— Не хочеш поснідати?

— Коли повернуся.

— І кави не вип’єш?

— А є?

— Звичайно. Поставила на плиту, коли ми виходили.

— То принеси.

Вона подала каву, і він випив у темряві, сидячи за кермом авто. Марія взяла чашку й поставила на поличку в гаражі.

— Поїду з тобою й допоможу тягати бутлі, — сказала вона.

— Гаразд, — погодився він, і вона вмостилася поруч, кремезна довгонога жінка, з великими долонями, широкими стегнами, ще й досі вродлива, у капелюшку, низько насунутому на фарбоване біляве волосся. Холодним темним ранком вони виїхали на дорогу, над якою повис густий туман.

— Що тебе турбує, Гаррі?

— Не знаю. Якийсь неспокій. Слухай, ти що, відпускаєш волосся?

— Вирішила спробувати. Дівчата мене замучили.

— Пішли їх під три чорти. Хай буде, як завжди.

— Ти справді цього хочеш?

— Так, — сказав він. — Мені так подобається.

— Не думаєш, що я виглядаю застарою?

— Виглядаєш краще за них усіх.

— Тоді я знову підстрижусь. І можу знову пофарбуватися у світліший колір, якщо тобі подобається.

— І чого це дівчата вказують, що тобі робити? — сказав Гаррі. — Нехай не чіпляються до тебе.

— Ти ж знаєш, які вони. У їхньому віці всі дівчата такі. Чуєш, якщо ходка буде вдалою, махнемо до Нового Орлеана, га?

— Маямі.

— Ну, Маямі теж. А їх залишимо тут.

— Спочатку мушу зробити ходку.

— Тебе щось турбує, га?

— Ні.

— Знаєш, я майже чотири години не спала й думала про тебе.

— От мені стара.

— Я тільки подумаю про тебе й відразу збуджуюся.

— Ну, мусимо залити пальне, — сказав їй Гаррі.

Розділ тринадцятий 

О третій ранку Гаррі стояв ще з кількома клієнтами біля стійки в барі Фредді, звідки щойно вийшли двоє митників. Вони запитали його про човен, а він сказав, що нічого про нього не знає.

— Де ви були вчора ввечері? — запитав один із них.

— Тут і вдома.

— Як довго були тут?

— До закриття.

— Хтось вас тут бачив?

— Усі бачили, — сказав Фредді.

— А в чому річ? — запитав їх Гаррі. — Думаєте, що я вкрав власного човна? І що б я з ним робив?

— Я тільки спитав, де ви були, — сказав митник. — Не заводьтеся.

— Я не заводжуся, — відповів Гаррі. — От коли в мене забрали човен без жодних доказів, що там було спиртне, тоді я завівся.

— Там було письмове свідчення, дане під присягою, — сказав митник. — Я його не давав. Самі знаєте, хто це зробив.

— Гаразд, — сказав Гаррі. — Тільки не кажіть, що я заводжуся від ваших розпитувань. Треба було його краще прив’язувати. Тоді я мав би шанси отримати човна назад. А якщо його вкрали, які в мене шанси?

— Мабуть, ніяких, — сказав митник.

— Ну то йдіть рийтеся у своїх паперах, — сказав Гаррі.

— Не нахабній, — сказав митник, — бо ще отримаєш по заслугах.

— Я чую це п’ятнадцять років.

— П’ятнадцять років ти не нахабнів.

— Ага, і у в’язниці також не сидів.

— Ну то й не нахабній, щоб не сісти.

— Та годі вже, — сказав Гаррі. Саме тут зайшов той дурнуватий таксист-кубинець з пасажиром, який щойно прилетів, а Роджер-здоровило каже йому:

— Говорять, Гейзузе, що в тебе є дитина.

— Так, сер, — дуже гордо каже Гейзуз.

— А коли ж ти одружився? — питає в нього Роджер.

— Минула місяця. І ще місяця. Ви бути на весілля?

— Ні, — сказав Роджер. — Я не був.

— Багато пропустила, — сказав Гейзуз. — Пропустила гарне весілля. А чому не прийти?

— Бо ти не запросив.

— Ну, так, — сказав Гейзуз. — Забути я. Не попросити вас... Дістати, що хотіли? — спитав він у пасажира-чужинця.

— Так. Здається. Це тут найкраща ціна за бакарді?

— Так, сер, — сказав йому Фредді. — І це справжній carta del oro2.

— Чуєш, Гейзузе, а звідки ти взяв, що це твоя дитина? — спитав у нього Роджер. — Вона, мабуть, і не твоя.

— Як це не моя? Що ти патякати? Я тобі не дам таке говорити, заради Бога! Як це не моя дитина? Купити корову і не мати теля? Дитина моя. Моя, Господи. Моя. Належати мені. Так, сер!

Він іде геть разом із чужинцем і пляшкою бакарді, а всі починають сміятися з Роджера. Гейзуз — це ще той персонаж. Він і той інший кубинець — «Солодка водичка».

Тут заходить адвокат Губатий і каже Гаррі:

— Митники оце пішли забирати твого човна.

Гаррі подивився на нього вбивчим поглядом. Губатий і далі собі говорив без жодних емоцій:

— Хтось помітив його в манграх з високої вантажівки і подзвонив на митницю з будмайданчика в Бока-Чіка. Я щойно зустрів Германа Фредерікса. Він мені це і сказав.

Гаррі промовчав, але його очі й обличчя позбулися смертоносного вигляду і знову стали нормальними. Тоді він сказав Губатому:

— Ти завжди все винюхаєш, так?

— Я думав, що це тобі буде цікаво, — сказав і далі без жодних емоцій у голосі Губатий.

— Яка мені різниця, — сказав Гаррі. — Їм треба було краще стерегти човен.

Вони стояли біля стійки й нічого більше не казали, аж поки Роджер-здоровило і всі решта забралися геть. Тоді рушили до кабінок за баром.

— Ти все отруюєш, — сказав Гаррі. — Все, до чого торкнешся.

— Хіба я винен, що його побачили з вантажівки? Ти сам вибрав місце. І сам ховав човен.

— Помовч, — сказав Гаррі. — Раніше хіба були такі високі вантажівки? Я мав останню нагоду заробити чесно гроші. Останню можливість заробити бодай щось на човні.

— Я ж відразу тебе попередив, коли це сталося.

— Ти як той стерв’ятник.

— Припини, — сказав Губатий. — Вони тепер хочуть вирушати нині ввечері.

— Чорти б їх побрали.

— Щось їх занепокоїло.

— І о якій годині?

— О п’ятій.

— Я роздобуду човна. І завезу їх до біса в пекло.

— Непогана думка.

— Тільки не каркай. Мовчи і не втручайся.

— Слухай-но, ти, лежебоко нещасний, — сказав Губатий. — Я намагаюся тобі допомогти, знаходжу тобі діло...

— А тоді все мені псуєш. Заткайся. Отруюєш усіх, хто б тебе не торкнувся.

— Припини, ти, громило.

— Не панікуй, — сказав Гаррі. — Я мушу подумати. Я вже все продумав і вирішив, а тепер мушу все обмірковувати заново.

— Може, я б тоді допоміг?

— Приходь сюди о дванадцятій і принеси гроші, заставу за човен.

Коли вони вернулися до бару, прийшов Альберт і відразу рушив до Гаррі.

— Вибач, Альберте, не зможу тебе взяти, — сказав Гаррі. Це він уже встиг обміркувати.

— Я багато не попрошу, — сказав Альберт.

— Вибач, — відповів Гаррі. — Але ти мені вже не потрібен.

— За такі гроші ніхто з тобою не піде, крім мене, — сказав Альберт.

— Я йду сам.

— Ти сам не впораєшся, — сказав Альберт.

— Заткайся, — гаркнув Гаррі. — Що ти про це знаєш? Тебе що, навчали цьому на громадських роботах?

— Пішов ти під три чорти, — сказав Альберт.

— Може, й доведеться, — сказав Гаррі. Було видно, що він про щось напружено міркує і не хоче, щоб йому заважали.

— Візьми мене, — попросив Альберт.

— Не можу, — сказав Гаррі. — Дай мені спокій, чуєш?

Альберт пішов геть, а Гаррі стояв біля стійки, дивлячись на ігрові автомати і репродукцію «Останнього бою Кастера» на стіні, немовби вперше це все бачив.

— А добре той Гейзуз відбрив Роджера-здоровила щодо дитини, правда? — сказав йому Фредді, опускаючи у відерце з мильною водою чашки з-під кави.

— Дай-но мені пачку «Честерфілда», — сказав йому Гаррі. Він притис пачку куксою, розірвав з одного кутика, витяг сигарету, запхав її до рота, а тоді кинув пачку в кишеню й запалив сигарету.

— У якому стані твій човен, Фредді? — запитав він.

— Нещодавно якраз робили огляд, — сказав Фредді. — У доброму стані.

— Хочеш його здати?

— Для чого?

— Для ходки на той бік.

— Тільки під заставу повної ціни.

— Яка його вартість?

— Тисячу двісті доларів.

— Я б його найняв, — сказав Гаррі. — Повіриш мені на слово?