— Гаажд? — сказала місіс Трейсі. — Гаажд? — а тоді стисла кулаки, відкинула назад голову і заголосила так, як ніколи досі. Вона вже не годна була вгамувати свою журбу.

Юрба мовчки й шанобливо вислуховувала її голосіння. Місіс Трейсі просто створювала звукове тло, необхідне для споглядання мертвих бандитів, яких шериф і один із його заступників якраз накривали ковдрами берегових охоронців, ховаючи у такий спосіб із виду видовище, рівного якому в містечку не бачили відколи декілька років тому тут, на Каунті-роуд, лінчували Ісленьо, щоб потім підвісити його на телеграфному стовпі, освітленому фарами автомобілів, які поз’їжджалися сюди з усіх усюд.

Юрба була розчарована, що трупи накрили, але ж вони, зрештою, були єдині з усього містечка, які взагалі їх побачили. І вони бачили, як шубовснула у воду місіс Трейсі, а ще раніше, перш ніж сюди прийшли, бачили, як заносили на ношах у морський госпіталь Гаррі Морґана. Коли шериф звелів їм забиратися геть зі стоянки яхт, вони розходилися задоволені та щасливі. Адже їм неабияк пощастило.

Тим часом у морському госпіталі дружина Гаррі Морґана, Марія, і троє її дочок, чекали на лавці у приймальній. Дівчата плакали, а Марія стискала в зубах носову хустинку. Вже від самого полудня їй бракувало сліз.

— Татка поранили в животик, — сказала одна з дівчаток сестричці.

— Який жах, — відповіла сестричка.

— Тихіше, — попросила старша сестра. — Я молюся за нього. Не заважайте мені.

Марія сиділа мовчки і тільки кусала хусточку і нижню губу.

За якийсь час вийшов лікар. Вона подивилася на нього, а він похитав головою.

— Я можу зайти? — спитала вона.

— Ще ні, — сказав він.

Вона підійшла до нього.

— Він не виживе? — запитала вона.

— Боюся, що ні, місіс Морґан.

— Я можу зайти й побачити його?

— Ще ні. Він у операційній.

— О Господи, — сказала Марія. — О Господи. Я відвезу дівчат додому. А тоді повернуся.

До горла їй раптом підкотився важкий клубок, і вона не годна була ковтнути.

— Пішли, дівчата, — сказала вона. Троє доньок рушили вслід за нею до старенького авто, де вона сіла на місце водія й завела мотор.

— Як татко? — спитала одна з дівчат.

Марія не відповіла.

— Мамо, як там татко?

— Не говоріть нічого, — сказала Марія. — Нічого не говоріть.

— Але ж...

— Помовч, золотце, — сказала Марія. — Просто помовч і помолися за нього. — Дівчата знову заплакали.

— Чорт забирай, — сказала Марія. — Чого ви плачете, не треба. Я ж просила помолитися.

— Ми будемо, — сказала одна з дівчат. — У лікарні я й не переставала.

Коли вони звернули на витертий шинами білий вапняк Рокі-роуд, фари машини освітили постать чоловіка, який ішов, хитаючись, попереду.

«Ще один нещасний пияцюра, — подумала Марія. — Нещасний, Богом проклятий пияк».

Вони проминули того чоловіка, який мав закривавлене обличчя і далі невпевнено шкандибав вуличкою, коли повз нього проїхало авто, освітивши фарами. Це був Річард Ґордон, який добирався додому.

Під’їхавши до будинку, Марія зупинила машину.

— Лягайте вже спати, дівчата, — сказала вона. — Лягайте спати.

— Але що з татком? — запитала одна з дівчат.

— Не говоріть мені нічого, — сказала Марія. — Прошу вас, заради Бога, не говоріть нічого.

Вона розвернула машину і поїхала назад у госпіталь.

Повернувшись до лікарні, Марія Морґан хутко збігла вгору сходами. Там вона мало не зіштовхнулася на порозі з лікарем, який якраз виходив із дверей. Він був дуже втомлений і прямував додому.

— Він не вижив, місіс Морґан, — сказав він.

— Він мертвий?

— Помер на операційному столі.

— Я можу його побачити?

— Так, — відповів лікар. — Він відійшов без мук, місіс Морґан. Безболісно.

— Чорт, — сказала Марія. З її очей бризнули сльози. — Ох, — вимовила вона. — Ох, ох, ох.

Лікар поклав їй руку на плече.

— Не торкайтеся мене, — сказала Марія. — Я хочу його побачити.

— Ходімо, — сказав лікар. Він повів її коридором до білої кімнати, де Гаррі Морґан лежав на столі з коліщатками, а його чудове тіло було накрите простирадлом. Світло різало очі й не давало тіні. Марія застигла у дверях, нажахана цим світлом.

— Він зовсім не мучився, місіс Морґан, — сказав лікар. Марія, здається, навіть не чула його.

— О Господи, — сказала вона і знову заридала. — Яке ж у нього бісове обличчя.  Розділ двадцять шостий 

Не знаю, — думала Марія Морґан, сидячи за обіднім столом. — Можливо, якщо жити потихеньку, день за днем, ніч за ніччю, то якось воно буде. Але ж ті трикляті ночі. Якби ж то я хоч трохи дбала про дівчат, воно було б інакше. Але ж я зовсім про них не дбаю. Проте мушу щось для них робити. І взагалі мушу щось робити. Бо все в мені омертвіло, а так, може, минеться. Хоча, яка різниця. Мушу щось робити. Сьогодні вже тиждень. Боюся, що коли навмисне думатиму про нього, почну забувати, як він виглядає. Як тоді, коли мене охопила паніка, бо я не могла пригадати його лице. Мушу взятися до якоїсь роботи, хоч би як мені не було погано. Якби він залишив якісь гроші або мені дали якусь компенсацію, було б легше, хоч на душі мені б легше не стало. Насамперед треба спробувати продати будинок. Падлюки, які його вбили. Паскудники прокляті. Це все, що я можу відчувати. Ненависть і порожнечу. Як у порожньому будинку. Мушу щось робити. Треба було таки піти на похорон. Але я не могла. Мушу почати щось робити. Коли хтось помер, він уже ніколи не повернеться. 

Він був такий зухвалий, сильний, спритний, наче породистий звір. Я завжди збуджувалася, коли дивилась на його рухи. Як же мені з ним пощастило. А от йому вперше не пощастило на Кубі. Відтоді все покотилося донизу, аж поки його не вбив якийсь кубинець. 

Від тих кубинців конкам одні біди. Кубинці всім приносять нещастя. Там забагато негрів. Пам’ятаю, як він мене привіз одного разу до Гавани, коли ще добре заробляв, і ми гуляли в парку, і там один чорномазий щось мені сказав, а Гаррі так йому вгатив, що в того аж злетів з макітри солом’яний капелюх, а Гаррі схопив той капелюх і пожбурив геть, аж той пролетів півкварталу, і його переїхало таксі. Я тоді так реготала, що в мене аж живіт розболівся. 

Я тоді ще вперше вирішила перефарбуватися на блондинку в тому салоні краси на Прадо. Вони цілий день проморочилися з моїм волоссям, бо ж воно від природи чорнюще, вони навіть не хотіли за нього братися, а я боялася, що виглядатиму як опудало горохове, та однаково просила їх зробити волосся трохи світлішим, і перукар брав дерев’яний помаранчевий патичок з ваткою на кінці, вмочав його в посудину з якоюсь імлистою рідиною, яка ніби парувала, тоді брав гребінець, розділяв пасма волосся, змащував тією рідиною і чекав, коли висохне, а я сиділа напівмертва від страху, думаючи, що ж я таке наробила, але далі питала, чи не міг би він зробити волосся трохи світлішим. 

Нарешті він сказав: «Ще світлішим його робити небезпечно, мадам», — а тоді помив голову шампунем і почав укладати волосся, а я навіть боялася глянути на себе, бо думала, що побачу в дзеркалі опудало, а перукар зробив мені збоку проділ, зачесав волосся за вухами високо, а ззаду зробив маленькі тугі кучерики, але волосся було ще мокре, і я не знала, що з цього вийшло, тільки бачила, що все змінилося, і я виглядала якось дивно. Тоді він надягнув на мокре волосся сітку й посадив мене під сушарку, а я весь час була страшенно перелякана. А коли я вийшла з-під сушарки, він зняв сітку, повитягав шпильки і розчесав мені волосся, яке стало золотим. 

І ось я вийшла звідти й побачила себе в дзеркальці, а воно аж сяяло під сонцем і було таке м’якеньке й шовковисте, коли я його торкнулася, що я не могла повірити, і так розхвилювалася, що мені аж дух перехопило. 

Я йшла по Прадо до кав’ярні, де на мене чекав Гаррі, і хвилювалася, як ніколи, таке кумедне відчуття, немовби ось-ось зомлію, а він підвівся, побачивши мене, і не зводив з мене очей, а тоді сказав таким хрипким і кумедним голосом: