— Я сучий син, — сказав він, торкаючись губами настилу. — Пропащий сучий син. Мушу заглушити двигуни, поки ми тут не згоріли, — подумав він. — Бо я ще маю шанс. Маленький, але шанс. Господи Ісусе. І все через одну похибку. Все коту під хвіст. Прокляття. О Господи, та щоб він згорів у пеклі, той клятий кубинець. Хто б міг подумати, що я його не порішив?

Він став навкарачки, затріснув люк над двигунами і поповз через нього до штурвального стільця. Він підтягнувся, вхопившись за нього й дивуючись, як легко йому це вдалося, а тоді випростався, та раптом відчув слабість і запаморочення, тож нахилився, спираючись куксою об компас, і вимкнув обидва тумблери. Двигуни стихли, і він міг чути шелестіння води за бортами. Жодних інших звуків не було. Човен завернуло боком до невеличких хвиль, здійнятих північним вітром, і почало хитати.

Гаррі притулився до штурвала, а тоді осів на стілець і сперся на столик із картою. Він відчував, як покидають його сили й підступає до горла нудота. Розстібнув здоровою рукою сорочку і помацав рану спочатку низом долоні, а тоді пальцями. Крові майже не було. «Усе всередині, — подумав він. — Краще прилягти, нехай воно саме заспокоїться».

Місяць уже був високо, і можна було роздивитися, що діється в кокпіті.

«Який безлад, — подумав він, — чортів розгардіяш».

«Краще самому прилягти, поки не впав», — подумав він і опустився на дно кокпіта.

Він ліг на бік, а коли човен розвернуло, місячне сяйво освітило кокпіт, і він усе зміг чітко побачити.

«Багато ж їх тут, — подумав він. — Багато, повен човен. А що ж вона робитиме, — подумав він. — Що робитиме Марія? Можливо, їй виплатять якусь компенсацію. Будь проклятий той кубинець. Я думаю, вона дасть собі раду. Вона розумна жінка. Та й ми усі якось дали б собі раду. Даремно я це все затіяв. Хотів забагато відкусити й подавився. Не варто було в це встрявати. А все йшло так добре. Ніхто й не знатиме, що сталося. Хотів би я допомогти якось Марії. Купа грошей на човні. Навіть не знаю, скільки. З такими грошима можна жити й не тужити. Цікаво, чи все розтягне берегова охорона. Думаю, що бодай частину поцупить. Якби ж то я міг повідомити старій, що сталося. Цікаво, що б вона зробила? Не знаю. Треба було мені, мабуть, знайти якусь роботу на заправці або ще десь. Забути про човни і все таке. Чесно тут уже нічого не заробиш. Якби ж то той паскудний човен перестало хитати. Якби ж він зупинився. Бо в мене й так усе перевертається всередині. У мене. А ще ж той Губатий і Альберт. Усі, хто в це встряв. Та й ці мерзотники теж. Злощасна така справа. Дуже злощасна. Таким, як я, треба було, мабуть, тримати якусь заправку абощо. Але ж як я міг би тримати заправку, чорт забирай. От Марія, вона щось собі придумає. Бо торгувати своєю дупою вона вже застара. І чого тим сучим човном так гойдає? Мушу заспокоїтися. Спокійно, без паніки. Кажуть, що треба лежати нерухомо й не пити воду. Кажуть, що найголовніше — не пити воду».

Він озирнув те, що висвітлювалося в кокпіті місячним сяйвом.

«Ну, — подумав він, — чистити мені тут не потрібно. Головне, спокій. Це все, що мені потрібно. Спокій. Нічим не перейматися. Я ще маю шанс. Треба тільки лежати нерухомо й не пити води».

Він лежав горілиць, намагаючись рівно дихати. Човен гойдався на хвилях Гольфстріму, а Гаррі Морґан лежав горілиць у кокпіті. Спочатку він ще впирався здоровою рукою в настил, щоб менше гойдало. А потім змирився й перестав чинити опір.  Розділ дев’ятнадцятий 

Наступного ранку Річард Ґордон їхав велосипедом у Кі-Весті, повертаючись додому з бару Фредді, куди він зайшов, щоб розпитати про пограбування банку. Крутячи педалі, він проминув дебелу блакитнооку жінку в чоловічому фетровому капелюсі, з-під якого вибивалося її фарбоване біляве волосся, яка перебігала вулицю з червоними від сліз очима. «Дивися на цю товсту корову, — подумав він. — Про що може думати таке бабисько? На що вона здатна в ліжку? І що відчуває її чоловік, дивлячись на таку тушу? З ким він крутить шури-мури в цій дірі? Яка ж це огидна бабера. Двоногий броненосець. Жахіття».

Він був уже майже вдома. Залишив велосипед біля ґанку і зайшов у передпокій, зачинивши поточені термітами двері.

— То що ти довідався? — гукнула йому з кухні дружина.

— Помовч, — сказав він. — Мушу попрацювати. Поки все з голови не вилетіло.

— Гаразд, — сказала вона. — Не заважатиму.

Він сів за великий стіл у вітальні. Писав роман про страйк на текстильній фабриці.

У сьогоднішньому розділі збирався задіяти ту дебелу жінку з червоними від сліз очима, яку щойно побачив, повертаючись додому. Її чоловік, йдучи пізно ввечері додому, відчував відразу до її жирних, обрезклих тілес, до її фарбованого волосся, обважнілих грудей і байдужості щодо його організаторської роботи. Порівнював її з молоденькою євреєчкою, з тугими грудьми й соковитими вустами, яка виступала на зборах того вечора. Чудово виходить. Насичено, потужно і правдиво. Миттєвий спалах прозріння, і він відчув суть внутрішнього життя такого типу жінок.

Її передчасна нехіть до чоловічих пестощів. Прагнення мати дітей і спокій. Відсутність зацікавлення в амбіціях і намірах чоловіка. Жалюгідні спроби імітувати захоплення сексуальним актом, який уже давно не викликав у неї нічого, крім огиди. Гарний вийде розділ.

Жінка, яку він зустрів, була дружиною Гаррі Морґана Марією, яка поверталася додому з приймальні шерифа.  Розділ двадцятий 

Зареєстрований у Тампі човен Фредді Воллеса «Королівська мушля», завдовжки в тридцять чотири фути, був пофарбований у білий колір, а носова палуба — у веселенький ясно-зелений, так само, як і стіни кокпіта всередині. Дах штурманської рубки також був ясно-зелений. Назва човна і порт приписки — Кі-Вест, Флорида — були виписані чорними літерами на кормі. Човен не був обладнаний аутригерами і не мав щогли. Рубка була засклена, а переднє вітрове скло перед штурвалом було розбите. Зі свіжопофарбованої обшивки корпуса стирчали тріски від нещодавніх кульових пробоїн. Кулями були пробиті обидва борти, десь на фут нижче від планшира в передній частині кокпіта. Ще кілька пробоїн було майже на ватерлінії в правому борті, навпроти заднього стояка, який підтримував дах рубки. З найнижчих пробоїн сочилася якась темна рідина, налипаючи клейкими патьоками до свіжої фарби на корпусі човна.

Човен, у борт якого дмухав легенький північний вітерець, дрейфував на відстані десяти миль від північних маршрутів танкерів, вирізняючись грайливим біло-зеленим забарвленням на тлі темно-синіх вод Гольфстріму. Жмутки пожовклих від сонця саргасових водоростей поволі пропливали повз човен, і течія відносила їх у північно-східному напрямку, тоді як вітер гнав човен далі до головної течії Гольфстріму. На човні ніхто не подавав ознак життя, хоч з-поза планшира визирало трохи роздуте чоловіче тіло, яке лежало на лавці понад лівим паливним баком, а з довгої лежанки вздовж правого планшира інший чоловік перехилився через борт, немовби намагався замочити долоню у воді. Його голова й руки були на сонці, а там, де його пальці майже торкалися води, метушилася зграйка маленьких рибок, зо п’ять сантиметрів завдовжки, овальних, золотистих, з блідо-фіолетовими смужками на боках; залишивши водорості, ці рибки ховалися в затінку човна і щоразу, коли з нього щось крапало у воду, кидалися на цю краплю, штовхалися і кружляли довкола неї, аж поки вона не зникала остаточно. Дві сірі риби-причепи, мало не в півметра завдовжки, кружляли в затінку довкола човна, постійно розтуляючи і стуляючи щілини своїх ротів на пласких головах, але вони ніяк не могли второпати, з якою рівномірністю падають краплі, якими живилася дрібнота, тож у потрібний момент нерідко опинялися по другий бік човна. Вони вже давно поглинули липкі, яскраво-червоні згустки й патьоки, які сочилися у воду з найнижчих розщеплених пробоїн, і, ковтаючи їх, смикали своїми головами з огидними присосками, звивалися видовженими тілами, які звужувалися до хвостів. Їм аж ніяк не хотілося залишати це місце, де вони змогли так гарно й неочікувано поживитися.