— Сумнівно.

— Він правопорушник.

— Він має годувати родину, та й себе самого. А хто годує вас, чорт забирай, напевно, ті, хто тут у Кі-Весті гнуть спину на уряд за шість з половиною доларів на тиждень?

— Він поранений. А отже, встряв у халепу.

— Хіба що сам себе підстрелив для розваги.

— Ти дожартуєшся. Ану вези нас до човна, і ми відбуксируємо його разом із власником, куди треба.

— Це куди?

— У Кі-Вест.

— А ви що, з поліції?

— Я вже сказав, хто він такий, — гаркнув секретар.

— Гаразд, — сказав капітан Віллі. Він щосили штовхнув румпель і розвернув моторку, пройшовши так близько від берега, що з-під гвинта аж шугонула звихрена хмарка намулу. Чмихаючи, моторка рушила протокою до мангрових заростей, де стояв той другий човен.

— Чи є тут зброя? — спитав у капітана Віллі Фредерік Гаррісон.

— Ні, сер.

Обидва чоловіки у фланелевих костюмах підвелися і розглядали човен зі спиртним.

— Це цікавіше, ніж ловити рибку, правда, докторе? — сказав секретар.

— Чхати я хотів на ту рибу, — відповів Фредерік Гаррісон. — Ото впіймаєш вітрильника, і що з ним робити? Воно ж неїстівне. А от це стає справді цікавим. І я радий, що маю нагоду побачити все на власні очі. Цей чолов’яга поранений і не зможе втекти. Море занадто бурхливе. І ми вже знаємо номер його човна.

— Ви справді берете його голіруч, — захоплено сказав секретар.

— Без жодної зброї, — наголосив Фредерік Гаррісон.

— Та ще й без тих ідіотів із ФБР, — сказав секретар.

— Едґар Гувер зависокої про себе думки, — сказав Фредерік Гаррісон. — Думаю, що він сам себе закопає. Підійди впритул, — наказав він капітанові Віллі. Капітан Вілі заглушив двигун, і моторка стала в дрейф.

— Гей, — гукнув капітан Віллі іншому човну. — Тримайте язик за зубами.

— У чому річ? — сердито гаркнув Гаррісон.

— Заткайтеся, — сказав капітан Віллі. — Гей, — гукнув він ще раз. — Слухайте мене. Шуруйте до міста і не висовуйтесь. Про човен забудьте. Його заберуть. Викиньте товар і валіть до міста. Тут зі мною якесь лайно з Вашингтона. Каже, що воно важливіше за президента. Хоче тебе застукати на гарячому. Думає, що ти контрабандист. Має номери твого човна. А я ніколи тебе не бачив і не знаю, хто ти такий. І ніколи тебе не впізнаю...

Човни роз’їхалися. Капітан Віллі не переставав кричати:

— Я не знаю, як знайти це місце, де ми тебе побачили. Ніколи не знайду дороги до нього.

— Гаразд, — пролунало з човна з алкоголем.

— А ця велика цяця ловитиме рибку до ночі, я про це подбаю, — крикнув капітан Віллі.

— Гаразд.

— Він любить ловити рибку, — репетував капітан Віллі, голос якого зривався. — Хоч каже, сучий син, що вона неїстівна.

— Дякую, брате, — пролунав голос Гаррі.

— Він що, твій брат? — запитав Фредерік Гаррісон, обличчя якого розпашілося, але інформаційного голоду він, здається, так і не вгамував.

— Ні, сер, — сказав капітан Віллі. — Просто на морі ми майже всі називаємо себе братами.

— Вертаймося в Кі-Вест, — сказав Фредерік Гаррісон, хоч і не надто переконливо.

— Ні, сер, — заперечив капітан Віллі. — Ви, панове, зафрахтували мене на цілий день. Тож я маю чесно відробити ваші гроші. Хоч ви й назвали мене причмеленим, я відпрацюю цілий день, як і домовлено.

— От і вези нас до Кі-Весту, — сказав Гаррісон.

— Так, сер, — погодився капітан Віллі. — Пізніше. А вітрильники, до речі, не менш їстівні, ніж макрель. Коли ми продавали їх Ріосу для ринку в Гавані, то нам платили по десять центів за фунт, так само, як за макрель.

— Ой, та заткайся ти, нарешті, — сказав Фредерік Гаррісон.

— Я думав, що вас як урядовця це може зацікавити. Хіба ж не ви встановлюєте ціни на харчі і таке інше? Хіба ні? Не ви задираєте ціни? Щоб кукурудзяна каша коштувала дорожче, а риба дешевше?

— Заткайся, ти, — сказав Гаррісон.

Розділ восьмий 

На човні зі спиртним Гаррі викинув за борт останній мішок.

— Дай мені ніж для риби, — сказав він негрові.

— Пропав кудись.

Гаррі натиснув стартери й запустив обидва двигуни. Другий двигун він поставив, коли почалася депресія, й ніхто вже не фрахтував його човен для рибальства, тож довелося знову братися за контрабанду спиртного. Він дістав сокирку й перерубав лівою рукою якірний канат прямо на бітенгу. «Нехай полежить на дні, його підчеплять, коли витягатимуть товар, — подумав він. — Я піду зараз до Ґаррісон-Байту, і, якщо забиратимуть човен, нехай беруть. Я мушу піти до лікаря. Не хочу втратити і човен, і руку. Товар коштує не менше, ніж човен. Розбилося небагато. Інакше все б тут просмерділося».

Він натиснув на важіль зчеплення лівого гвинта, і човен, підхоплений припливом, почав розвертатися, виходячи з мангрових заростей. Двигуни працювали справно. Моторка капітана Віллі віддалилася вже на дві милі, прямуючи до Бока-Ґранде. «Води, мабуть, уже достатньо прибуло, і можна спробувати пройти по плавнях», — подумав Гаррі.

Він натиснув на важіль зчеплення правого гвинта, і двигуни заревіли, коли додав газу. Чоловік відчув, як піднявся ніс човна, а зелені мангри почали швидко розгойдуватися, коли гвинти завихрювали воду під їхніми коріннями. Дасть Бог, човна не заберуть. Дасть Бог, порятують мою руку. Звідки було мені знати, що в Маріелі почнуть стріляти, хоч ми вже півроку ходили туди й назад. От тобі й кубинці. Хтось комусь не підмастив, а підстрелили нас. Такі вони, ті кубинці.

— Чуєш, Веслі, — сказав він, зазирнувши у кокпіт, де лежав накритий ковдрою негр. — Як ти там?

— Господи, — сказав Веслі. — Гірше вже й бути не може.

— Може, коли лікар почне копирсатися в рані, — сказав йому Гаррі.

— Ви не людина, — сказав негр. — Нічого у вас немає людяного.

«Той старий Віллі — добрий чолов’яга, — подумав Гаррі. — Старий Віллі не підкачає. Добре, що ми вертаємося, а не чекали там. Були б дурнями, якби залишилися. Мені так паморочилося в голові й нудило, що я вже не міг нормально думати».

Попереду він уже бачив білі обриси готелю «Ла-Конча», радіощогли й міські будиночки. Розгледів залізничні пороми біля доку Трамбо, який доведеться обійти, щоб потрапити до Ґаррісон-Байту. «Але ж той старушок Віллі, — подумав він. — Показав їм, де раки зимують. Цікаво, що то були за пташки. Як же мені зараз паскудно, чорти б його побрали. Голова йде обертом. Добре, що ми вертаємося. Добре, що не залишилися там».

— Містере Гаррі, — сказав негр, — вибачте, що я не допоміг вам з тими мішками.

— До біса, — сказав Гаррі, — яка користь з підстреленого негра. Але ти добрий негр, Веслі.

Попри ревіння двигунів і плескіт води, яку розтинав човен, він відчував, як почало співати його серце, чудернацько й лунко. Так завжди ставалося, коли він повертався додому після подорожі. «Дасть Бог, мені порятують руку, — думав він. — Вона мені ще ой як знадобиться».

Частина третя 

Гаррі Морґан 

(Зима) 

Розділ дев’ятий 

Розповідає Альберт 

Ми всі сиділи у Фредді, аж тут заходить той худий довготелесий адвокат і каже:

— Де Хуан?

— Ще не повернувся, — сказав хтось.

— Я знаю, що повернувся, і мушу його побачити.

— Звісно, спочатку здав його, підвів під суд, а тепер збираєшся захищати, — сказав Гаррі. — Не треба сюди приходити й винюхувати, де він. Ти й так, мабуть, тримаєш його в кулаці.

— Дурня, — сказав адвокат. — Я маю для нього роботу.