Отож бо вони гарненько собі сплять, а от звідки беруться ті грошенята, які приносять їм стільки радості і якими вони так розумно й ощадливо користуються? А беруться вони з продажу мільйонів пляшок певної рідини, яку всі вживають, і собівартість якої три центи за літр, а продається вона по долару за велику, півлітрову пляшку, п’ятдесят центів за середню, і двадцять п’ять за маленьку. Значно вигідніше купувати велику пляшку, і навіть якщо ви заробляєте десять доларів на тиждень, то платите таку саму ціну, як і справжній мільйонер, а продукт високоякісний і добрий, дає обіцяний ефект і навіть більше того. Вдячні споживачі зі всього світу пишуть про винайдені ними нові способи застосування продукту, а давні клієнти залишаються так само йому вірними, як Гарольд Томпкінс, наречений, «Черепу і кісткам», а прем’єр-міністр Стенлі Болдвін — елітній школі Герроу. Самогубств не буває, коли гроші зароблені таким чином, тому на яхті «Альсіра ІІІ» усі сплять мирно і спокійно: капітан Джон Джекобсон, команда з чотирнадцяти осіб, власник і вся його родина.
Біля четвертого пірса стоїть двощоглова яхта, завдовжки у тридцять чотири фути, з двома з тих трьохсот двадцяти чотирьох естонців, які плавають по цілому світові у вітрильниках від 28 до 36 футів завдовжки, надсилаючи репортажі до естонських газет. Ці матеріали користуються в Естонії великою популярністю, приносячи авторам від одного долара до долара й тридцяти центів за шпальту. Вони займають те місце, яке в американських газетах відводиться бейсбольним і футбольним новинам, і публікуються під рубрикою «Саги наших відважних мореплавців». Не існує, мабуть, жодної пристойної стоянки для яхт у південних водах, де ви б не зустріли принаймні двох засмаглих, просолених, білявих естонців, які очікують чек за свій останній репортаж. Отримавши його, вони беруть курс до наступної стоянки, де писатимуть чергову сагу. Вони також цілком щасливі люди. Майже так само, як пасажири «Альсіри ІІІ». Як гарно бути відважним мореплавцем.
На борту «Іридії ІV» спить чоловік, професійне покликання якого полягає в тому, щоб бути зятем товстосума, а поруч із ним лежить його коханка, дружина високооплачуваного голлівудського режисера Джона Голліса, мозок якого ще намагається перетривати напіврозкладену печінку, тож він урешті-решт проголосить себе комуністом у прагненні врятувати бодай душу, адже всі інші його органи вже безнадійно прогнили й не піддаються порятунку. Цей зять, кремезний і вродливий, немовби зійшов з кіноафіші, лежить на спині та хропе, а от Дороті Голліс, дружині режисера, не спиться, тож вона накидає на плечі халатик, виходить на палубу й дивиться на темні води стоянки для яхт, туди, де видніється лінія хвилеріза. На палубі прохолодно, вітер розвіває їй волосся, вона відгортає його із засмаглого чола, щільніше закутується в халатик, пипки на її грудях терпнуть від холоду, а вона помічає вогні катера, який наближається з моря до хвилеріза. Дороті стежить, як вогні невпинно й швидко рухаються вздовж хвилеріза, а біля входу в бухточку на катері вмикається прожектор, його промінь, ковзаючи водою, засліплює її на мить, а тоді вихоплює з темряви пірс берегової охорони, на якому стоять в очікуванні декілька чоловіків і вилискує чорними боками новенька санітарна карета з похоронного бюро, яка править також часом і за катафалк.
«Варто, мабуть, прийняти трохи люміналу, — подумала Дороті. — Я мушу виспатися. Бідолаха Едді п’яний, як чіп. Для нього це все важливе, і він такий милий, але коли нап’ється, відразу засинає. Солодкий мій. Звичайно, якби ми одружилися, він би, мабуть, почав скакати в гречку з іншою. Та все одно він солоденький. Напився так, бідолаха. Маю надію, що зранку йому не буде погано. Мушу ще привести до ладу волосся і виспатися. Жахливо виглядаю. А я хочу, щоб він мене бачив гарненькою. Солодкий мій. Було б добре взяти сюди покоївку. Але ж я не могла. Навіть не Бейтс. Цікаво, як там бідний Джон. Він теж солоденький. Хоч би йому покращало. Біда з тією печінкою. Шкода, що я не можу бути біля нього, щоб доглянути. Мушу трохи поспати, щоб не виглядати завтра, як відьма. Едді такий солодкий. І Джон теж з його бідолашною печінкою. Ох, біда з тією печінкою. Солодкий мій Едді. Шкода, що він так напився. Він такий великий, веселий, просто чудовий і все таке. Може, він хоч завтра не нап’ється».
Вона спустилася вниз, знайшла свою каюту, сіла там перед дзеркалом і почала розчісувати волосся, рахуючи до ста. Усміхнулася сама собі, дивлячись у дзеркалі, як довга щітка з натуральної щетини розпушує її чудове волосся. «Едді такий солоденький. Це правда. Якби тільки він так не напивався. Чоловіки всі якісь такі. От взяти хоча б Джонову печінку. Звичайно, її не можна взяти. Вона, мабуть, жахливо виглядає. Я рада, що її не можна бачити. А так у чоловіків немає нічого бридкого. Смішно, що вони самі так не думають. Хоча, якщо взяти печінку. Або нирки. Нирки en brochette, на рожні. А скільки, до речі, тих нирок? Майже усього є по парі, крім шлунка й серця. Ну й мозку, звичайно. Ось. Є сто разів. Я люблю розчісувати волосся. Це, мабуть, єдина річ на світі, яка і приємна, і корисна. Тобто, коли я сама. Ох, солодкий мій Едді. Може, піти до нього. Ні, він занадто п’яний. Бідний мій хлопчику. Прийму люмінал».
Вона подивилася на себе в дзеркало. Була неймовірно гарна, мініатюрна, з точеною фігуркою. «Ще може бути, — подумала вона. — Не все вже аж таке досконале, але в цілому ще може бути. Треба тільки виспатися. А я люблю поспати. Було б добре хоч одненьку нічку поспати тим здоровим природним сном, як це бувало в дитинстві. А то починаєш дорослішати, одружуєшся, народжуєш дітей, а тоді забагато випиваєш і взагалі робиш те, чого не варто робити. Якби добре висипатися, то все це, мабуть, не дуже б і шкодило. Хіба що крім зайвої випивки. Бідолашний Джон зі своєю печінкою і Едді. Але Едді таке золотце. Просто чудовий. Треба прийняти люмінал».
Вона скривила сама собі в дзеркалі міну.
— Треба прийняти люмінал, — прошепотіла вона. Запила пігулку склянкою води, наливши її з хромованого термоса, який стояв на шафці біля ліжка.
«Це впливає на нерви, — подумала вона. — Але треба виспатися. Цікаво, що сталося б з Едді, якби ми одружилися. Мабуть, він знайшов би собі якусь молоденьку. Напевно, це в них у крові, вони нічого не можуть поробити з собою, так само, до речі, як і ми. Я просто жити не можу без цього, бо це ж така насолода, і не має значення з ким це, з новим чи з тим самим. Головне це отримувати, і хто б це тобі не давав, того ти й кохатимеш. Нехай би це був один і той самий. А от вони влаштовані інакше. Вони весь час прагнуть новеньку, або молоденьку, або недоступну їм, або подібну на когось іншого. Або білявку, якщо ви чорнявка. Або руду, якщо ви білявка. Або ще когось іншого, якщо ви руда. Може, якусь євреєчку, а тоді їм закортить мати китаєчку, або лесбієчку, або хтозна кого ще. Не знаю. Можливо, вони просто втомлюються. Не їхня провина, що вони влаштовані саме так, і я теж не винна, що в Джона хвора печінка, і він уже ні на що не здатний, бо забагато пив. А був же нормальний. Чудовий був. Колись. Насправді. І Едді теж чудовий. Але напився зараз. Мабуть, я скоро стану паршивою сукою. Можливо, я вже нею стала. Ніколи ж сама не знаєш, коли стаєш такою. Лише найкращі подруги можуть тобі сказати про це. Таке не прочитаєш у світській хроніці містера Вінчелла. А був би новий і цікавий для нього сюжетик. Суко-ділля. Дружина Джона Голліса присучилася з узбережжя, підібгавши хвоста. Цікавіше, ніж хто в кого народився. Хоч і банальніше. Але ж бідним жінкам не позаздриш. Що краще ставишся до чоловіка і що палкіше виявляєш своє кохання, то швидше йому набридаєш. Добрим чоловікам, мабуть, потрібно мати цілий гарем, але ж як важко намагатися замінити собою цей весь гарем, а тоді якась шмаркачка однаково його звабить, коли йому все це набридне. Ми всі, мабуть, стаємо врешті-решт суками, але хто ж у цьому винен? Сукам веселіше живеться, але по-справжньому доброю сучкою може бути хіба що остаточна дурепа. Така, як Гелен Бредлі. Благонамірена й егоїстична дурепа. Можливо, я вже й сама така. Кажуть, що самій цього не видно, ніколи не думаєш, що ти такою стала. Але ж повинні бути чоловіки, яким ніколи не набридне ні ти сама, ні ця справа. Повинні бути. Але хто їх бачив? Усі, кого ми знаємо, зіпсуті вихованням. Але годі вже про це. Не треба починати знову. Досить уже з мене тих машин і тих танцюльок. Скоріше б почав діяти той люмінал. Паскудник той Едді, справді. Чого було так напиватися. Просто нечесно, і все. Ясно, що їхню натуру не змінити, але ж пияцтво тут ні до чого. Ну й нехай я сука, але якщо лежатиму тут отак цілу ніч, не змикаючи очей, то збожеволію, а якщо прийму забагато тієї гидоти, то завтра цілісінький день буду в жахливому стані, а інколи й це не допомагає заснути, і ходиш тоді сердита, роздратована і цілком розбита. Але ж тоді я можу це. Я б не хотіла, але що мені робити? Нічого не поробиш, треба почати це, хоч навіть, хоч навіть, та що там, ой, який же він солоденький, хоч ні, не він, а я солодка, так, це ти, це ти така принадна, ох, яка ти ніжна і принадна, так, принадна, і я ж не хотіла, але роблю це, роблю насправді, він солоденький, але ж ні, його навіть немає тут, це я, я завжди тут, і я ніколи не зможу піти геть, ні, ніколи. Солодка ти. Принадна. Так, це правда. Принадна, ніжна і принадна. Ох, так, принадна. І ти — це я. Отак воно. Так воно є. Так завжди є, що ж тут такого. Ось і скінчилося все. Скінчилося. Ну й добре. Я не дбаю. Яка мені різниця? Нічого в цьому поганого, якщо я не відчуваю сорому. А я не відчуваю. Тепер мене просто зморить сон, а коли я розплющу очі, то знову це зроблю, перш ніж прокинуся остаточно».
