— І ти тепер хочеш почати все заново з тим пияком професором?

— Він справжній чоловік. Добрий, чуйний, мені з ним затишно, ми походимо з одного кола і розділяємо недоступні тобі цінності. Він нагадує мені мого батька.

— Він пияк.

— Ну п’є. Мій тато теж випивав. Він любив класти на стілець ноги у вовняних шкарпетках і читати вечорами газету. А коли ми хворіли на круп, він опікувався нами. Він був котлярем, мав понівечені руки, а коли напивався, любив устрявати в бійки, хоч бився і тверезим. Ходив до церкви, бо так хотіла мати, причащався на Великдень заради неї і Господа нашого, але насамперед заради неї, був активним членом профспілки, а якщо і стрибав колись у гречку з іншою жінкою, то мати ніколи про це не довідувалася.

— Припускаю, що в гречку він стрибав не один раз.

— Може, й так, але про це він міг сказати хіба що на сповіді священику, а не їй самій, і робив це, тому що не міг стриматися, і шкодував, що так учинив, і каявся. Він не робив цього заради цікавості, чи для задоволення своєї півнячої пихи, щоб довести своїй дружині, який він спокусливий самець. Якщо таке і траплялося, то тільки тому що мати влітку забирала дітей, а він залишався з хлопцями й напивався. Він був справжнім чоловіком.

— Шкода, що ти не письменниця, а то б написала про нього.

— Я була б кращою за тебе письменницею. І Джон Макволсі добра людина. На відміну від тебе. Ти ніколи таким не станеш. Незалежно від твоїх політичних чи релігійних переконань.

— Я не маю релігійних переконань.

— Я теж. Але колись я була релігійна і знову такою стану. І цього ти в мене вже не відбереш. Так, як відібрав усе інше.

— Ні?

— Ні. Ти будеш у ліжку з якоюсь багатійкою типу Гелен Бредлі. І що, ти їй там сподобався? Вона подумала, що в тебе це добре виходить?

Дивлячись на її сумне сердите личко, яке стало ще вродливіше від сліз, на вологі губи, які набубнявіли, наче бруньки під дощем, і на темні розтріпані кучері, Річард Ґордон усвідомив, що дійсно її втрачає:

— То ти вже мене не кохаєш?

— Ненавиджу саме це слово.

— Чудово, — сказав він, а тоді зненацька щосили ляснув її по щоці.

Вона заридала тепер уже не від люті, а від пекучого болю, і припала чолом до столу.

— Не треба було тобі цього робити, — сказала вона.

— Ще й як було треба, — сказав він. — Ти аж забагато чого знаєш, але не знаєш, як мені було потрібно це зробити.

Того вечора вона не побачила його, коли прочинилися двері. Вона нічого не бачила, крім білої стелі з ліпними, мовби глазурованими, купідонами, голубами й віньєтками, на які раптово впало світло з відчинених дверей. 

Річард Ґордон озирнувся й побачив у проході його, кремезного бороданя. 

— Не зупиняйся, — сказала Гелен. — Прошу, не зупиняйся. — Її біляві кучері розсипалися на подушці. 

Але Річард Ґордон зупинився, не відводячи погляду від дверей. 

— Не звертай на нього уваги. Не відволікайся. Невже ти не розумієш, що зупинятися зараз не можна? — настирливо наполягала жінка. 

Бородань обережно зачинив за собою двері. Він усміхався. 

— Ну що з тобою, любий? — спитала Гелен Бредлі, яка знову була вповита темрявою. 

— Я мушу йти. 

— Ти не можеш отак піти, невже тобі не ясно? 

— Той чоловік... 

— Та це ж Томмі, — сказала Гелен. — Він знає про все. Не звертай уваги. Ну ж бо, мій любий. Прошу тебе, далі. 

— Я не можу. 

— Ти мусиш, — сказала Гелен. Він відчував, як здригалося її тіло і як тремтіла її голова в нього на плечі. — О Боже, ну невже ти не розумієш? Невже не маєш поваги до жінки? 

— Я мушу йти, — сказав Річард Ґордон. 

У темряві він відчув, як його щосили ляснули по щоці, аж іскри з очей посипалися. А тоді ще один ляпас. Цього разу по губах. 

— Яка ж ти нікчема, — сказала вона йому. — А я подумала, що ти відважний чоловік. Пішов звідси геть. 

Це сталося сьогодні ввечері. Так закінчилися його відвідини Бредлі. 

Тепер його дружина сиділа, опустивши голову на руки, і мовчала, як і він сам. Річард Ґордон чув у затихлій кімнаті лише цокання годинника, і в грудях у нього зяяла пустка. За якийсь час дружина вимовила, не дивлячись на нього:

— Вибач, що так сталося. Але ж ти й сам бачиш, що між нами все скінчено, правда?

— Бачу, причому вже давно.

— Так було не завжди, але вже доволі довго.

— Вибач, що я тебе вдарив.

— Ой, та пусте. Яка вже різниця. Просто такий спосіб попрощатися.

— Не треба.

— Мушу збиратися, — дуже втомлено сказала вона. — Мабуть, мені доведеться взяти велику валізу.

— Краще зранку, — сказав він. — Ти все це можеш зробити зранку.

— Волію зараз, Діку, так буде легше. Але я така втомлена. Страшенно втомлена, і голова вже розколюється від цього всього.

— Роби, як знаєш.

— О, Господи, — сказала вона. — Краще б цього не було. Але так уже сталося. Я спробую все залагодити для тебе. Треба буде знайти когось, щоб опікувався тобою. Якби я не сказала зайвого, а ти б мене не вдарив, можливо, ми б знайшли якийсь вихід.

— Ні, все ще до того скінчилося.

— Мені так шкода тебе, Діку.

— Не починай мене жаліти, якщо не хочеш отримати ще одного ляпаса.

— Можливо, мені було б легше на душі, якби ти мене вдарив, — сказала вона. — Мені справді тебе шкода. Ох, як мені шкода. 

— Іди ти під три чорти.

— Вибач, що я сказала, ніби в тебе не все виходить у ліжку. Що я можу про це знати? Мабуть, у тебе все чудово.

— Ти взагалі мало на що здатна, — сказав він.

Жінка знову розплакалася.

— Краще б ти вже вдарив мене, — сказала вона.

— Ну, а ти що мені наговорила?

— Я не знаю. Не пам’ятаю. Я була така сердита, а ти мене так образив.

— Ну, але ж між нами все скінчено, чого тепер нарікати?

— Ох, я не хочу, щоб так було. Але так сталося, і тепер уже нічого не змінити.

— Матимеш свого пияка-професора.

— Не треба, — сказала вона. — Можемо ми хоч трохи помовчати й нічого не говорити?

— Гаразд.

— Дійсно?

— Так.

— Я десь тут пересплю.

— Ні. Лягай нормально на ліжко. Воно твоє. А я піду прогулятися.

— Ой, та не йди нікуди.

— Я мушу, — сказав він.

— Бувай, — сказала вона, а він побачив її личко, яке завжди страшенно любив і яке не могли зіпсувати сльози, її темні кучері, її обтягнуті светром маленькі пружні груди, які впиралися у краєчок столу, а решту її тіла під столом він не бачив, тіла, яке він так любив і думав, що задовольняє його, але, як видно, був до цього неспроможний, а коли він виходив із дверей, вона дивилася йому вслід поверх столу, поклавши підборіддя на руки, і плакала.  Розділ двадцять другий 

Він вирішив не брати велосипед і рушив вулицею пішки. Уже зійшов місяць, і на його тлі чорніли дерева, а він проминав каркасні будиночки з вузенькими подвір’ями й зачиненими віконницями, крізь шпарини яких пробивалося світло; подвійні ряди будинків уздовж небрукованих вуличок; поселення конків, де віконниці ретельно приховували від чужих очей чесноти і прорахунки, кукурудзяну кашу і варену рибу, недоїдання, забобони, благочестя, кровозмішення й молитовну розраду; відчинені навстіж і освітлені хатинки, де грали в кубинську лотерею «боліто», халупи без жодного натяку на колишню романтику, за винятком їхніх назв, таких, як «Червоний маєток» або «Зустріч у Чічі»; кам’яну церкву, шпилі якої стирчали огидними трикутниками на тлі місячного неба; просторий сад і темний купол освітленого місяцем жіночого монастиря; заправку і яскраво підсвічену бутербродну біля пустиря, де колись був майданчик для міні-ґольфа; залиту світлом головну вулицю з трьома аптеками, музичною крамничкою, п’ятьма єврейськими магазинчиками, трьома більярдними, двома перукарнями, п’ятьма пивними, трьома кафе-морозивами, п’ятьма поганенькими і одним добрим рестораном, двома кіосками з газетами й журналами, чотирма крамничками лахмітників (у одній з яких виготовляли ключі), фотомайстернею, офісною будівлею, на другому поверсі якої розташувалися чотири стоматологічні кабінети, просторою крамницею дешевих товарів і готелем на розі, зі стоянкою таксі навпроти; перетнувши вулицю, він обійшов готель і опинився у провулочку, який вів до великого непофарбованого каркасного будинку, в освітлених дверях якого стояли дівчата, з вікон лунали звуки піаноли, а на хіднику сидів матрос; після чого він обійшов ззаду цегляну будівлю суду з освітленим годинником, який показував пів на одинадцяту, проминув в’язницю, побілені стіни якої вилискували під місячним сяйвом, і опинився в запрудженому машинами провулку біля входу до «Бузкового цвіту».