«Бузковий цвіт» був яскраво освітлений і переповнений людьми, а коли Річард Ґордон зайшов усередину, він побачив море людей у гральній залі, де крутилася рулетка, і металева кулька лунко брязкала об металеві перегородки в колесі, рулетка вповільнювала рух, кулька шаруділа, тоді дзвінко підстрибувала й зупинялася, й було чутно лише шурхіт кола рулетки і клацання фішок. Господар, який обслуговував клієнтів разом із двома барменами, сказав:

— Альо-альо, міста Ґордоне. Що будемо?

— Не знаю, — сказав Річард Ґордон.

— Погано виглядати. Що такого? Захворіти, чи як?

— Ні.

— Зараз вам щось придумаю. Відразу оживете. Пробувати колись іспанський абсент, охен?

— Зробіть мені, — сказав Ґордон.

— Випити й буде добре. Аж руки будуть чухати до бійки, — сказав господар. — Зробіть-но міста Ґордону охен-екстра.

Не відходячи від бару, Річард Ґордон вихилив три порції охен-екстра, але не відчув покращення; каламутний, солодкавий, холодний напій, який відгонив локрицею, ніяк на нього не подіяв.

— Дай мені щось інше, — сказав він барменові.

— Що такого? Вам не смакувати охен-екстра? — спитав господар. — Вам не стати краще?

— Ні.

— Після нього треба обережно пити.

— Спробую чистого віскі.

Віскі зігріло йому язик і гортань, але не покращило настрій, і раптом, побачивши себе у дзеркалі за стійкою, він зрозумів, що відтепер пиття йому аж ніяк не допоможе. Те, що засіло в ньому, нікуди тепер не дінеться і, навіть якщо він нап’ється до нестями, зранку й далі його мучитиме.

Високий і худющий молодик з ріденькою білявою щетиною на підборідді, який стояв біля нього поруч, запитав:

— Ви часом не Річард Ґордон?

— Так.

— Я Герберт Спелмен. Здається, ми одного разу зустрічалися на вечірці в Брукліні.

— Можливо, — сказав Річард Ґордон. — Чому б і ні?

— Мені дуже сподобалася ваша остання книжка, — сказав Спелмен. — Мені вони всі подобаються.

— Радий чути, — сказав Річард Ґордон. — Вип’єте щось?

— Чи ви вже спробували той охен?

— Мені він не допомагає.

— А що сталося?

— Паскудний настрій.

— Може, ще одну чарку?

— Ні. Я вип’ю віскі.

— Знаєте, для мене зустріч з вами — це подія, — сказав Спелмен. — Мабуть, ви й не пригадуєте мене на тій вечірці.

— Ні. Але, ймовірно, то була буйна вечірка. А після таких гулянок мало що пам’ятаєш, правда?

— Гадаю, що так, — сказав Спелмен. — Це було в Марґарет Ван-Брант. Пригадуєте? — запитав він з надією в голосі.

— Пробую згадати.

— Я ще тоді підпалив будинок, — сказав Спелмен.

— Та ну? — спитав Ґордон.

— Справді, — радісно сказав Спелмен. — Саме я. То була найрозкішніша вечірка в моєму житті.

— А чим ви тепер займаєтесь? — запитав Ґордон.

— Нічим особливо, — сказав Спелмен. — Трохи подорожую. Нічим не переймаюся. А ви пишете нову книгу?

— Так. Половину вже закінчив.

— Чудово, — сказав Спелмен. — І про що вона?

— Про страйк на текстильній фабриці.

— Прекрасно, — сказав Спелмен. — Я просто шалію від соціальних конфліктів.

— Як це?

— Обожнюю їх, — сказав Спелмен. — Люблю понад усе. А вам це найкраще вдається описувати. Чуєте, а чи буде там персонаж чарівної єврейки-агітаторки?

— Чому? — підозріло спитав Ґордон.

— Це була б роль для Сильвії Сідні. Я в неї закоханий. Хочете побачити її фотографію?

— Я вже бачив, — сказав Річард Ґордон.

— Нам треба випити, — радісно сказав Спелмен. — Подумати тільки, щоб так оце зустрітися з вами. Знаєте, мені просто пощастило. Справді пощастило.

— Чому? — спитав Річард Ґордон.

— Бо я божевільний, — сказав Спелмен. — І це ж чудово. Так, ніби закохався, але все закінчується добре.

Річард Ґордон трохи відсунувся.

— Не треба, — сказав Спелмен. — Я ж не буйний. Тобто, майже ніколи не шалію. Ну ж бо, вип’ємо разом.

— І як давно це з вами?

— Думаю, що завжди, — сказав Спелмен. — Знаєте, в наш час це єдиний спосіб бути щасливим. Яка мені справа до авіакомпанії «Дуґлас»? Або до телефонно-телеграфної компанії? Вони мене не обходять. А от варто мені взяти одну з ваших книжок, або випити, або подивитися на фотографію Сильвії, і я вже щасливий. Я наче птах. Навіть кращий за птаха. Я... — він завагався у пошуках слова, а тоді квапливо випалив: — Я симпатичне лелеченя, — і почервонів. Тоді він пильно подивився на Річарда Ґордона, ворушачи губами, а від групи клієнтів у глибині бару відокремився кремезний білявий чолов’яга, рушив до них і поклав руку на плече Спелменові.

— Ходімо, Гарольде, — сказав він. — Треба вертатися додому.

Спелмен нестямно вибалушив очі на Річарда Ґордона.

— Він насміхається з лелеки, — сказав він. — Цурається лелеки. Лелеки, яка кружляє колами в небі...

— Пішли, Гарольде, — сказав кремезний чолов’яга.

Спелмен простягнув руку Річарду Ґордону.

— Без образ, — сказав він. — Ви гарний письменник. Продовжуйте в тому ж дусі. Пам’ятайте, що я завжди щасливий. Нехай ніхто вас не збаламутить. До зустрічі.

Кремезний чолов’яга обійняв його за плечі, і вони вдвох рушили крізь натовп до виходу. Спелмен озирнувся й підморгнув Річарду Ґордону.

— Приємний хлопець, — сказав господар. Він постукав себе по чолі. — Добре освічений. Мабуть, забагато вчитися. Полюбляє бити склянки. Але не зі злості. Потім за все розраховується.

— І часто він сюди приходить?

— Вечорами. Ким він себе назвати? Лебедем?

— Лелекою.

— Учора був конем. Із крилами. Як на пляшці «Білий кінь», тільки з крилами. Я ж кажу, приємний хлопець. Купа грошей. Постійно щось вигадувати. Родина тримати його тут під наглядом. Він казав, що любити ваші книжки, міста Ґордоне. Що хочете випити? За наш рахунок.

— Віскі, — сказав Річард Ґордон. Він побачив, що до нього підходить шериф. Шериф був неймовірно високий, мертвотно-блідий і дуже товариський чоловік. Річард Ґордон бачився з ним нині на вечірці у Бредлі, де обговорював пограбування банку.

— Чуєте, — сказав шериф, — якщо ви не зайняті, можете пізніше поїхати зі мною. Берегова охорона тягне на буксирі човен Гаррі Морґана. Його помітили з танкера біля Матакумбе. Взяли всю банду.

— О, Господи, — сказав Річард Ґордон. — Взяли їх усіх?

— Там нібито всі були мертві, крім одного.

— І хто він, відомо?

— Ні, невідомо. Бозна-що там трапилося.

— А гроші були при них?

— Також невідомо. Але гроші, мабуть, на човні, якщо вони не встигли дістатися до Куби.

— Коли вони тут з’являться?

— Десь за дві-три години.

— А куди доставлять човен?

— Мабуть, на військову верф, де швартується берегова охорона.

— А де я вас знайду, щоб поїхати?

— Я по вас заїду сюди.

— Сюди або до Фредді. Я тут довго не затримаюсь.

— У Фредді сьогодні весело. Там повно ветеранів з островів. Вони завжди влаштовують бійки.

— Піду й подивлюся, як там, — сказав Річард Ґордон. — Маю не найкращий настрій.

— Тільки не встрявайте в халепу, — сказав шериф. — Заїду по вас через пару годин. Може, підкинути вас туди?

— Буду вдячний.

Вони протиснулися крізь натовп, і Річард Ґордон сів поруч із шерифом у його машині.

— А що могло статися в човні Морґана, як ви гадаєте? — спитав він.

— Бозна-що, — сказав шериф. — Але щось доволі огидне.

— А що, немає жодної інформації?

— Нічого, — сказав шериф. — Гляньте-но, що тут діється, га?

Вони були навпроти яскраво освітлених дверей до переповненого бару Фредді. Чоловіки в матроських робах, одні простоволосі, а інші в безкозирках, старих військових кашкетах або картонних шоломах стояли в три ряди перед стійкою, а з п’ятицентового музичного автомата гучно лунала мелодія «Острова Капрі». Коли вони під’їхали ближче, з відчинених дверей вилетів якийсь чоловік, за плечі якого хапався другий. Вони впали й покотилися хідником, а той, який опинився зверху, схопив того, який був під ним, обіруч за волосся і почав щосили гатити того головою об цемент. Від звуків цих ударів хотілося блювати, але в барі ніхто не звертав на це жодної уваги.