— Вітаю, Лафтоне, — сказав Річард Ґордон. — Ти часом не бачив десь тут пияка-професора?

— Він щойно пішов звідси, — сказав Фредді.

— Вип’єш вермуту, золотце? — спитав Річард Ґордон у своєї дружини.

— Якщо й ти вип’єш, — промовила вона. А тоді сказала: «Привіт» подружжю Лафтонів. — Мені, Фредді, дві третини французького і одну італійського.

Вона сіла на високий стілець, підібравши під себе ноги, й почала розглядати вулицю. А Фредді захоплено розглядав її. Він подумав, що цієї зими в Кі-Весті ще не було вродливішої за неї туристки. Навіть місцева красуня місіс Бредлі не дорівнювалася їй своєю вродою. Місіс Бредлі вже трохи розповніла. А ця дівчина вирізнялася симпатичним ірландським личком, чорними кучерями, які майже сягали плечей, і гладенькою чистою шкірою. Фредді дивився на її засмаглу руку зі склянкою.

— Як працюється? — спитав Лафтон у Річарда Ґордона.

— Нормально, — сказав Ґордон. — А як тобі?

— Джеймс не працює, — сказала місіс Лафтон. — Він тільки пиячить.

— Чуєш, а хто такий той професор Макволсі? — запитав Лафтон.

— Здається, він професор економіки, начебто в річній відпустці. Він приятель Гелен.

— Мені він подобається, — сказала Гелен Ґордон.

— Мені теж, — сказала місіс Лафтон.

— Мені він першій сподобався, — грайливо сказала Гелен Ґордон.

— Ну то нехай буде ваш, — відповіла місіс Лафтон. — Вам, чемним дівчаткам, завжди дістається все, що забажаєте.

— Тому ми й такі чемні, — сказала Гелен Ґордон.

— Вип’ю ще вермуту, — озвався Річард Ґордон. — Ви теж? — запитав він у Лафтонів.

— Чому б ні, — сказав Лафтон. — Чуєш, а ти йдеш на ту вечірку, яку влаштовують завтра Бредлі?

— Звичайно, він піде, — сказала Гелен Ґордон.

— Знаєш, вона мені подобається, — сказав Річард Ґордон. — Цікавить мене і як жінка, і як соціальний феномен.

— Ого, — сказала місіс Лафтон. — Ви говорите, мов той освічений професор.

— Не хизуйся своїм неуцтвом, люба, — сказав Лафтон.

— А з соціальним феноменом лягають до ліжка? — спитала Гелен Ґордон, дивлячись на відчинені двері.

— Не говори дурниць, — сказав Річард Ґордон.

— Хотіла просто знати, чи входить це в завдання письменника? — спитала Гелен.

— Письменник повинен усе знати, — сказав Річард Ґордон. — Він не може обмежувати свій життєвий досвід рамками буржуазної моралі.

— Он як, — сказала Гелен Ґордон. — А що має робити дружина письменника?

— Багато чого, — сказала місіс Лафтон. — Бачили б ви чоловіка, який тут щойно був і образив мене та Джеймса. Він був неймовірний.

— Я мав би зацідити йому по морді, — сказав Лафтон.

— Він справді був неймовірний, — сказала місіс Лафтон.

— Я йду додому, — сказала Гелен Ґордон. — Ти йдеш, Дік?

— Я ще, мабуть, трохи залишуся в місті, — сказав Річард Ґордон.

— Так? — сказала Гелен Ґордон, дивлячись у дзеркало за головою Фредді.

— Так, — сказав Річард Ґордон.

Дивлячись на неї, Фредді зрозумів, що вона зараз може розплакатися. Сподівався, що це не станеться тут.

— Не хочеш ще випити? — спитав у неї Річард Ґордон.

— Ні. — Вона похитала головою.

— Слухайте, чого це ви? — спитала місіс Лафтон. — У вас поганий настрій?

— Чудовий настрій, — відповіла Гелен Ґордон. — Та краще я все ж таки піду додому.

— Я скоро повернуся, — сказав Річард Ґордон.

— Можеш не поспішати, — сказала вона йому. А тоді вийшла геть. Вона не заплакала. І Джона Макволсі також не знайшла.  Розділ шістнадцятий 

Гаррі Морґан під’їхав на пристані майже до самого човна, озирнувся, чи нікого немає, а тоді підняв переднє сидіння машини, витяг плаский, зашкарублий від мастила брезентовий чохол і кинув його в кокпіт моторки.

Спустився туди сам, підняв люк над моторним відсіком і поклав туди чохол з автоматом подалі від чужих очей. Відкрив паливні клапани й запустив обидва двигуни. Правий через пару хвилин почав працювати рівно, а от у лівому два циліндри, другий і четвертий, постійно чмихали, тож Гаррі виявив, що свічки мали тріщини, пошукав нові, але так і не знайшов.

«Мушу дістати свічки й заправитися пальним», — подумав він.

Нахилившись, дістав з-під двигунів чохол, розстібнув його і приладнав до автомата приклад. Тоді знайшов пару шматків приводного паса до вентилятора і чотири гвинта, зробив у пасах прорізи і підвісив їх у вигляді петель, які тримали автомат під палубою ліворуч від люка, якраз над лівим двигуном. Він там лежав, легенько погойдуючись, і Гаррі вставив у нього один із чотирьох магазинів, які були в кишеньках чохла. Ставши навколішки поміж двигунами, він сягнув рукою по автомат. Для цього достатньо було двох рухів. Спочатку відстебнути пасок, який підтримував приклад відразу за затвором. А тоді витягти автомат з другої петлі. Він спробував, і це легко йому вдалося навіть однією рукою. Пересунув маленький важіль з одиночних пострілів на автоматичний вогонь і впевнився, що стоїть запобіжник. Тоді знову підвісив автомат. Не знав тільки, куди сховати запасні магазини, тому запхав чохол під паливний бак, звідки міг легко їх дістати рукою. «Коли ми вирушимо, я зможу відразу сюди спуститися й покласти до кишені парочку магазинів, — подумав він. — Краще було б не тягатися з ними, але ж раптом ту кляту штуку заклинить абощо».

Він підвівся. Був дуже гарний приємний деньочок, зовсім не холодний, з легеньким північним вітерцем. Справді чудовий деньочок. Починався відплив, і на палях при виході з протоки сиділо двійко пеліканів. Повз нього пропахкав, прямуючи до рибного ринку, темно-зелений рибальський човен, на кормі якого, тримаючи румпель, сидів рибалка-негр. Гаррі задивився на блакитно-сіру під променями полуденного сонця воду, яку розгладжував вітер, віючи за відпливом, а тоді на піщаний острівець, що утворився, коли поглиблювали протоку в тому місці, яке облюбували собі акули. Над острівцем ширяли білі чайки.

«Гарна буде нічка, — подумав Гаррі. — Те, що треба для переправи».

Він трохи зіпрів біля двигунів, тож випростався й витер обличчя якоюсь шматкою.

На пристані стояв Альберт.

— Чуєш, Гаррі, — сказав він. — Візьми мене з собою.

— А що сталося?

— Ми можемо тепер працювати на громадських роботах тільки три дні на тиждень. Щойно зранку про це довідався. Мушу ще щось знайти.

— Гаразд, — сказав Гаррі. Він знову щось обмірковував. — Гаразд.

— Чудово, — сказав Альберт. — Бо я вже боявся потрапити на очі своїй старій. Вона мені нині вчинила такий ґвалт, ніби це я скоротив робочий тиждень.

— Чого ти панькаєшся зі своєю старою? — спитав глузливо Гаррі. — Чого не даси їй добрячого ляпаса?

— Ага, їй даси, — сказав Альберт. — Буде стільки крику. Її тоді не зупинити.

— Слухай-но, — сказав йому Гаррі.  — Візьми мою машину й цю свічку, поїдь до крамниці з морськими товарами й купи шість отаких самих свічок запалювання. Тоді купи на двадцять центів льоду та з півдюжини кефалі. Ще купи дві бляшанки кави, чотири бляшанки тушонки, дві хлібини, трохи цукру і дві бляшанки згущеного молока. Заїдь до Сінклера і скажи, щоб підвезли сюди й залили в баки сто п’ятдесят ґалонів. Якомога швидше повертайся й заміни в лівому двигуні другу й четверту від маховика свічу. Скажи їм, що я розрахуюся за пальне, коли повернуся. Нехай зачекають або знайдуть мене у Фредді. Нічого не забудеш? Завтра ми їдемо з клієнтами ловити тарпона.

— Занадто холодно для тарпона, — сказав Альберт.

— Клієнти кажуть, що ні, — заперечив Гаррі.

— Може, взяти цілу дюжину кефалі, — запитав Альберт. — Бо ж раптом наживку розхапають щучки? Їх тут зараз повно.

— Нехай буде дюжина. Але щоб ти повернувся за годину, й баки були заправлені.

— Навіщо тобі аж стільки бензину?

— Може, клієнтам заманеться виходити вдосвіта, а повертатися вночі, то ж і не буде часу заправитися.

— А що з тими кубинцями, яких ти мав перевозити?

— Від них відтоді так нічого й не чути.

— Добра була нагода.

— Ця також добра. Слухай-но, поквапся вже.