— Я можу оформити документ на заставу, — сказав Губатий.

— Не треба ніяких документів, — заперечив Фредді.

Він знову вкрився потом, а в його голосі відчувалося вагання. Тоді він сказав: — Гаразд. Ризикну. Але заради Господа, Гаррі, бережи човна, добре?

— Берегтиму, як свого власного.

— Свій ти вже проґавив, — сказав Фредді, і згадка про це примусила його знову вкритися холодним потом.

— Я берегтиму його.

— Гроші я покладу до своєї скриньки в банку, — сказав Фредді.

Гаррі зиркнув на Губатого.

— Це надійне місце, — сказав той і вишкірився.

— Бармене, — покликав хтось з-за стійки бару.

— Це тебе, — сказав Гаррі.

— Бармене, — пролунав той самий голос.

Фредді попрямував туди.

— Той чоловік мене образив, — почув Гаррі писклявий голос, але він уже розмовляв із Губатим.

— Я буду біля причалу наприкінці вулиці. Це менше, ніж півкварталу звідси.

— Гаразд.

— Це все.

— Чудово, велике цабе.

— Сам ти цабе.

— Як скажеш.

— Буду там після четвертої.

— Ще щось?

— Вони змусять захопити мене силоміць. Я нічого про це не знаю. Я просто перевіряю двигун. Човен не готовий для ходки. Я найняв його у Фредді для риболовлі з клієнтами. Вони мають примусити мене завести двигун під дулом пістолета, а тоді самі змусять перерубити канати.

— А що з Фредді? Ти ж не наймав його човна для риболовлі.

— Я все йому скажу.

— Краще не треба.

— Скажу йому.

— Не раджу.

— Слухай, ми з Фредді ще з війни робили спільні справи. Двічі були партнерами і ніколи ще не потрапляли в халепу. Ти ж знаєш, скільки я йому доставляв товару. У цьому місті це єдиний сучий син, якому я довіряю.

— Я б не довіряв нікому.

— Та ясно. На твоєму місці я б і собі самому не довіряв би.

— Пішов ти.

— Гаразд. А ти йди до своїх дружків. І яка в тебе відмазка?

— Вони кубинці. Я їх зустрів у готельчику, в барі. Один із них хотів отримати готівку за сертифікованим чеком. Що тут такого?

— І ти не зауважив нічого підозрілого?

— Ні. Сказав їм зустріти мене в банку.

— І хто їх підвезе?

— Якийсь таксист.

— І він подумає, що це хто — якісь скрипалі?

— Знайдемо такого, який не думає. У цьому місті повно таких, які взагалі нічого не думають. Візьми от Гейзуза.

— Гейзуз має голову на плечах. Він тільки вдає із себе дурника.

— Скажу їм знайти найтупішого.

— І щоб не мав дітей.

— Вони всі з дітьми. Бачив колись бездітного таксиста?

— Ну ти й пацюк.

— Зате я нікого не вбивав, — сказав йому Губатий.

— І не вб’єш. Ходімо вже звідси. Коли я з тобою, по мені ніби воші повзають.

— Мабуть, ти вошивий.

— Їх що, можна підхопити під час розмови?

— Якщо не закривати рота.

— Ну то закрий свого. А я піду щось вип’ю, — сказав Гаррі.

Біля стійки бару й далі сиділи на високих стільцях троє туристів. Коли Гаррі туди підійшов, жінка відвернулася від нього, демонструючи свою зневагу.

— Що налити? — спитав Фредді.

— А що п’є ця дамочка? — спитав Гаррі.

— «Куба лібре».

— Тоді мені віскі, чистого.

Високий турист з вусиками пісочного кольору й окулярами з товстими скельцями нахилив до Гаррі своє широке носате обличчя і сказав:

— Послухайте, а хто вам дозволив так розмовляти з моєю дружиною?

Гаррі озирнув його з ніг до голови і сказав Фредді:

— Що це в тебе тут діється?

— Ви мене чули, — сказав той високий.

— Не заводься, — відповів йому Гаррі.

— Зі мною такі номери не проходять.

— Чуєш, — сказав Гаррі. — Ти прийшов сюди відпочити й набратися сил, так? Ну от і не заводься. — І він вийшов геть.

— Треба було, напевне, врізати йому в зуби, — сказав високий турист. — Як ти вважаєш, люба?

— Шкода, що я не мужик, — відповіла його дружина.

— З такою комплекцією ти далеко підеш, — сказав у кухоль з пивом зелений козирок.

— Що ви сказали? — запитав високий.

— Сказав, що ви могли б з’ясувати його ім’я та адресу й написати йому все, що ви про нього думаєте.

— Як вас, до речі, звати? Ви що, вирішили покепкувати з мене?

— Можете звати мене просто професор Макволсі.

— А моє прізвище Лафтон, — сказав високий. — Я письменник.

— Радий познайомитися, — промовив професор Макволсі. — І часто ви пишете?

Високий турист роззирнувся.

— Ходімо звідси, люба, — сказав він. — Тут усі або нахаби, або хворі на голову.

— Химерна місцина, — підтвердив професор Макволсі. — І дивовижна, справді. Її називають американським Гібралтаром, хоч вона лежить на триста сімдесят п’ять миль південніше від єгипетського Каїра. Я ще нічого тут не бачив, окрім цього бару. Але тут непогано.

— Бачу, ви таки справжній професор, — сказала жінка. — Знаєте, ви мені подобаєтесь.

— І ви мені подобаєтесь, дорогенька, — сказав професор Макволсі. — Але я вже мушу йти.

Він підвівся й пішов шукати свій велосипед.

— Усі тут хворі на голову, — сказав високий. — Ще трохи вип’ємо, люба?

— Мені сподобався професор, — сказала його дружина. — У нього гарні манери.

— А той інший тип...

— Ох, у нього таке прекрасне обличчя, — сказала жінка. — Немовби в татарина абощо. Шкода тільки, що він такий нахаба. Обличчя як у Чингісхана. А яка постава.

— Він був однорукий, — сказав її чоловік.

— Я й не помітила, — відповіла дружина. — Ще трохи вип’ємо? Цікаво, хто ще сюди прийде?

— Мабуть, Тамерлан, — сказав чоловік.

— Дивися, який ти розумаха, — відповіла дружина. — Але мені й того Чингісхана вистачило б. Цікаво, чого тому професорові подобалося, коли я казала про фігу з маком?

— Не знаю, люба, — сказав письменник Лафтон. — Мені це ніколи не подобалося.

— Здається, я йому сподобалася такою, яка є насправді, — сказала дружина. — Який же він був милий.

— Ти, мабуть, його ще побачиш.

— Та його тут завжди можна побачити, — озвався Фредді. — Він тут живе. Два тижні вже.

— А хто той другий, грубіян?

— Отой? Та це наш, місцевий.

— А чим він заробляє на життя?

— Та всім потроху, — сказав їй Фредді. — Рибалка він.

— А де він загубив свою руку?

— Не знаю. Якось її пошкодив.

— Який же він гарний, — сказала дружина.

Фредді засміявся:

— Про нього тут різне кажуть, але такого я ще не чув.

— А ви не думаєте, що в нього гарне обличчя?

— Та що ви, жіночко, — сказав їй Фредді. — Його лице, мов кавалок шинки, та ще й з перебитим носом.

— Які ж ви, чоловіки, дурні, — сказала жінка. — Такого чоловіка можна побачити хіба уві сні.

— У кошмарному сні, — відповів Фредді.

Письменник увесь той час сидів із дурнуватим виразом, лише вряди-годи захоплено поглядаючи на свою дружину. «Таку паскудну жінку може мати хіба що письменник або чиновник з Федерального агентства громадських робіт, — подумав Фредді. — Господи, яка ж вона потвора!»

Саме тут зайшов Альберт.

— А де Гаррі?

— На пристані.

— Дякую, — сказав Альберт.

Він пішов геть, а письменник із дружиною й далі там сиділи, тоді як Фредді стурбовано думав про долю свого човна і про те, як болять йому ноги від цілоденного стояння. Хоч він і настелив на цементну підлогу дерев’яну решітку, це мало допомагало. Він постійно відчував біль у ногах. Але справи йшли добре, не гірше, ніж у будь-кого іншого в місті, та й накладних витрат було небагато. Але ж те бабисько безголове. «Це ж ким треба бути, щоб вибрати для співжиття таке страховисько? Хіба що сліпим, і то навряд чи, — думав Фредді. — Сліпим і глухим. Проте вони замовляють коктейлі. Причому дорогі. Ну то й чудово».

— Так, сер, — сказав він. — Вже роблю.

Зайшов засмаглий, світловолосий, ставний чоловік у смугастій рибальській сорочці й шортах кольору хакі, а з ним гарнесенька чорнявка в тоненькому светрі з білої вовни й темно-синіх штанах.

— Кого я бачу, — сказав, підводячись, Лафтон, — як не самого Річарда Ґордона з милою місіс Гелен.