У кокпіті човна було ще троє чоловіків. Один, мертвий, лежав горілиць під штурвальним сидінням, з якого він упав. Другий, теж мертвий, лежав, притулившись до шпігату правого борту біля заднього стояка рубки. Третій, ще й досі живий, але давно вже майже непритомний, лежав на боці, припавши головою до руки.

Днище човна було залите бензином, який постійно хлюпав, коли човен розвертало. Цьому третьому чоловікові, Гаррі Морґану, марилося, ніби це хлюпоче вода в його животі, який перетворився у велике озеро, хвилі якого накочуються одночасно на два береги. А все тому, що він тепер перевернувся на спину, підібгавши ноги й відкинувши назад голову. Вода в його животі, який став озером, була дуже холодна, така холодна, що його ноги аж заніміли, коли він ступив у неї, тож він відчував страшенний холод і присмак бензину, немовби посмоктав шланг, щоб випорожнити паливний бак. Він знав, що там немає жодного баку, проте відчував, як його губ торкається холодний гумовий шланг, важко заповзаючи йому в горло, а тоді звиваючись десь там у нутрощах. З кожним його подихом холодний і твердий шланг дедалі глибше заповзав у нього під хлюпіт цього озера, наче велика і слизька змія. Вона його лякала, та хоч і була в нього всередині, здавалася дуже далекою, а найбільше йому тепер дошкуляв холод.

Холод пронизував його наскрізь, болючий холод, який ніяк не вгамовувався, тож чоловік просто лежав нерухомо і віддавався на поталу цьому відчуттю. Якийсь час йому здавалося, ніби він може накритися самим собою, наче ковдрою, й таким чином зігрітися, йому навіть марилося, ніби він і справді накрився сам собою й зігрівається. Але це був тільки крововилив після того як він підтяг до грудей коліна, а коли це примарне тепло зникло, він зрозумів, що не зможе вкритися самим собою і холоду позбутися не зможе, тож мусить просто змиритися з ним. Так він і лежав, щосили намагаючись чинити опір смерті, навіть після того як втратив здатність думати. Човен і далі дрейфував, а чоловік опинився тепер у затінку і відчував дедалі більший холод.

Човен дрейфував уже з десятої години попереднього вечора, а тепер уже знову вечоріло. На поверхні Гольфстріму не було видно нічого, крім водоростей, рожевих і роздутих медузоподібних «португальських корабликів» і далекого диму від завантаженого танкера, який ішов із Тампіко на північ.

Розділ двадцять перший 

— Ну? — сказав дружині Річард Ґордон.

— У тебе на сорочці губна помада, — відповіла вона. — І за вухом.

— То що ти про це скажеш?

— Про що?

— Про те, що я застав тебе на дивані, де ти лежала з тим п’яничкою?

— Нічого подібного.

— А де ж ви були?

— Ми сиділи на дивані.

— У темряві.

— А ти де був?

— У Бредлі.

— Ну, так, — сказала вона. — Я знаю. Не підходь до мене. Від тебе тхне тією жінкою.

— А чим від тебе тхне?

— Нічим. Я просто сиділа й розмовляла з приятелем.

— І цілувала його?

— Ні.

— А він тебе?

— Так, і мені сподобалося.

— Ти курва.

— Почнеш так обзиватися, піду від тебе.

— Ти курва.

— Гаразд, — сказала вона. — Кінець. Якби ти не був такий зарозумілий, а я б тобі все не вибачала, до тебе давно б уже дійшло, що між нами все скінчено.

— Курва.

— Ні, — сказала вона. — Я не курва. Я намагалася бути доброю дружиною, але ж ти самозакоханий егоїст, пихатий, як той півень. Тільки і знаєш, що кукурікати: «Дивися, що я зробив. Дивись, як я тебе ощасливив. Ото ж бігай довкола мене й кудкудакай». Але ти мене анітрохи не ощасливив і сидиш мені вже в печінках. Не хочу більше кудкудакати.

— А тобі й нема чого кудкудакати. Про що тобі кудкудакати, якщо ти так ні на що й не спромоглася?

— А що, це моя провина? Хіба я не хотіла дітей? Але нам завжди бракувало для цього фінансів. А от їздити купатися на мис Антіб чи ходити на лижах у Швейцарії грошей не бракувало. І приїхати сюди в Кі-Вест грошей нам не забракло. Сидиш мені у печінках. Гидко дивитися на тебе. А ця твоя Бредлі стала вже останньою краплею.

— Ой, тільки не треба її зачіпати.

— Приходиш додому весь у губній помаді. Не міг хоча б змити її? Навіть на лобі теж сліди.

— Ти цілувалася з тим п’яним одороблом.

— І зовсім ні. Але варто було б, якби я знала, що ти робив.

— Чого ти йому дозволила цілувати тебе?

— Бо я була розлючена на тебе. Ми тебе чекали, чекали, чекали. А ти так і не прийшов по мене. Як пішов з тією дамочкою, так і пропав на кілька годин. Джон хоч провів мене додому.

— О, то він уже просто Джон?

— Так, Джон. ДЖОН. Джон.

— А прізвище яке в нього? Томас?

— Макволсі його прізвище.

— Пишеться разом чи окремо?

— Не знаю, — сказала вона і засміялася. Але того вечора це був останній її усміх. — Не думай, що все гаразд, тому що я сміялася, — сказала вона тремтячими губами, а на очах у неї виступили сльози. — Зовсім ні. Це між нами не просто звичайна сварка. Це вже кінець. Не відчуваю до тебе ненависті. І злості не відчуваю. Ти просто мені огидний. Відчуваю до тебе відразу і не хочу з тобою мати нічого спільного.

— Гаразд, — сказав він.

— Ні. Не гаразд. Це вже кінець. Ти що, не розумієш?

— Гадаю, що так.

— Не треба тут гадати.

— Чого ти влаштовуєш мелодраму, Гелен?

— Мелодраму, кажеш? Ти помиляєшся. Я справді йду від тебе.

— Нікуди ти не йдеш.

— Не буду повторювати.

— І що ж ти робитимеш?

— Я ще не знаю. Можливо, вийду заміж за Джона Макволсі.

— Не вийдеш.

— Якщо забажаю, вийду.

— Він не одружиться з тобою.

— Ще й як. Він нині вже зробив мені пропозицію.

Річард Ґордон промовчав. Там, де було його серце, утворилася пустка, і все, що він чув або казав, лунало здалеку, мовби підслухане.

— Що він тобі зробив? — сказав він чужим, віддаленим голосом.

— Пропозицію одружитися.

— Чому?

— Бо він мене кохає. Бо хоче жити зі мною. Він достатньо заробляє, щоб мене утримувати.

— Але ж ти моя дружина.

— Не насправді. Ми ж не брали шлюб у церкві. Ти ж сам не захотів вінчатися в церкві й чудово знаєш, який це був удар для моєї бідної мами. А я так захопилася тобою, що зовсім про це не дбала. Якою ж я була останньою дурепою. Розбила серце не тільки мамі, але й самій собі. Воно тепер розбите і спустошене. Заради тебе я пожертвувала всім, у що вірила, що цінувала, бо ти був такий чудовий і так мене кохав, що для мене більше вже нічого не існувало, крім кохання. Кохання було найдорожчим для нас у світі, правда ж? Те, чого, крім нас, не мав ніхто й ніколи. Ти був геніальним, а я була твоїм життям. Твоєю супутницею, твоєю маленькою чорною квіточкою. Яка дурня. Кохання — це просто звичайна брудна омана. Кохання — це протизаплідні пігулки «Ерґоапіол», бо ти боявся, що я завагітнію. Кохання — це хінін, хінін, хінін, від якого мало не глухнеш від гулу у вухах. Кохання — це паскудне жахіття абортів, до яких ти мене змушував. Кохання — це мої понівечені нутрощі. Це катетери впереміш із спринцівками. Я знаю, що таке кохання. Кохання завжди висить за дверима у ванній. Воно пахне лізолом. Під три чорти таке кохання. Кохання — це коли ти мене ощасливлюєш, а тоді відразу засинаєш з роззявленим ротом, а я лежу цілу ніч, не зімкнувши очей, і навіть боюся помолитися, бо знаю, що вже не маю на це права. Кохання — це всі ті бридкі штучки, яких ти мене навчив, вичитавши, мабуть, з якоїсь книжки. Ну й добре. Досить з мене вже тебе і твого кохання. Паскудного твого кохання. Графомане нещасний.

— А ти дешева ірландська хвойда.

— Не обзивайся. Бо я також можу тебе обізвати.

— Ну й добре.

— Ні, нічого доброго. Усе погано, знову погано. Якби ти хоч був добрим письменником, можливо, я б усе це й витримала. Але ж я бачила, який ти ненависний, заздрісний, як ти крутишся, мов той флюгер, щоб догодити моді, як ти лестиш людям у обличчя, а тоді поливаєш їх брудом за спиною. Я все це бачила, і мене вже просто нудить від тебе. А тоді ще сьогодні та багата сучка Бредлі. Ой, мене вже нудить від цього всього. Я намагалася дбати про тебе, підбадьорювати тебе, доглядати за тобою, готувати тобі, мовчати, коли ти цього хотів, і радіти, коли ти цього хотів, і сприяти твоїм маленьким вибухам, і вдавати, що вони мене тішать, і миритися з нападами твоєї люті, з твоїми ревнощами і підлістю, але з мене вже досить.