— Іди ти до бісової матері, — сказав Річард Ґордон і пошкандибав далі вулицею.

— Облиште його, — озвався водій таксі. — З ним усе гаразд.

— Думаєте, він дасть собі раду?

— Ще й як, — сказав таксист. — Він у нормі.

— Боюся за нього, — сказав професор Макволсі.

— Ви його не заштовхаєте в авто без бійки, — сказав таксист. — Нехай собі йде. З ним усе гаразд. Це хто, ваш брат?

— У певному сенсі, — сказав професор Макволсі.

Він дивився, як Річард Ґордон брів, похитуючись, вулицею, аж поки той не зникнув у затінку великих дерев, гілля яких хилилося до землі, вростаючи в неї, наче коріння. Дивився, а його думки були доволі неприємні. «Це ж гріх смертельний, — думав він, — тяжкий та непрощенний гріх і величезна жорстокість, і хоч релігія може знайти цьому формальне виправдання, я сам собі ніколи цього не пробачу. Але знову ж таки, хірург не має права вагатися під час операції, побоюючись завдати болю пацієнтові. Тільки ж чому всі наші життєві операції проводяться без анестезії? Якби я був кращою людиною, я б дозволив йому добряче мене побити. Йому стало б легше. Бідолашний дурень. Без даху над головою, бідолаха. Треба було б провести його, але ж я знаю, що він би цього не витримав. Мені соромно, я сам собі гидкий і ненавиджу самого себе за те, що я вчинив. Але не повинен про це думати. Зараз я знову вживу той наркоз, анестетик, яким рятувався останні сімнадцять років і який мені більше не буде потрібний. Хоча, можливо, я просто вигадую якісь виправдання своєму порокові. Принаймні це той порок, який мені насправді пасує. Але я так хотів би допомогти якось цьому бідоласі, якому завдаю прикрощів».

— Відвезіть мене назад до Фредді, — сказав він.  Розділ двадцять третій 

Катер берегової охорони, який буксирував «Королівську мушлю», йшов протокою Гоук поміж рифами й островами. Його гойдало на хвилях, які здіймав легенький північний вітерець назустріч припливу, але білий човен ішов за буксиром легко і плинно.

— Якщо вітер не посилиться, з ним усе буде гаразд, — сказав капітан катера. — Гарно іде за нами. Той Роббі добре майстрував човни. То що він там верзе, ти можеш зрозуміти?

— Якісь нісенітниці, — сказав напарник. — Суцільна маячня.

— Мабуть, йому вже не жити, — сказав капітан. — З такою раною в животі. Думаєш, це він пристрелив усіх чотирьох кубинців?

— Хто його зна. Я намагався запитати в нього, але він мене зовсім не розумів. Може, варто ще раз його розпитати?

— Подивимося, який він, — сказав капітан.

Залишивши за штурвалом старшину-стернового, який тримав курс по буйках у протоці, вони рушили до капітанської каюти. Гаррі Морґан лежав там на койці з металевих труб. Мав заплющені очі, але розплющив їх, коли капітан доторкнувся до його плеча.

— Як самопочуття, Гаррі? — запитав у нього капітан. Морґан мовчки дивився на нього.

— Чимось тобі прислужитися, хлопче? — спитав його капітан.

Гаррі Морґан дивився на нього.

— Він вас не чує, — сказав напарник.

— Гаррі, — сказав капітан, — тобі щось потрібно, хлопче?

Він змочив рушник водою з пляшки, яка стояла збоку, і зволожив потріскані губи Гаррі Морґана. Вони були сухі й почорнілі. Дивлячись на нього, Гаррі Морґан заговорив.

— Чоловік, — сказав він.

— Власне, — сказав капітан. — Кажи далі.

— Чоловік, — дуже поволі вимовив Гаррі Морґан. — Не має нічого не може мати і виходу немає. — Він замовк. Його обличчя не виражало жодних емоцій.

— Кажи далі, Гаррі, — сказав капітан. — Хто це зробив, скажи нам. Як це сталося, хлопче?

— Чоловік, — сказав Гаррі, дивлячись на нього своїми розкосими очима, які світилися на широкому вилицюватому обличчі, і намагаючись щось пояснити.

— Четверо чоловіків, — підказав капітан. Він знову зволожив йому губи, витиснувши на них кілька крапель із рушника.

— Чоловік, — виправив його Гаррі, а тоді замовк.

— Гаразд. Чоловік, — сказав капітан.

— Чоловік, — знову дуже поволі вимовив Гаррі безбарвним голосом, ледве ворушачи пересохлими губами. — Так як воно тепер як у житті нічого не змінити ні.

Капітан подивився на напарника й похитав головою.

— Хто це зробив, Гаррі? — спитав напарник.

Гаррі поглянув на нього.

— Себе не обдуриш, — сказав він. Капітан і напарник нахилилися над ним. Нарешті щось довідаються. — Це як обганяти машину на підйомі. На тій дорозі на Кубі. На будь-якій дорозі. Будь-де. Саме так. Тобто, так воно і в житті. Так воно буває. Якийсь час усе йде добре. Трохи щастить. Чоловік. — Він замовк. Капітан знову похитав головою, поглянувши на напарника. Гаррі Морґан дивився на нього порожнім поглядом. Капітан ще раз трохи зволожив Гаррі губи. На рушнику залишилися криваві плямі.

— Чоловік, — сказав Гаррі Морґан, дивлячись на них обох. — Сам чоловік не може. Нічого сам. — Він на хвилю замовк. — Хоч би як він намагався, сам-один чоловік не має, курва, жодного шансу.

Він заплющив очі. Щоб висловити це, він витратив чимало часу, але щоб це збагнути, він витратив усе своє життя.

Він тепер лежав знову з розплющеними очима.

— Ходімо, — сказав капітан напарникові. — Тобі більше нічого не потрібно, Гаррі, ти певний?

Гаррі Морґан мовчки на нього дивився. Він сказав їм усе, але вони не почули.

— Ми скоро повернемося, — сказав капітан. — Лежи собі спокійно, хлопче.

Гаррі Морґан дивився, як вони виходили з каюти.

У штурвальній рубці, спостерігаючи, як западає темрява, а промінь маяка Сомбреро починає накручувати кола на воді, напарник сказав:

— Аж моторошно стає, коли вислуховуєш ту маячню.

— Бідолаха, — сказав капітан. — Ну, але скоро вже будемо на місці. Десь опівночі вже зможемо його забрати звідси. Якщо тільки не доведеться пригальмовувати через той буксир.

— Думаєте, він виживе?

— Ні, — сказав капітан. — Хоча всяке в житті трапляється.

Розділ двадцять четвертий 

Чимало людей зібралося на темній вуличці біля залізної брами, яка перекривала вхід до колишньої бази підводних човнів, переробленої тепер на стоянку для яхт. Сторожу-кубинцеві було наказано нікого не впускати, тож натовп притискався до огорожі, намагаючись побачити щось крізь залізні ґрати в темному відгородженому просторі, освітленому лише вогниками яхт, пришвартованих до причалів. Натовп стояв мовчки, як це й заведено в Кі-Весті. Якісь яхтсмени проштовхалися крізь юрбу до сторожа.

— Гей. Не можна вхід, — сказав сторож.

— Якого біса. Ми з яхти.

— Ніхто не можна вхід, — сказав сторож. — Назад.

— Не будь ідіотом, — сказав один яхтсмен, а тоді відштовхнув сторожа і рушив до пристані.

Яхтсмени залишили позаду браму, біля якої стояв натовп, і розгублений коротун-сторож у форменому кашкеті, з довгими вусами та зневаженим авторитетом, який шкодував, що не може без ключа надійно замкнути браму, а яхтсмени, бадьоро крокуючи під гору похилою дорогою, побачили попереду, а тоді проминули групу чоловіків, які очікували когось біля причалу берегової охорони. Не звертаючи на них уваги, вони рушили далі причалом повз інші яхти до пірса номер п’ять, а тоді піднялися освітленими ліхтарем сходнями з дерев’яного пірса на тикову палубу «Нової Екзуми ІІ». Вони вмостилися у великій каюті на широких шкіряних кріслах біля довгого столика, на якому були розкидані журнали, і один із них викликав дзвінком стюарда.

— Віскі з содовою, — сказав він. — Будеш, Генрі?

— Так, — сказав Генрі Карпентер.

— Що сталося з тим ідіотом при брамі?

— Не маю уявлення, — відповів Генрі Карпентер.

Стюард у білій курточці приніс дві склянки.

— Постав-но ті платівки, які я відклав після вечері, — сказав яхтсмен, якого звали Воллес Джонстон.

— На жаль, сер, я їх уже забрав звідси, — сказав стюард.

— Чорти б тебе побрали, — сказав Воллес Джонстон. — Тоді постав той новий альбом Баха.

— Чудово, сер, — сказав стюард. Він рушив до шафки з платівками, витягнув потрібний альбом і поніс його до грамофона. Зазвучала «Сарабанда».