— Бачив сьогодні Томмі Бредлі? — спитав Генрі Карпентер. — Я з ним зустрівся в аеропорту.

— Терпіти його не можу, — сказав Воллес. — Ні його, ні ту його курву дружину.

— А мені Гелен подобається, — сказав Генрі Карпентер. — З нею можна гарно провести час.

— А ти вже пробував?

— Звісно. Було чудовенько.

— А я б не застромив у неї за будь-які гроші, — сказав Воллес Джонстон. — Якого біса вона взагалі тут робить?

— У них тут гарненька вілла.

— Симпатична ця стоянка для яхт, приємна й чиста, — сказав Воллес Джонстон. — А це правда, що Томмі Бредлі імпотент?

— Я так не думаю. Про кого тільки таке не пліткують. Просто в нього широка натура й вільні погляди.

— Чудово, що в нього така широка натура. Ну, а вона широко розставляє ноги.

— Вона цілком приємна жінка, — сказав Генрі Карпентер. — Тобі вона сподобається, Воллі.

— Ніколи в житті, — заперечив Воллес. — Вона уособлює все, що я ненавиджу в жінках, а Томмі Бредлі втілює все, що я ненавиджу в чоловіках.

— Ти щось сьогодні занадто категоричний.

— А тобі бракує категоричності, бо ти непослідовний, — сказав Воллес Джонстон. — Постійно вагаєшся. Не знаєш, хто ти такий.

— Дай мені спокій, — сказав Генрі Карпентер. Він запалив сигарету.

— Чого б це?

— Та хоча б тому що я тут, на твоїй триклятій яхті, і більшість часу роблю все, чого ти забажаєш, щоб ти не був змушений платити всіляким кельнерам, матросам та іншим шантажистам, які чудово знають, хто вони такі і хто ти такий.

— Цікавий у тебе настрій, — сказав Воллес Джонстон. — Ти ж знаєш, що я не піддаюся на шантаж.

— Знаю. Бо ти скупердяй. Натомість заводиш собі друзів, таких, як я.

— Таких, як ти, я більше не маю.

— Тільки не треба лестити, — сказав Генрі. — Я нині не в тому настрої. Краще іди послухай свого Баха, познущайся над стюардом, впийся і лягай спати.

— Що з тобою? — спитав той другий, підводячись із крісла. — Яка тебе до біса муха вкусила? Думаєш, ти набагато кращий?

— Я знаю, — сказав Генрі. — Завтра я знову буду радісний. Але нині погана ніч. До речі, ти не помічав, якими різними бувають ночі? Хоча багатіям це, мабуть, не робить жодної різниці.

— Ти починаєш говорити, наче якась школярочка.

— На добраніч, — сказав Генрі Карпентер. — Я не школярочка і не школярик. Іду спати. Зранку все буде набагато веселіше.

— Скільки ти програв? Це тому в тебе такий паскудний настрій?

— Програв три сотні.

— Бачиш? Я ж казав, що справа саме в цьому.

— Ти завжди все знаєш, так?

— Ну, але ж послухай, ти програв три сотні.

— Я програв більше.

— Наскільки більше?

— Джекпот, — сказав Генрі Карпентер. — Вічний джекпот. Я граю тепер з автоматом, який не дозволяє зірвати банк. Лише сьогодні я про це подумав. Бо зазвичай про таке не думаю. А тепер іду спати, не докучатиму тобі більше.

— Ти не надокучаєш. Просто старайся не грубіянити.

— На жаль, я ось такий уже грубіян, і ти мені набрид. На добраніч. Завтра все буде добре.

— Страшний ти грубіян.

— Такий уже, як є, — сказав Генрі. — Усе життя був таким.

— Гарної тобі ночі, — з надією в голосі сказав Воллес Джонстон.

Генрі Карпентер нічого не відповів. Він слухав Баха.

— Не лягай спати такий розбурханий, — сказав Воллес Джонстон. — Чого ти так завівся?

— Дай мені спокій. — Чого б це? У тебе й раніше псувався настрій, а потім усе було добре.

— Дай спокій.

— Краще випий і збадьорися.

— Не хочу пити, це мене не збадьорить.

— Ну то лягай тоді спати.

— Вже йду, — сказав Генрі Карпентер.

Ось так воно й було тієї ночі на яхті «Нова Екзума ІІ», команда якої складалася з дванадцяти осіб, включно з капітаном Нільсом Ларсоном, а на борту перебували 38-річний власник Воллес Джонстон, магістр мистецтв Гарварду, композитор, неодружений, з джерелом прибутків від шовкоткацьких фабрик і interdit de séjour3 в Парижі, добре відомий від Алжира до Біскри, а також гість, 36-річний Генрі Карпентер, магістр мистецтв Гарварду, з джерелом прибутків зараз у двісті доларів на місяць з довірчого фонду його матері, а раніше в чотириста п’ятдесят доларів на місяць, аж поки банк-розпорядник не обміняв одні цінні папери на інші цінні папери, а тоді на ще інші, які виявилися не аж такими цінними, і врешті-решт на нерухоме майно — офісну будівлю, яка лише обтяжувала банк, не приносячи жодних дивідендів. Задовго до цього скорочення прибутків про Генрі Карпентера подейкували, що навіть якби його скинути з висоти в п’ять з половиною тисяч футів без парашута, він не тільки не розіб’ється, але й цілком безпечно приземлиться за столом якогось товстосума.

Проте його цінували за вміння розважати тих, хто його утримував, хоч попри те, що він лише останнім часом, та й то зрідка, дозволяв собі репліки, подібні до сьогоднішніх, його приятелі вже деякий час відчували, що він здає позиції. Своїм безпомилковим інстинктом багатіїв вони відразу розпізнали, що один з їхньої зграї ослаб і підупав, охоплені здоровим прагненням викинути його зі свого кола, якщо вже не вдається знищити, бо інакше він ніколи б не погодився гостювати у якогось там Воллеса Джонстона. Власне, саме Воллес Джонстон, з його вельми специфічними уподобаннями, був останнім притулком для Генрі Карпентера, який, сам того не відаючи, вибрав найкращий спосіб захищати цей рубіж своїм щирим прагненням покласти край їхнім стосункам, адже його брутальні висловлювання і відвертий страх перед хиткістю власного становища інтригували і зваблювали Воллеса, якому, враховуючи вік Генрі Карпентера, швидко б набридла постійна догідливість. У такий спосіб Генрі Карпентер на тижні, якщо й не на місяці, відсував своє неминуче самогубство.

Його щомісячний прибуток, який не давав йому можливості нормально жити, на сто сімдесят доларів перевищував суму грошей, на яку рибалка Альберт Трейсі утримував свою сім’ю, доки його не вбили три дні тому.

На борту інших яхт, пришвартованих біля пірсів, перебували інші люди зі своїми клопотами. На одній із найбільших яхт, чудовій чорній трищогловій баркентині, лежав, не змикаючи очей, шістдесятирічний торговець зерном, стурбований отриманим із офісу повідомленням про розслідування, започатковане агентами Податкової інспекції. Зазвичай о цій нічній порі він уже давно заглушив би всі турботи коктейлями з шотландським віскі, сягнувши того стану, коли вже море по коліна і не дбаєш про наслідки, подібно до піратів із «Берегового братства», з якими, правду кажучи, він мав багато спільного як характером, так і моральними принципами. Але лікар заборонив йому вживати алкоголь протягом місяця, фактично, впродовж трьох місяців, тобто його попередили — якщо хоче залишитися живим, то повинен, принаймні на три місяці, забути про алкоголь, тож він постановив собі не пити цілий місяць і тепер не міг заспокоїтися через дзвінок, отриманий з податкової напередодні його виїзду з міста, де його просили повідомити, куди конкретно він зібрався їхати і чи не планує залишати територіальні води Сполучених Штатів.

І ось він лежав у піжамі на широкому ліжку, підклавши під голову дві подушки, лампа для читання освітлювала книжку про подорож на Галапагоські острови, але він ніяк не міг на ній зосередитися. Раніше він ніколи не приводив їх сюди. Злягався з ними в їхніх каютах, а тоді повертався до свого ліжка. Тут була його власна й недоторкана каюта, куди не мав доступу ніхто чужий, як і до його офісу. Жінки йому були тут зайві. Коли він жадав жінку, то йшов до неї, а закінчивши свою справу, знав, що справу закінчено, і ось тепер, коли її вже було остаточно закінчено, його свідомість постійно набувала тієї холодної ясності, яка в старі часи в нього з’являлася лише після акту. І ось він лежав тепер без того млосного запаморочення, позбавлений хімікалій, які збуджували його, а тоді заспокоювали розум і зігрівали серце протягом багатьох років, думаючи про те, що там нарили податківці, що вони справді знайшли, а що можуть підтасувати, що вони визнають законним, а в чому побачать порушення, і він їх не те, щоб боявся, а просто ненавидів і їх, і їхню владу, якою вони можуть скористатися настільки зухвало, що вся його власна незламна, вперта, жорстка і витривала зухвалість, єдина насправді вартісна й надійна риса, яку він набув, дасть тріщину, а якщо він ще й дозволить себе залякати, розіб’ється на друзки.