— Ні, — відповів йому Фредді.

— Дам під заставу свій будинок.

— Навіщо мені здався твій будинок. Тільки готівка, тисячу двісті баксів.

— Гаразд, — погодився Гаррі.

— От і принось грошенята, — сказав йому Фредді.

— Коли прийде Губатий, нехай мене зачекає, — сказав Гаррі й вийшов геть.  Розділ чотирнадцятий 

Удома Марія обідала разом із дівчатами.

— Привіт, татку, — сказала старша донька. — Татко прийшов.

— Що є на обід? — запитав Гаррі.

— Стейк, — сказала Марія.

— Хтось, татку, сказав, що вкрали твій човен.

— Уже знайшли, — відповів Гаррі.

Марія подивилася на нього.

— А хто знайшов? — запитала вона.

— Митники.

— Ой Гаррі, — жалісливо сказала вона.

— Татку, це ж, мабуть, добре, що його знайшли? — спитала друга дівчинка.

— Не говори, коли їси, — сказав їй Гаррі. — То де мій обід? Чого ви чекаєте?

— Я вже несу.

— Мені ніколи, я поспішаю, — сказав Гаррі. — А ви, дівчата, закінчуйте їсти і йдіть погуляти. Я мушу поговорити з матір’ю.

— Татку, а чи не дав би ти нам трохи грошей на кіно?

— Краще підіть поплавайте. Це безкоштовно.

— Ой, татку, купатися занадто холодно, і нам так хочеться піти в кіно.

— Гаразд, — погодився Гаррі. — Гаразд.

Коли дівчата вийшли з кімнати, він сказав Марії:

— Можеш порізати?

— Звичайно, дорогенький.

Вона порізала м’ясо дрібненько, наче для хлопчика.

— Дякую, — сказав Гаррі. — Мучу я тебе постійно, правда? Дівчата теж не дають тобі спокою?

— Ні, любий.

— Дивно, що ми не мали хлопців.

— Бо то ти такий справжній чоловік. Від таких тільки дівчата й бувають.

— Тепер я вже не такий, чорт забирай, — сказав Гаррі. — Але чуєш, мушу вирушати в бісову ходку.

— Розкажи-но про човен.

— Його побачили з вантажівки. З такої високої.

— Паршиві справи.

— Гірше того. Гівняні.

— Ой, Гаррі, не говори такого вдома.

— Та в ліжку ти й не таке часом говориш.

— Так то ж у ліжку. А за столом я не хочу чути про гівно.

— Гівняні справи.

— Ой, дорогий, ти щось у поганому настрої, — сказала Марія.

— Ні, — заперечив Гаррі. — Просто я думаю.

— Добре все обміркуй. Я в тебе вірю.

— І я в себе вірю. Це все, що мені залишилося.

— Хочеш мені про все розповісти?

— Ні. Головне, не турбуйся, хай би що ти почула.

— Не буду.

— Чуєш, Маріє. Принеси мені зі схованки на горищі мій «Томпсон» і перевір у дерев’яній скриньці з патронами, чи заряджені всі магазини.

— Не бери його.

— Я мушу.

— Коробки з патронами теж принести?

— Ні. Я ж не зможу заряджати. Маю там чотири магазини.

— Дорогенький мій, це ж не буде така погана ходка?

— Погана, дуже погана.

— О Боже, — сказала вона. — Боже мій, краще б ти не робив таких речей.

— Принеси це все сюди. І звари мені кави.

— Гаразд, — сказала Марія. Вона перехилилася через стіл і поцілувала його в губи.

— А тепер залиш мене самого, — сказав Гаррі. — Мушу все обміркувати.

Він сидів за столом, дивився на піаніно, сервант і радіоприймач, на репродукцію «Вересневого ранку» і зображення купідонів з луками за головою, на полірований стіл і стільці зі справжнього дуба, на занавіски на вікнах і думав: «Скільки мені ще тішитися своїм домом? Чому мені знову ще гірше, ніж коли я починав? І це все може пропасти, якщо я припущуся помилки. Піде коту під хвіст. Крім хати в мене залишилося доларів шістдесят, не більше, але я все поставлю на карту. Кляті дівчата. Це все, на що ми зі старою спромоглися. Може, всі хлопці в неї скінчилися до того, як я її зустрів?».

— Маєш, — сказала Марія, тримаючи чохол за полотняний ремінь. — Магазини всі повні.

— Я мушу вже йти, — сказав Гаррі. Він спробував на вагу брезентовий чохол з плямами від мастила. — Поклади його під переднє сидіння.

— До побачення, — сказала Марія.

— До побачення, стара.

— Я не журитимусь. Але будь обережний, прошу тебе.

— Будь чемною.

— Ой, Гаррі, — сказала вона, міцно притиснувшись до нього.

— Відпусти. Не маю часу.

Він поплескав її по спині своєю куксою.

— Твій черепаховий плавець, — сказала вона. — Ох, Гаррі. Бережи себе.

— Мушу йти. До побачення, стара.

— До побачення, Гаррі.

Вона дивилася, як він виходить із будинку, високий, широкоплечий, стрункий, з вузькими стегнами, він і далі рухається, думала вона, немовби якийсь звір, легко і спритно, і він ще зовсім не старий, думала вона, йде так невимушено й плинно, а коли він сідав у авто, вона побачила його біляве, випалене сонцем волосся, його лице з широкими монгольськими вилицями й вузькі очі, перебитий ніс, великий рот і округлу щелепу, він усміхнувся їй, сідаючи в машину, а вона розплакалася. «Ото вже бісове обличчя, — подумала вона. — Щоразу, як бачу це бісове обличчя, мені хочеться плакати».  Розділ п’ятнадцятий 

У барі Фредді за стійкою сиділи троє туристів, і Фредді їх обслуговував. Один був дуже високий, худий і широкоплечий чолов’яга в шортах і в окулярах з товстими лінзами, засмаглий, з коротко підстриженими вусами пісочного кольору. Його супутниця мала біляві кучері і стрижку під хлопчика, хворобливий колір обличчя й поставу та зовнішність жінки-борчині. На ній також були шорти.

— Фігу тобі з маком, — сказала вона третьому туристові, який мав доволі розпухле червоне обличчя, руді вуса, білого полотняного картуза із зеленим целулоїдним козирком і химерну манеру говорити, випинаючи губи, немовби куштував щось дуже гаряче.

— Як чарівно, — сказав зелений козирок. — Ніколи не чув, щоб цей вираз вживали в розмовній мові. Вважав його застарілим, який можна зустріти хіба що в якихось... е-е... бульварних газетках, а не почути наживо.

— Фігу, фігу тобі під ніс, подвійну фігу з маком, — сказала несподівано грайливо кокетка-борчиня, даючи йому нагоду помилуватися своїм прищуватим профілем.

— Як гарно, — сказав зелений козирок. — Ви так мило це кажете. Часом не в Брукліні почули?

— Не звертайте на неї уваги. Це моя дружина, — сказав високий турист. — А ви вже знайомі?

— Ще чого, фігу йому з маком, подвійну фігу, — повторила дружина. — Як ваші справи?

— Непогано, — відповів зелений козирок. — А ваші як?

— У неї все чудово, — сказав високий турист. — Самі бачите.

Саме тут зайшов Гаррі, і жінка високого туриста сказала: — Який красень, скажіть? Те, що мені потрібно. Купи мені, татусю.

— Можемо поговорити? — спитав у Фредді Гаррі.

— Звичайно. Кажіть одразу все, що забажаєте, — сказала жінка високого туриста.

— Заткайся, курво, — сказав Гаррі. — Ходімо за бар, Фредді.

Там уже чекав за столом Губатий.

— Привіт, начальничку, — сказав він Гаррі.

— Заткай піддувало, — гаркнув Гаррі.

— Слухай-но, — сказав Фредді. — Тримай язик за зубами. Щоб я тут такого не чув. Ти розженеш мені всіх клієнтів. Це пристойний заклад, жінок тут не обзивають курвами.

— Бо вона курва, — відповів Гаррі. — Чув, що вона мені сказала?

— Хай там як, але не можеш обзивати її прямо у вічі.

— Гаразд. Гроші маєш?

— Звичайно, — сказав Губатий. — Чого б я їх не мав? Хіба я не казав, що принесу їх?

— Покажи.

Губатий подав йому пачку. Гаррі нарахував десять стодоларових купюр і чотири двадцятки.

— Мало бути тисячу двісті.

— Мінус мої комісійні, — сказав Губатий.

— Давай решту.

— Ні.

— Віддавай.

— Не будь дурним.

— Гнидо ти нещасна.

— Не починай, громило, — сказав Губатий. — І не пробуй відібрати силою, бо я при собі їх не маю.

— Ясно, — сказав Гаррі. — Я мав би це передбачити. Слухай, Фредді. Ти ж мене давно знаєш. Я розумію, що човен вартий тисячу двісті. Тут бракує ста двадцяти. Візьми це й ризикни рештою і платою за фрахт.

— Це ж триста двадцять доларів, — сказав Фредді. Він боявся ризикувати такою сумою і аж зіпрів, думаючи про це.

— Маю машину і радіоприймач удома, що коштують не менше.