Розділ одинадцятий 

Було вже майже пів на десяту, коли нарешті з’явився Губатий. Було видно, що його добряче накачали в Річардсі, бо, коли він напивається, стає нахабним, а тут він одразу почав нахабніти.

— Ну що, велике цабе? — каже він Гаррі.

— Сам ти цабе, — відповів йому Гаррі.

— Треба поговорити, велике цабе.

— Де? У твоєму офісі за баром? — запитав його Гаррі.

— Так, саме там. Там є хтось, Фредді?

— Нікого після того закону. Скажи-но, скільки ще триватиме та заборона щодо шостої вечора?

— Хочеш найняти мене, щоб я все залагодив? Тільки мусиш дати мені аванс, — каже Губатий.

— Чорти в пеклі хай дають тобі аванс, — відповідає йому Фредді. Тож він іде вдвох із Гаррі за бар, де кабінки та ящики з порожніми пляшками.

Зі стелі звисала електрична лампочка, а Гаррі зазирнув до всіх кабінок, де було темно й порожньо.

— Ну що там? — запитав він.

— Хочуть післязавтра надвечір, — сказав йому Губатий.

— І що збираються робити?

— Ти ж розумієш іспанську, — сказав Губатий.

— Але ти їм цього не сказав?

— Ні. Я твій товариш. Ти ж це знаєш.

— Та ти б і рідну матір заклав.

— Припини. Дивись, яке діло я тобі знайшов.

— Відколи це ти став таким героєм?

— Слухай, мені потрібні гроші. Я мушу забратися звідси. Мені вже тут каюк. Ти ж знаєш, Гаррі.

— Та хто ж цього не знає?

— Знаєш, як вони фінансували свою революцію, викрадаючи людей і таке інше?

— Знаю.

— То й зараз буде щось подібне. Роблять це заради ідеї.

— Ага. Тільки роблять це тут. Де ти народився. І знаєш усіх як облуплених.

— Нічого нікому не станеться.

— З цими горлорізами?

— Я думав, що ти маєш яйця.

— Я маю яйця. Можеш цим не перейматися. Але мені ще тут жити й жити.

— А мені ні, — сказав Губатий.

— Господи, — подумав Гаррі. «Він сам це сказав.»

— Мушу забратися звідси, — сказав Губатий. — Коли ти збираєшся виводити човен?

— Сьогодні.

— А хто тобі допоможе?

— Ти.

— І де його поставиш?

— Де завжди.

Забрати човен виявилося зовсім не складно. Як і передбачав Гаррі, їм це вдалося зробити без жодних проблем. Нічний сторож щогодини робив обхід, а решту часу сидів біля вхідної брами старої корабельні. Вони відпливли туди на ялику під час відпливу, перерізали канат і вийшли в море, взявши човен на буксир. Коли вже опинилися в протоці, Гаррі перевірив двигуни і виявив, що там тільки роз’єднали контакти розподільника. У баках було ще майже півтори сотні ґалонів пального. Його не злили, а отже, воно там залишилося ще від останньої ходки. Перед відправкою він доверху заповнив баки пальним, а використав небагато, бо море штормило, й доводилося йти на малих обертах.

— Удома я маю ще запас бензину, — сказав він Губатому. — Переллю його в бутлі та доставлю машиною, а як буде потрібно, Альберт підвезе ще. Човен поставлю там, де дорога перетинає потічок, під мостом. Вони можуть під’їхати туди на авто.

— Вони хочуть, щоб ти їх чекав біля доку Портер.

— Де ж мені там сховатися з човном?

— Нема де. Але не думаю, що вони захочуть їхати машиною.

— Ну то поставлю його там на ніч, заправлю, зроблю все, що треба, а тоді вже пережену. А ти зможеш найняти моторку і привезти їх на ній. Мушу поставити човен. Ще купа роботи. А ти веслуй до берега, а тоді під’їдеш на авто до мосту й забереш мене. Я вийду на дорогу десь через дві години. Сховаю човен і вийду.

— Гаразд, заберу тебе, — сказав Губатий, а Гаррі приглушив мотори так, щоб човен рухався майже безшумно, розвернув його й відбуксирував ялик туди, де світився якірний вогонь кабельної шхуни. Тоді вимкнув двигун і притримав ялик, поки Губатий туди пересідав.

— Десь за дві години, — сказав він.

— Гаразд, — сказав Губатий.

Сидячи за штурвалом і поволі просуваючись у темряві, Гаррі тримався подалі від портових вогнів і думав, що Губатий старанно відпрацьовує свої гроші. «Цікаво, скільки він сподівається заробити? І як він узагалі злигався з тими типами? Був здібним хлопцем, з непоганими перспективами. Та й адвокат із нього цілком пристойний. Але я аж похолов, коли він сам це сказав. Отак накаркати самому собі. Дивно, як може людина собі щось накаркати. Коли я це почув, мені аж моторошно стало».  Розділ дванадцятий 

Коли він прийшов додому, то не вмикав світло, а зняв у коридорі черевики і піднявся дерев’яними сходами у шкарпетках. Роздягнувся й ліг у ліжко лише в спідній сорочці, розбудивши ненароком жінку.

Вона запитала в темряві:

— Гаррі? — а він сказав: — Спи вже, стара.

— Гаррі, що сталося?

— Маю зробити ходку.

— З ким?

— Ні з ким. Може, з Альбертом.

— На чиєму човні?

— На своєму, знову його дістав.

— Коли?

— Сьогодні.

— Тебе посадять, Гаррі.

— Ніхто про це не знає.

— А де човен?

— Я заховав.

Лежачи в ліжку, він відчув на щоці її губи, а тоді її руку на своєму тілі, і повернувся, тулячись до неї.

— Ти хочеш?

— Так. Зараз.

— Я вже спала. А пам’ятаєш, як ми це робили напівсонні?

— Слухай, а тобі не заважає моя кукса? Тобі не дивно?

— Дурнику. Мені це подобається. Мені все в тобі подобається. Поклади її сюди. Отак. Мені це справді подобається.

— Вона немов плавець у черепахи.

— Ніяка ти не черепаха. А вони справді це роблять три дні поспіль? Три дні без перерви?

— Правда. Тихіше, чуєш. Дівчат розбудимо.

— Вони не знають, який ти в мене. Ніколи цього не знатимуть. Ой Гаррі. Як добре. Ой моє золотце.

— Чекай-но.

— Не хочу чекати. Скоріш. Ось так. І тут. Чуєш, а з негритянкою ти також це робив?

— Робив.

— І як було?

— Як із акулою-нянькою.

— Смішний ти. Гаррі, краще б ти не їхав. Не хочу тебе відпускати. А з ким тобі було найкраще?

— З тобою.

— Брехло. Ти завжди мене дуриш. Ось так. Отак. Отак.

— Не дурю. Ти найкраща.

— Я вже стара.

— Ніколи не будеш старою.

— І ту біду я мала.

— Немає різниці, якщо жінка добра.

— Ще. Ще трохи. Поклади сюди куксу. І тримай там. Тримай. Тримай її. Тримай.

— Не так голосно, ми дуже голосні.

— Ми шепочемо.

— Я мушу встати ще вдосвіта.

— То ти поспи. Я тебе розбуджу. А коли повернешся, ми гарно проведемо час. Зупинимось у готелі в Маямі, як колись. Як ми колись робили. Де нас ніхто не побачить. А може, махнемо в Новий Орлеан?

— Може, — сказав Гаррі. — Чуєш, Маріє, я мушу поспати.

— А в Новий Орлеан поїдемо?

— Чому б ні? Але я мушу виспатися.

— То спи. Ти мій солодесенький. Засинай. А я тебе розбуджу. Не хвилюйся.

Він заснув, поклавши куксу на подушку, а вона ще довго лежала й дивилася на нього. Бачила його обличчя, на яке падало з вікна світло вуличного ліхтаря. «Щаслива я, — думала вона. — Дівчатка ще не знають, хто в них буде. А я знаю, що в мене є і що було. Мені так пощастило. Як у черепахи, казав він. Я рада, що це рука, а не нога. Я б не хотіла, щоб він залишився без ноги. Але ж чого він руку втратив? Смішно, але мені це не заважає. Мені нічого в ньому не заважає. Щаслива я жінка. Іншого такого чоловіка не знайти. Хто не пробував, не може знати. А я їх багато мала. Мені так пощастило з ним. Цікаво, чи черепахи відчувають те, що й ми? І так довго, весь той час? Чи, може, самиці стає там боляче? Такі дурниці лізуть у голову. Дивися на нього, спить, як дитятко.

Я краще не спатиму, щоб розбудити його вчасно. Господи, та я б робила це цілу ніч, якби чоловіки були на таке здатні. Я б тільки це робила й ніколи б не заснула. Ніколи-ніколи, ні, ніколи. Ніколи-ніколи-ніколи. Подумати лишень. У моєму віці. Але я не стара. Він сказав, що йому добре зі мною. Сорок п’ять — це ще не старість. Я на два роки старша за нього. Дивись, як він спить. Дивися, спить, як дитятко».

За дві години до світанку вони вже були біля бензобаку в гаражі, наповнюючи бутлі, закорковуючи їх і ставлячи в багажник машини. Гаррі мав припасований до правої руки гак, яким він спритно хапав і підносив обплетені верболозом бутлі.