Шериф вийшов із авто і схопив за плече того, який був зверху.

— Годі вже, — сказав він. — Вставай.

Той чоловік випростався і глянув на шерифа.

— Бога ради, чого ти лізеш не у свої справи?

Той другий чоловік, волосся якого було закривавлене, з вуха сочилася кров, а по веснянкуватих щоках також стікали крапельки крові, вирячився на шерифа.

— Залиш мого товариша у спокої, — сказав він глухим голосом. — У чому річ? Думаєш, я не можу тримати удар?

— Можеш, Джо, — сказав чоловік, який його лупцював. — Чуєш, — сказав він шерифові, — а можеш позичити мені долар?

— Ні, — сказав шериф.

— Іди тоді до біса. — Він повернувся до Річарда Ґордона: — А ти, приятелю?

— Можу поставити випивку, — відповів Ґордон.

— Ходімо, — сказав ветеран, беручи Ґордона за руку.

— Я заїду пізніше, — сказав шериф.

— Гаразд. Чекатиму.

Коли вони рушили до стійки, рудий веснянкуватий чоловік із закривавленим вухом і лицем схопив Ґордона за руку.

— Мій старий приятелю, — сказав він.

— З ним усе гаразд, — сказав той другий ветеран. — Він може тримати удар.

— Я можу, ти ж бачив? — сказав той із закривавленим лицем. — Усім їм носа втираю.

— Але здачі дати не можеш, — озвався хтось біля стійки. — І не штовхайся тут.

— Дайте нам дорогу, — сказав закривавлений ветеран. — Мені і моєму старому приятелеві. — Він прошепотів на вухо Річарду Ґордону: — Мені не треба давати здачі. Я просто тримаю удар, розумієш?

— Слухай мене, — сказав той другий ветеран, коли вони нарешті дісталися мокрої від пива стійки, — побачив би ти його сьогодні опівдні біля крамниці в П’ятому таборі. Я повалив його і бив по голові пляшкою. Ніби по барабану. Вдарив його, мабуть, із півсотні разів.

— Більше, — сказав закривавлений.

— А йому хоч би що, навіть не реагував.

— Я вмію тримати удар, — сказав той другий. А тоді прошепотів на вухо Річарду Ґордону: — Знаю секрет.

Річард Ґордон передав їм два кухлі пива з тих трьох, які націдив і підсунув йому пузатий негр-бармен у білій куртці.

— Що за секрет? — запитав він.

— Мій, — сказав закривавлений. — Мій секрет.

— Він справді має секрет, — сказав той другий ветеран. — Він не бреше.

— Хочеш почути? — прошепотів на вухо Річарду Ґордону закривавлений.

Ґордон кивнув.

— Мені не боляче.

Той другий кивнув.

— Усе йому розкажи.

Рудий мало не торкався вуха Ґордона своїми закривавленими губами.

— Інколи мені навіть приємно, — сказав він. — Що ти на це скажеш?

Поруч із Ґордоном стояв високий худий чоловік зі шрамом від кутика ока до підборіддя. Він подивився на рудого й вишкірився.

— Спочатку це було мистецтво, — сказав він. — А потім стало насолодою. Якби я вмів блювати, то наблював би на тебе, Рудий.

— Зараз наблюєш на себе, — сказав перший ветеран. — Ти в якій частині служив?

— Яка тобі різниця, п’яна мордо, — відказав високий чоловік.

— Щось вип’єте? — спитав у нього Річард Ґордон.

— Дякую, — сказав той. — Я вже п’ю.

— Не забувай про нас, — сказав один із тих, з якими прийшов Ґордон.

— Ще три пива, — сказав Річард Ґордон, і негр націдив кухлі й підсунув їх до нього. Була така тіснява, що й кухля було важко підняти, і Ґордона притисло до високого чоловіка.

— Ви з корабля? — спитав високий.

— Ні, я тут зупинився. А ви з островів?

— Прибули сьогодні з Тортуґас, — сказав високий. — Таке там влаштували, що нас і не затримували.

— Він червоний, — сказав перший ветеран.

— І ти б таким став, якби мав хоч трохи мізків, — сказав високий. — Нас туди виперли, щоб позбутися, але ми там таке влаштували, що їм мало не здалося. — Він вишкірився, дивлячись на Річарда Ґордона.

— Вріж-но йому, — заволав хтось, і Річард Ґордон побачив, як якийсь чоловік неподалік отримав удар кулаком по обличчю. Двоє інших потягли того, кого вдарили, на вихід із бару. На вулиці один із них щосили вгатив йому по лицю, а другий по корпусу. Той упав на цементну підлогу, затуляючи лице руками, а один із чоловіків вдарив його ногою в куприк. Той, який лежав, за весь цей час не вимовив жодного слова. Один із чоловіків поставив його рвучко на ноги і притулив до стіни.

— Остуди-но того сучого сина, — сказав він, і, коли той сполотнілий чоловік притиснувся до стіни, другий легенько присів, зігнувши коліна, а тоді розмахнувся мало не від цементної долівки і щосили вгатив у щелепу сполотнілому. Той упав навколішки, а тоді поволі перекотився набік, і під його головою з’явилася кривава калюжа. Двоє чоловіків залишили його там і повернулися до бару.

— Але ж і удар у тебе, — сказав один.

— Цей сучий син приїздить до міста, кладе всю зарплату в поштовий банк, а тоді тиняється тут і краде зі стійки чужу випивку, — сказав другий. — Я його вже вдруге приводжу до тями.

— Цього разу ти добряче його остудив.

— Коли я йому врізав оце, його щелепа хруснула, немов мішечок із крем’яхами, — весело сказав той другий. Чоловік лежав попід стіною, і ніхто не звертав на нього уваги.

— Чуєш, якби ти вдарив так мене, я б цього й не відчув, — сказав рудий ветеран.

— Заткайся, пияцюро, — сказав остуджувач. — У тебе ж сифіліс.

— Неправда.

— Мене аж нудить від вас, алкашів, — сказав остуджувач. — Чого я мав би бруднити об тебе руки?

— Це все, на що ти здатний, — сказав рудий. — Послухай-но, приятелю, — звернувся він до Річарда Ґордона, — може, ще по одненькому?

— Славні хлоп’ята, га? — сказав високий. — Війна очищує й облагороджує. Питання лише в тому, чи тільки такі, як ми, здатні ставати солдатами, чи нас такими сформувала служба.

— Я не знаю, — сказав Річард Ґордон.

— Можу закластися, що в цьому барі не знайдеться й трьох призовників, — сказав високий. — Це наша еліта. Вершки з-поміж покидьків. Саме з такими Веллінґтон переміг під Ватерлоо. І що, містер Гувер вигнав нас із рівнин Антикості, а містер Рузвельт відправив нас сюди в надії цілком позбутися. Влаштували табір так, щоб почалась епідемія, але бідолашні байстрюки не хочуть подихати. Тоді частину наших відвезли кораблем на Тортуґас, але там здоровіший клімат. Та ми все одно збунтувалися. Тож вони повернули нас назад. І що тепер? Вони якось мусять нас здихатися. Ви ж розумієте?

— Але чому?

— Бо ми відчайдухи, — сказав він. — Нам нема що втрачати. Ми вже цілком здичавіли. Гірші за тих рабів, з якими починав Спартак. Але нас важко на щось підняти, бо над нами так уже познущалися, що для нас єдина відрада — це пиятика, а гонору вистачає тільки на те, щоб терпіти удари. Хоч і не всі такі. Дехто з нас ще здатен давати здачі.

— А в таборі багато комуністів?

— Душ сорок, не більше, — сказав високий. — І це з двох тисяч. Комуністами стають ті, які здатні на дисципліну й самопожертву; з пияцюри не вийде комуніста.

— Не слухай ти його, — сказав рудий ветеран. — Він просто клятий радикал.

— Чуєш, — озвався другий ветеран, який пив пиво з Річардом Ґордоном, — ось я зараз розповім тобі про флот. І тобі теж, клятий радикале.

— Та не слухай ти його, — сказав рудий. — Коли флотилія швартується в Нью-Йорку, і матроси сходять увечері на берег, там під мостом на Ріверсайд-драйв сидять старі діди з довгими бородами, в які можна відлити за долар. Як тобі таке?

— Я тобі куплю випити, — сказав високий, — але ти забудь про це. Не люблю я таке вислуховувати.

— Я нічого не забуваю, — сказав рудий. — Що з тобою, приятелю?

— Це правда про бороди? — спитав Річард Ґордон. Його вже трохи нудило.

— Присягаюся Богом і рідною матір’ю, — сказав рудий. — Та це ще дурнички, чорт забирай.

Трохи далі за стійкою якийсь ветеран почав сперечатися з Фредді з приводу рахунку за випивку.

— Ти стільки випив, — сказав Фредді.

Річард Ґордон придивився до обличчя того ветерана. Він був п’яний, як чіп, його очі налилися кров’ю, і він явно наривався на бійку.

— Ти паршиве брехло, — сказав він Фредді.