— Не міг я отримати листа?

— А що, на табір листи не доставляють?

— Може, ти думаєш, що я ходив класти гроші на книжку?

— А що ти робив на пошті?

— Просто заскочив по дорозі.

— Ну то маєш, — сказав його приятель, а тоді замахнувся, наскільки міг у натовпі.

— Знов завелися ті двоє співкамерників, — сказав хтось із присутніх. Ті лупцювали й штовхали одне одного кулаками й ногами, аж поки їх не виштовхнули за двері.

— Нехай собі б’ються на хіднику, — сказав широкоплечий молодик. — Ці байстрюки тлумляться щовечора по три-чотири рази.

— Їх хлібом не годуй, лиш дай побитися, — сказав другий ветеран. — Рудий колись міг добре битися, але тоді дістав сифон.

— Обоє дістали.

— Рудий дістав під час бою на ринзі, — сказав присадкуватий ветеран. — Його суперник був хворий на сифіліс і мав уже висипку скрізь на плечах і спині. Щоразу, коли вони заходили в клінч, він терся плечем об ніс або губи Рудого.

— Ой, що за дурниці. Чого б це він тулився до нього лицем?

— Бо Рудий завжди у ближньому бою нахиляв голову. Отак, донизу. Ну, а той користався нагодою.

— Дурниці. Це все просто вигадка. Ніхто не може підхопити сифон під час бою на ринзі.

— Це ти так собі думаєш. Слухай, Рудий був чистенький, як дитина. Ручаюся. Ми були в одній частині. І він був добрим бійцем. Я не жартую, добрим. І був одружений із симпатичною дівчиною. Симпатичною, без жартів. А той Бенні Семпсон нагородив його сифілісом, і так воно й було, от щоб я провалився на місці.

— Не треба, краще сядь, — сказав другий ветеран. — А де його підчепив Пузань?

— У Шанхаї.

— А ти?

— Ніде я його не підчіплював.

— А Пухир?

— Від якоїсь дівки у Бресті, коли вертався додому.

— Ви тільки про це й говорите. Про сифон. Ну, а яка різниця, є він чи немає?

— Для нас уже ніякої, — сказав один ветеран. — Що з ним, що без нього.

— А Пузань узагалі щасливий. Він навіть не знає, що це таке.

— А що таке сифон? — запитав професор Макволсі в сусіда за стійкою бару. Той пояснив йому.

— Цікаво, звідки походить це словечко? — поцікавився професор Макволсі.

— Не знаю, — сказав сусід. — Відколи мене призвали, я не чув інших варіантів. Хтось може казати сифіліс. Але зазвичай усі це називають сифоном.

— Цікаво, — сказав професор Макволсі. — Більшість таких висловів мають давнє походження.

— Чого всі називають це сифоном? — спитав сусід професора Макволсі іншого ветерана.

— Не маю поняття.

Ніхто цього не знав, але всіх захопила атмосфера поважної філологічної дискусії.

Річард Ґордон тепер опинився поруч із професором Макволсі за стійкою бару. Коли Рудий і Пузань почали битися, його відтіснили сюди, а він і не чинив опору.

— Привіт, — сказав йому професор Макволсі. — Вип’єте щось?

— Не з вами, — відповів Річард Ґордон.

— Мабуть, маєте рацію, — сказав професор Макволсі. — Бачили колись щось таке?

— Ні, — сказав Річард Ґордон.

— Химерні речі, — сказав професор Макволсі. — І дивовижні. Я завжди приходжу сюди вечорами.

— І що, не потрапляєте в халепу?

— Ні. А чому?

— П’яні бійки.

— Мене це якось оминає.

— А от двоє моїх товаришів пару хвилин тому хотіли вас відлупцювати.

— Он як.

— Треба було мені їх не стримувати.

— Не думаю, що це щось змінило б, — сказав професор Макволсі притаманною йому химерною манерою висловлюватися. — Але якщо моя присутність вас дратує, я можу піти.

— Ні, — сказав Річард Ґордон. — Мені навіть подобається бути біля вас.

— Ясно, — сказав професор Макволсі.

— Ви вже були одружені? — спитав Річард Ґордон.

— Так.

— І що сталося?

— Моя дружина померла під час епідемії грипу 1918 року.

— Чому ви знову вирішили одружитися?

— Думаю, що цього разу буду кращим. Тобто, думаю, що буду кращим чоловіком.

— І вибрали для цього мою дружину?

— Так, — сказав професор Макволсі.

— Будь ти проклятий, — крикнув Річард Ґордон і вдарив його в лице.

Хтось схопив його за руку. Він висмикнув її, і тут хтось щосили лупнув його по голові, за вухом. Він бачив перед собою червоне обличчя професора Макволсі, який і далі стояв біля стійки, кліпаючи очима. Той тягнувся рукою по новий кухоль пива замість того, яке розлив Ґордон, і тоді Річард Ґордон замахнувся, щоб знову його вдарити. Цієї миті щось ще раз вибухнуло в нього за вухом, а світло в барі спалахнуло, закружляло і згасло.

Згодом він уже стояв у дверях бару Фредді. У голові в нього дзвеніло, переповнена кімната хиталася і кружляла, а до горла підступала нудота. Він бачив, як усі дивляться на нього. Біля Ґордона стояв широкоплечий молодик.

— Чуєте, — казав він, — тільки не починайте знову. Досить того, що ті пияцюри постійно гамселять одне одного.

— А хто мене вдарив? — запитав Річард Ґордон.

— Я вдарив, — сказав молодик. — Той чоловік наш постійний клієнт. Тому заспокойтеся. Не треба тут битися.

Похитуючись, Річард Ґордон побачив, як до нього йде професор Макволсі. — Вибачте, — сказав він. — Я не хотів, щоб вас побили. Я не тримаю на вас образи, бо знаю, як вам тяжко.

— Будь ти проклятий, — сказав Річард Ґордон і кинувся до нього. Більше він уже нічого не пам’ятав, бо молодик трохи опустив свої широчезні плечі й так йому вгатив, що цього разу він гепнувся з розмаху обличчям прямо на цементну долівку. Широкоплечий молодик повернувся до професора Макволсі.

— Усе гаразд, докторе, — люб’язно мовив хлопець. — Він більше вас не дратуватиме. А чого він узагалі до вас поліз?

— Мушу відвезти його додому, — сказав професор Макволсі. — З ним дійсно все буде добре?

— Без сумніву.

— Допоможіть занести його в таксі, — сказав професор Макволсі. Утрьох, разом із водієм, вони запхали Річарда Ґордона в стареньке таксі «модель Т».

— Ви певні, що з ним усе буде гаразд? — запитав професор Макволсі.

— Просто смикніть його добряче за вуха, коли захочете, щоб він очуняв. Побризкайте водичкою. Але дивіться, щоб він знову не поліз битися. Не підпускайте його близько, докторе.

— Не буду, — сказав професор Макволсі.

Голова Річарда Ґордона лежала під дивним кутом на спинці заднього сидіння таксі, а дихав він хрипко й натужно. Професор Макволсі підсунув йому руку під голову, підтримуючи її, щоб не билася об край спинки.

— Куди їдемо? — спитав таксист.

— На той кінець міста, — сказав професор Макволсі. — Повз парк. А тоді ще трохи далі вуличкою від крамниці, де торгують кефаллю.

— Тобто, на Рокі-роуд, — сказав таксист.

— Так, — підтвердив професор Макволсі.

Коли вони проминали першу на вуличці кав’ярню, професор Макволсі звелів водієві зупинитися. Він хотів купити там сигарети. Обережно поклавши голову Річарда Ґордона на сидіння, він зайшов до кав’ярні. А коли повернувся, в таксі вже не було Річарда Ґордона.

— Де він зник? — запитав він у водія.

— Та он іде попереду, — сказав водій.

— Наздоженіть його.

Коли таксі порівнялося з Річардом Ґордоном, який плентався, заточуючись хідником, професор Макволсі вийшов з машини і рушив до Річарда.

— Сідайте в таксі, Ґордоне, — сказав він. — Ми їдемо додому.

Річард Ґордон подивився на нього.

— Ми? — перепитав він, похитуючись.

— Я хочу, щоб ви поїхали додому на таксі.

— Пішов ти під три чорти.

— Поїхали, — сказав професор Макволсі. — Я волів би, щоб ви безпечно потрапили додому.

— А де твої бандити? — спитав Річард Ґордон.

— Які бандити?

— Ті, що мене побили.

— Та то був викидайло. Я не знав, що він вас ударить.

— Брешеш, — сказав Річард Ґордон. Він замахнувся на червонощокого чоловіка, який стояв перед ним, але не влучив. Натомість упав на коліна й насилу зміг піднятися. Розбив до крові коліна об хідник, але навіть не помітив цього.

— Готуйся до бою, — сказав він уривчастим голосом.

— Я не бажаю битися, — відповів професор Макволсі. — Якщо ви сядете в таксі, я вас залишу в спокої.