— Вісімдесят п’ять центів, — відповів йому Фредді.

— Дивися, що буде, — сказав рудий ветеран.

Фредді сперся руками на стійку. Він не зводив очей з ветерана.

— Паршиве брехло, — сказав ветеран і підняв кухоль, намірившись його жбурнути. Та не встиг він ще цього зробити, як права рука Фредді описала півколо над стійкою і вгатила ветерана по голові важкою сільницею, загорнутою в рушничок.

— Оце я розумію, — сказав рудий ветеран. — Чудово, га?

— Ти б ще побачив, як він дубасить їх більярдним києм, — сказав другий.

Двоє ветеранів, які стояли біля того, який повалився на землю після удару сільницею, сердито глянули на Фредді:

— Чого ти так його?

— Спокійно, — сказав Фредді. — Пийте, я пригощаю. Гей, Воллесе, — сказав він. — Відтягни-но його до стіни.

— Чудово, правда? — спитав у Річарда Ґордона рудий ветеран. — На вищому рівні, скажи?

Дебелий молодик поволік оглушеного сільницею чоловіка крізь натовп. Поставив його на ноги, і той глянув на нього безтямним поглядом. — Шуруй звідси, — сказав він йому. — Трохи провітрися.

Попід стіною сидів, охопивши голову руками, той чолов’яга, якого остудили раніше. Дебелий молодик підійшов до нього.

— І ти шуруй звідси, — сказав він йому. — Бо знову нарвешся на неприємності.

— Моя щелепа тріснула, — прохрипів остуджений. З рота в нього сочилася цівка крові, спливаючи по підборіддю.

— Дякуй Богові, що взагалі не простягнув ноги після такого удару, — сказав дебелий молодик. — А тепер шуруй.

— Моя щелепа тріснула, — тупо повторив той другий. — Мені зламали щелепу.

— Кажу тобі, шуруй звідси, — сказав молодик. — Знову нарвешся на неприємності.

Він допоміг чолов’язі зі зламаною щелепою звестися на ноги, і той побрів, похитуючись, вулицею.

— Бували вечори, коли я бачив, як попід стіною лежало не менше десяти осіб, — сказав рудий ветеран. — Одного ранку я бачив, як отой бугай ходив там з відром і змивав шваброю кров. Бачив я тебе з відром і шваброю, чи ні? — спитав він у кремезного негра-бармена.

— Так, сер, — сказав бармен. — Багато разів. Так, сер. Але ви ніколи не бачили, щоб я сам бився.

— А що я казав? — сказав рудий ветеран. — З відром і шваброю.

— Виглядає, що й сьогодні буде весела нічка, — сказав другий ветеран. — Що скажеш, приятелю? — глянув він на Річарда Ґордона. — Може, ще по одному?

Річард Ґордон відчував, як у голову вдаряє хміль. Власне обличчя у дзеркалі за стійкою починало здаватися йому химерним.

— Як вас звати? — спитав він високого комуніста.

— Джекс, — сказав високий. — Нельсон Джекс.

— А де ви бували, перш ніж потрапили сюди?

— Та скрізь, — сказав той чоловік. — Мексика, Куба, Південна Америка й таке інше.

— Я вам заздрю, — сказав Річард Ґордон.

— Заздрите мені? А чого ж самі не працюєте?

— Я написав три книжки, — сказав Річард Ґордон. — А тепер от пишу про страйк у Ґастонії.

— Ясно, — сказав високий. — Це добре. То як, ви казали, вас звати?

— Річард Ґордон.

— Он як, — сказав високий.

— Що це означає, «он як»?

— Нічого, — сказав високий.

— А ви хоч читали мої книжки? — спитав Річард Ґордон.

— Так.

— І вам не сподобались?

— Ні, — сказав високий.

— Чому?

— Не хотів би казати.

— Та вже кажіть.

— Мені здається, вони гівна варті, — сказав високий і відвернувся.

— Бачу, це буде моя нічка, — сказав Річард Ґордон. — Моя весела нічка. То що ти ще хотів би? — спитав він рудого ветерана. — Я маю ще два долари.

— Кухоль пива, — сказав рудий. — Чуєш, ти мій приятель. Я думаю, твої книжки чудові. А той байстрюк-радикал нехай іде під три чорти.

— А зі собою книжки часом не маєш? — спитав другий ветеран. — Я хотів би прочитати, приятелю. А ти ніколи не писав для журналів «Історії Дикого Заходу» або «Військові аси»? Я б тих «Військових асів» щодня читав би.

— А той довгий, що то за птиця? — спитав Річард Ґордон.

— Кажу тобі, що це звичайний байстрюк-радикал, — сказав другий ветеран. — У таборі таких повно. Ми б їх давно спровадили, але більшість хлопців у таборі не пам’ятають, кажу тобі.

— Що не пам’ятають? — спитав рудий.

— Нічого не пам’ятають, — сказав той другий.

— Ти мене бачиш? — спитав рудий.

— Так, — сказав Річард Ґордон.

— А можеш повірити, що в мене найкраща жіночка у світі?

— Чому б ні.

— Отож-бо й воно, — сказав рудий. — І вона шаліє за мною. Вона, мов рабиня. «Дай-но мені чашечку кави», кажу я їй. «Біжу, татусю», каже вона. І приносить. І так у всьому. Вона мене обожнює. Будь-яка моя примха для неї закон.

— Але де ж вона? — спитав другий ветеран.

— Отож-бо й воно, — сказав рудий. — Отож-бо й воно, приятелю. Де ж вона?

— Він не знає, де вона, — сказав другий ветеран.

— І не тільки це, — сказав рудий. — Я навіть не знаю, де її востаннє бачив.

— Він навіть не знає, в якій вона країні.

— Але послухай, брате, — сказав рудий. — Де б вона не була, ця жіночка вірна мені.

— Свята правда, — сказав другий ветеран. — Даю голову навідріз.

— Інколи я думаю, — сказав рудий, — що вона, можливо, Джинджер Роджерс і стала кіноактрисою.

— Чому б ні? — сказав той другий.

— А тоді я знову бачу, як вона спокійно чекає на мене вдома.

— Підтримує домашнє вогнище, — сказав другий.

— Власне, — сказав рудий. — Найкраща жіночка у світі.

— Чуєш, — сказав другий, — моя стара мати теж добра жінка.

— Згода.

— Але вже померла, — сказав другий ветеран. — Не будемо про неї говорити.

— А ти одружений, приятелю? — запитав рудий ветеран Річарда Ґордона.

— Звісно, — сказав той. Трохи далі за стійкою стояло ще четверо осіб, а за ними Річард побачив червону пику, блакитні очі й вологі від пива вуса пісочного кольору професора Макволсі. Професор Макволсі дивився прямо перед собою, і Річард Ґордон бачив, як він допив свій кухоль пива, а тоді, відкопиливши нижню губу, зняв піну з вусів. Річард Ґордон зауважив, які в нього яскраво-блакитні очі.

Дивлячись на нього, Річард Ґордон відчув порожнечу в грудях. І він уперше зрозумів, що відчуває чоловік, дивлячись на іншого чоловіка, заради якого його кидає дружина.

— Що сталося, приятелю? — спитав рудий ветеран.

— Нічого.

— Ти явно сам не свій. Я ж бачу, що щось не так.

— Усе нормально, — сказав Річард Ґордон.

— Ти ніби побачив раптом привида.

— Бачиш ось там того колегу з вусами? — спитав Річард Ґордон.

— Отого?

— Так.

— А що таке з ним? — запитав другий ветеран.

— Нічого, — сказав Річард Ґордон. — Чорт забирай. Нічого.

— Він тобі перешкоджає? Можемо його остудити. Навалимося втрьох, а ти його ногами по ребрах.

— Ні, — сказав Річард Ґордон. — Не варто.

— Поговоримо з ним, коли вийде на вулицю, — сказав рудий ветеран. — Щось він мені не подобається. Типовий штрейкбрехер, сучий син.

— Ненавиджу його, — сказав Річард Ґордон. — Він збезчестив моє життя.

— Ми йому покажемо, де раки зимують, — сказав другий ветеран. — Пацюк нещасний. Чуєш, Рудий, прихопи-но пару пляшок. Приб’ємо його до смерті. Чуєш, приятелю, а коли він це зробив? Ще по одному кухлику, га?

— Маємо долар і сімдесят центів, — сказав Річард Ґордон.

— То, може, візьмемо чогось міцнішого, — сказав рудий ветеран. — Бо в мене вже від пива сечовий міхур тріскає.

— Ні, — сказав той другий. — Тобі корисно пити пиво. Це ж бочкове. Пий тільки пиво. Ходімо зараз відлупцюємо того типа, а тоді ще вип’ємо пивця.

— Ні. Не чіпайте його.

— Ні, приятелю. Ми це не залишимо. Ти ж сам казав, що цей пацюк збезчестив твою жінку.

— Моє життя. А не мою жінку.

— Господи! Перепрошую. Вибач, приятелю.

— Він довів банк до дефолту й банкрутства, — сказав другий ветеран. — Можу закластися, що за нього призначено винагороду. Їй-богу, я ж бачив сьогодні на пошті його фотографію.

— А що ти робив на пошті? — підозріло спитав його напарник.