнувшись у подушку.

У гавані стояли ще дві яхти, але на них також уже всі спали, коли катер берегової охорони завів на буксирі в темну бухту човен Фредді Воллеса «Королівська мушля» і пришвартувався до пірса берегової охорони.  Розділ двадцять п’ятий 

Гаррі Морґан не бачив і не чув, як з пірса подали ноші, двоє чоловіків при світлі прожектора принесли їх на палубу сірого катера біля капітанської каюти, а двоє інших підняли його з капітанської койки, винесли, похитуючись, назовні й поклали на ноші. Він був непритомний ще з вечора, а його велике тіло напнуло полотно нош, коли чоловіки, всі вчотирьох, почали піднімати їх на пірс.

— Нумо, вгору.

— Тримайте ноги. Бо ще зсунеться.

— Вгору.

Вони поставили ноші на пірс.

— Як він там, докторе? — запитав шериф, поки чоловіки запихали ноші до санітарної карети.

— Живий, — відповів доктор. — Це все, що я можу сказати.

— Відколи ми його підібрали, він або марив, або непритомнів, — сказав помічник боцмана, який командував катером берегової охорони. Це був присадкуватий тілистий чолов’яга в окулярах, які поблискували у світлі прожектора. Мав давно неголене обличчя. — Усі небіжчики-кубинці там ззаду, в моторці. Ми там залишили все, як було. Нічого не рухали. Поклали тільки на днище тих двох, які могли випасти за борт. Усе там, як було. Гроші, зброя. Все.

— Ходімо, — сказав шериф. — Можна там підсвітити прожектором?

— Зараз освітимо з берега, — сказав начальник пристані й рушив по кабель і прожектор.

— Ходімо, — сказав шериф. Вони перейшли на корму, тримаючи в руках кишенькові ліхтарики. — Я хочу, щоб ви мені точно показали, де їх знайшли. І де гроші?

— У тих двох портфелях.

— Скільки там?

— Не знаю. Я відкрив один портфель, побачив, що там гроші, і знову закрив. Не хотів їх торкатися.

— Це добре, — сказав шериф. — Так і треба було.

— Усе тут, як було, тільки тих двох трупів ми переклали з баків у кокпіт, щоб не випали за борт, а ще перенесли на катер того бугая Гаррі й поклали на мою койку. Навіть не думав, що ми його довеземо живим. Він у жахливому стані.

— Він був увесь час непритомний?

— Спочатку плів якусь маячню, — сказав шкіпер. — Неможливо було зрозуміти, що він говорить. Ми прислухалися, але то була якась нісенітниця. А тоді він знепритомнів. Така ось загальна картина. Усе тут, як було, тільки той, який на боку, схожий на негритоса, лежить там, де був Гаррі. А перед тим він лежав на тій лавці над правим паливним баком, звішувався через планшир. А другий чорний лежав на лавці біля лівого борту, але на животі, долілиць. Обережно тільки. Сірників не запалюйте. Тут повно бензину.

— Мало би бути ще одне тіло, — сказав шериф.

— Це все, що тут було. Гроші у портфелі. І зброя на тому самому місці.

— Треба, мабуть, викликати когось із банку, щоб дивився, як ми відкриємо портфелі, — сказав шериф.

— Дійсно, — сказав шкіпер. — Гарна думка.

— А портфелі занесемо до мого кабінету і опечатаємо.

— Гарна думка, — сказав шкіпер.

Під світлом прожектора біло-зелена моторка здавалася свіжопофарбованою. Це враження підсилювала роса, яка виступила на палубі й на даху рубки. Біла фарба бортів потріскалася від недавніх пробоїн. Освітлена вода за кормою була ясно-зелена, а довкола паль кружляли дрібненькі рибки.

Розбухлі лиця мертвяків також виблискували під світлом, немовби полаковані в коричневий колір там, де запеклася кров. Довкола трупів у кокпіті валялися порожні гільзи сорок п’ятого калібру, а автомат «Томпсон» лежав на кормі там, де його й залишив Гаррі. Двійко шкіряних портфелів, у яких на борт принесли гроші, були притулені до одного з паливних баків.

— Спочатку я хотів перенести гроші на катер, поки ми буксирували моторку, — сказав шкіпер. — Але тоді подумав, що краще їх залишити там, де вони й були, поки гарна погода.

— І правильно зробили, — сказав шериф. — А що сталося з тим другим рибалкою, Альбертом Трейсі?

— Я не знаю. Тут усе, як було, ми тільки перенесли тих двох, — сказав шкіпер. — Їх усіх просто зрешетили, за винятком того під штурвалом, який лежить на спині. Йому вистрілили тільки раз у потилицю. Навиліт. Та ви й самі бачите.

— Це той, що був схожий на дитину, — сказав шериф.

— Тепер він уже ні на кого не схожий, — промовив шкіпер.

— А той отам здоровило був з автоматом і вбив адвоката Роберта, — сказав шериф. — То що тут сталося, на вашу думку? Хто тут їх до біса всіх перестріляв?

— Мабуть, самі затіяли бійку, — сказав шкіпер. — Могли пересваритися, коли стали ділити гроші.

— Треба їх прикрити до ранку, — сказав шериф. — Портфелі я забираю.

І тут, поки вони стояли в кокпіті, на пірс вибігла якась жінка, яка швидко проминула катер берегової охорони, а вслід за нею вже бігла ціла юрба. Жінка середніх років була худорлява й простоволоса, а її розтріпані кучері частково вже вибилися з-під тугого вузлика на потилиці. Побачивши трупи в кокпіті, вона заверещала.

Вона стояла на пірсі й голосила, відкинувши назад голову, а дві інші жінки тримали її за руки. Юрба оточила їх півколом, дивлячись на катер.

— От чорт, — сказав шериф. — Хто не замкнув браму? Знайдіть, чим накрити тіла, якісь ковдри, простирадла, що завгодно, нам треба випровадити звідси цей натовп.

Жінка на якусь мить замовкла, поглянула на катер, а тоді знову закинула голову й заголосила.

— Що вони з ним зробили? — спитала одна з жінок, яка була біля неї.

— Куди поділи Альберта?

Жінка, яка голосила, замовкла і знову подивилася на катер.

— Його там немає, — сказала вона. — Гей, ти, Роджере Джонсон, — крикнула вона шерифові. — Де Альберт? Альберт де?

— Його нема на борті, місіс Трейсі, — сказав шериф. Жінка знову відкинула голову й заверещала з подвійною силою, стиснувши пальці в кулаки і трусячи волоссям, а на її кістлявій шиї випнулися жили.

Ззаду в юрбі штовхалися, натискаючи на передніх, щоб побачити, що діється на пристані.

— Пустіть. Ми теж хочемо глянути.

— Їх зараз накриють.

А тоді іспанською:

— Пропустіть мене. Дайте подивитися. Hay cuarto muertos. Todos son muertos. Четверо мертвих. Усі мертві. Дайте глянути.

Жінка й далі голосила: — Альберте! Альберте! О Боже, де мій Альберт?

Ззаду до юрби долучилися ще двійко молодих кубинців, які не могли проштовхатися крізь натовп, тож вони відбігли, а тоді з розгону врізалися в людей, які стояли на пристані. Задні ряди в результаті навалилися на передні, місіс Трейсі зі своїми товаришками похитнулася й почала втрачати рівновагу, і хоч її сусідкам пощастило якимось чудом утриматися на пірсі, сама місіс Трейсі, не перестаючи голосити, шубовснула в зелену воду, плюскіт і булькання якої заглушили її вереск.

Двійко берегових охоронців стрибнули в ясно-зелену воду, де борсалася під світлом прожекторів місіс Трейсі. Шериф перехилився з корми і простягнув їй багор, а тоді витяг її, підтримувану знизу охоронцями, за руки на корму моторки. У натовпі ніхто навіть не поворухнувся, щоб допомогти їй, тож вона, вся мокра, як хлющ, люто зиркнула на них, стоячи на кормі, а тоді стиснула кулаки і крикнула їм: «Байштюки! Шуки!». Після чого заволала, дивлячись у кокпіт:

— Альберт. Де Альберт?

— Його немає на борті, місіс Трейсі, — сказав шериф, накидаючи їй на плечі ковдру. — Спробуйте заспокоїтися, місіс Трейсі. Візьміть себе в руки.

— Мої жуби, — сказала трагічним тоном місіс Трейсі. — Я жагубила мій потеж.

— Завтра його виловимо, — сказав їй шкіпер катера берегової охорони. — Обов’язково знайдемо.

Берегові охоронці видряпалися на корму і стояли там, стікаючи водою. — Ходімо. Швидше, — сказав один із них. — Мені вже холодно.

— Усе гаразд, місіс Трейсі? — спитав шериф, загортаючи її в ковдру.