— Ну то шукай його деінде, — сказав Гаррі. — Тут його немає.

— Кажу, що є для нього робота, — повторив адвокат.

— Нічого в тебе немає. Нічого, крім отрути.

Тут завалюється сивий патлатий старий, який торгує гумовими виробами, з чверткою, в яку Фредді йому наливає, а тоді старий закорковує пляшку і дріботить із нею на другий бік вулиці.

— Що з рукою? — спитав у Гаррі адвокат.

А в Морґана рукав був пришпилений до плеча.

— Мені вона не подобалася, і я її відтяв, — сказав йому Гаррі.

— З ким на пару?

— На пару з доктором, — сказав Гаррі. — Він уже напився, і це відчувалося. — Я тримав, щоб не смикалася, а він різав. Якби їх відтинали тим, хто залазить у чужі кишені, ти б залишився вже без рук і без ніг.

— А що з нею сталося, що довелося відтинати? — спитав у нього адвокат.

— Яка різниця? — спитав Гаррі.

— Та ні, мені цікаво. Що сталося і де ти був?

— Не діставай, — сказав йому Гаррі. — Ти ж знаєш, де я був і що сталося. Тому помовч і відчепися від мене.

— Я хочу поговорити з тобою, — сказав йому адвокат.

— То говори.

— Але не тут.

— Не хочу я з тобою говорити. Від тебе нічого доброго не дочекаєшся. Ти — мов та отрута.

— Я маю щось для тебе. Щось добре.

— Гаразд. Ще раз тебе вислухаю, — сказав йому Гаррі. — Про кого там ідеться? Про Хуана?

— Ні. Не про Хуана.

Вони обійшли стійку бару і досить надовго сховалися там у одній з кабінок. Поки вони там були, прийшла донька Люсі-товстусі з тією дівчиною з їхнього закладу, яка завжди біля неї крутиться, замовила кока-колу, й вони вмостилися біля бару.

— Ходять чутки, що після шостої вечора дівчатам не можна буде з’являтися на вулицях і в барах, — каже Фредді дочці Люсі-товстусі.

— Та всяке говорять.

— Скоро буде не місто, а якесь жахіття, — каже Фредді.

— Це точно. Ідеш собі купити сандвіч і кока-колу, а тебе хапають і дають п’ятнадцять доларів штрафу.

— Вони тільки таких і зачіпають, — каже дочка Люсі-товстусі. — Тих, хто любить розважитися. Хто не ходить набурмосений, як сич.

— Якщо в цьому місті нічого не зміниться, діла не буде.

Саме тоді повернулися Гаррі з адвокатом, який сказав:

— То що, приїдеш туди?

— А чого їх сюди не привести?

— Бо ні. Сюди вони не прийдуть. Треба до них.

— Гаразд, — сказав Гаррі й попрямував до бару, а той адвокат пішов геть.

— Що вип’єш, Áле? — запитав він у мене.

— Бакарді.

— Нам два бакарді, Фредді. — Він повернувся до мене й запитав:

— Що зараз робиш, Áле?

— Громадські роботи.

— А що саме?

— Риємо колодязь для каналізації. Розбираємо старі трамвайні рейки.

— І що тобі платять?

— Сім з половиною.

— На тиждень?

— А як ти думав?

— За що ж ти тут випиваєш?

— А я й не пив, поки ти мене не пригостив, — сказав йому я. Він трохи підсунувся до мене.

— Хочеш зробити ходку?

— Дивлячись яку.

— Ходімо до авто, — сказав він. — Бувай, Фредді.

Він був, як завжди, коли вип’є, трохи захеканий, ми попрямували розкопаною вулицею, де я працював цілий день, до його машини, яка стояла на розі.

— Сідай, — сказав він.

— Куди ми їдемо? — спитав я.

— Я сам не знаю, — сказав він. — Зараз з’ясуємо.

Ми мовчки поїхали по Вайтгед-стрит, угорі звернули ліворуч, перетнули центр міста й виїхали на Вайт-стрит, яка вела до пляжу. За весь цей час Гаррі не вимовив ані слова, а ми звернули на піщану дорогу й виїхали на бульвар. На бульварі він підрулив до самого хідника й зупинився.

— Якісь чужинці хочуть зробити ходку моїм човном, — сказав він.

— Митники ж його конфіскували.

— Чужинці цього не знають.

— І що то за ходка?

— Їм треба переправити когось на Кубу, провернути якусь справу, але та людина не може сісти на літак чи пароплав. Це мені сказав Губатий.

— А що, таке роблять?

— Звісно. Після революції постійно. Нормальна ситуація. Купа людей так їздить.

— А як тоді з човном?

— Змусимо його викрасти. Можливо, там порожні баки абощо, тож я не зможу завести двигун.

— А як ти тоді виведеш човен?

— Виведу.

— Як ми повернемося?

— Мушу над цим подумати. Як не хочеш їхати, кажи відразу.

— Хочу, якщо на цьому можна заробити.

— Слухай, — сказав він. — Тобі платять сім з половиною доларів на тиждень. У тебе троє дітей, які приходять зі школи голодними. Маєш родину, яка не має що їсти, а я тобі даю нагоду заробити трохи грошенят.

— Ти не сказав скільки. Треба знати, за що ризикуєш.

— Зараз доводиться ризикувати за будь-які гроші, Áле, — відповів він. — Візьми от мене. Я цілий сезон заробляв по тридцять п’ять доларів на день, возячи людей ловити рибу. А тепер я везу паскудний вантаж спиртного, який навряд чи коштує як мій човен, і в мене стріляють, а я залишаюся і без човна, і без руки. Але повір мені, що мої діти не будуть ходити голодними, а я не збираюся рити канави для уряду, який платить мені смішні гроші. Та й рити я все одно зараз не можу. Не знаю, хто там вигадує ті закони, але немає такого закону, щоб людина пухла від голоду.

— Я страйкував проти такої платні, — сказав я йому.

— І знову почав працювати, — дорікнув він мені. — Вони сказали, що ви, мовляв, страйкували проти добродійності. А ти ж усе життя працював, правда? І ніколи не просив подачок.

— Немає взагалі роботи, — сказав я. — Такої, щоб прогодувати сім’ю.

— А чому?

— Не знаю.

— І я не знаю, — сказав він. — Але моя родина не голодуватиме, поки інші обжираються. Вони просто намагаються виморити вас, конків, звідси голодом, щоб потім спалити ваші халупи й побудувати тут апартаменти для туристів. Це те, що я чув. Чув, що вони вже скуповують землю, а коли виморять усіх злидарів, і ті подадуться подихати з голоду деінде, вони прийдуть сюди і зроблять тут туристичний рай.

— Ти говориш, як радикал, — сказав я.

— Ніякий я не радикал, — сказав він. — Просто мене це все бісить. Давно вже бісить.

— Ну, так, а ще, коли втрачаєш руку.

— Та чорт із нею, з тією рукою. Нема руки, то й нема. Бувають гірші речі. Маєш дві руки і ще два причандали. І залишаєшся мужиком навіть з однією рукою і з одним причандалом. До біса це все, — сказав він. — І говорити не хочу. — А тоді за якусь хвилину каже: — Ті причандали в мене й досі є. — Тоді він завів авто і сказав: — Ну то поїхали, глянемо, хто то такі.

Ми поїхали далі бульваром, дув легенький вітерець, зустрічних машин було мало, і на цементі, там де під час припливу хвилі перекочувалися через огорожу, відчувався запах морських водоростей, а Гаррі тримав кермо лівою рукою. Мені він завжди подобався, і я в старі добрі часи багато разів ходив із ним на човні, але він дуже змінився, відколи втратив руку, а той тип із Вашингтона залишив письмове свідчення про те, що він бачив, як із човна викидали спиртне, і митники конфіскували човен. Йому завжди було добре в човні, а без човна він був просто сам не свій. Думаю, що Гаррі зрадів нагоді викрасти його. Він знав, що це ненадовго, але принаймні був шанс заробити трохи грошенят, поки човна не відібрали знову. Мені також були вкрай потрібні гроші, але я не хотів потрапити в біду. Я йому сказав:

— Знаєш, мені тільки не хочеться, щоб сталася якась біда, Гаррі.

— Про яку ще біду ти говориш, хіба ти зараз не в біді? — сказав він. — Яка в біса біда може бути гіршою за голоднечу?

— А я не голодую, — сказав я. — Якого дідька ти постійно про це торочиш?

— Ти, може, й не голодуєш, а от діти твої голодні.

— Припини, — сказав я. — Я попрацюю з тобою, але таких розмов не хочу чути.

— Гаразд, — сказав він. — Але дивись, не передумай. Бо в цьому місті є достатньо охочих підзаробити.

— Не передумаю, — сказав я. — Ти ж чув, що я готовий працювати.

— Ну то тримай вище носа.

— Сам тримай, — сказав я. — Це ж ти тут на все нарікаєш, як якийсь радикал.

— Тримай-тримай, — сказав він. — Бо ви, конки, всі боягузи.