— Дуже сильний вітер.

— Вони вже в дорозі.

— В таку оце негоду? Чого ви мені брешете? — негр говорив, мало не впираючись губами в мішок.

— Не панікуй, Веслі, — сказав йому чоловік.

— Ага, не панікуй, — не вгавав негр. — Він мені каже не панікувати. Чого панікувати? Того, що я тут подихаю, як пес? Ви мене сюди затягнули. Тепер витягайте.

— Не панікуй, — лагідно сказав чоловік.

— Ніхто сюди не прийде, — сказав негр. — Я це знаю. Я замерзаю, чуєте? Я вже не можу витримати цей біль і холод, чуєте?

Чоловік сів, відчуваючи слабкість і порожнечу всередині. Негр не відводив від нього очей, стежачи, як чоловік став на коліно, взяв лівою рукою зап’ясток правої руки, яка безвільно звисала, затис її між колінами, а тоді вхопився за прибиту до планшира дошку й почав підтягуватися, аж поки не став на ноги, дивлячись згори вниз на негра й далі стискаючи стегнами праву долоню. Такого болю, думав він, йому ще ніколи не доводилось терпіти.

— Коли тримаю її отак, витягнутою, менше болить, — сказав він.

— Давайте я підв’яжу її, — сказав негр.

— Вона не згинається в лікті, — відповів чоловік. — Задерев’яніла.

— Що нам робити?

— Викидати товар, — сказав йому чоловік. — Можеш скинути за борт те, що в тебе під рукою, Веслі?

Негр спробував сягнути рукою по мішок, але застогнав і знову впав на спину.

— Так сильно болить, Веслі?

— О Боже, — сказав негр.

— Може, якби ти розрухався, боліло б не так сильно?

— Я поранений, — сказав негр. — І не збираюся рухатися. А він хоче, щоб я викидав спиртне, коли я поранений.

— Не панікуй.

— Ще раз це скажете, і я збожеволію.

— Не панікуй, — спокійно повторив чоловік.

Негр аж завив, а тоді, обмацавши руками палубу, витяг з-під комінгса точильний брусок.

— Я вас уб’ю, — сказав він. — Виріжу з грудей серце.

— Бруском не зможеш, — сказав чоловік. — Не панікуй, Веслі.

Негр заридав, уткнувшись лицем у мішок. Чоловік заходився й далі піднімати поволі мішки з алкоголем, перекидаючи їх за борт.  Розділ сьомий 

Викидаючи за борт спиртне, він почув звук мотора і побачив човен, який наближався до них протокою, огинаючи мис. Це була біла моторка з помальованою нажовто рубкою і вітровим склом.

— Там якийсь човен, — сказав він. — Рухайся, Веслі.

— Я не можу.

— Що було раніше, я міг би й забути, — сказав чоловік. — А от тепер уже все запам’ятаю.

— Ну й пам’ятайте, — сказав йому негр. — Я теж нічого не забуду.

Чоловік почав квапливо хапати здоровою рукою мішки з алкоголем, лице його вкрилося потом, але він не зупинявся і не дивився на моторку, яка поволі наближалася протокою.

— Відсунься, — він висмикнув мішок з-під голови негра і пожбурив його за борт. Негр сів.

— Вони вже тут, — сказав він. Моторка вже майже порівнялася з ними, будучи на траверзі.

— Це капітан Віллі, — сказав негр. — З клієнтами.

На кормі білої моторки сиділи, зі спінінгами в руках, двоє чоловіків у фланелевих костюмах і білих панамах, а румпель тримав старий у фетровому капелюсі та штормівці, який вів моторку до мангрових заростей, де стояв човен зі спиртним.

— Що скажеш, Гаррі? — гукнув старий, проминаючи човен. Чоловік на ім’я Гаррі помахав у відповідь здоровою рукою. Моторка проїхала далі, а двоє чоловіків, які там рибалили, дивилися на човен зі спиртним і щось говорили старому. Гаррі не чув, що вони казали.

— Він розвернеться в гирлі та приїде знову, — сказав Гаррі негру. Він спустився в каюту і приніс звідти ковдру. — Дай-но я тебе накрию.

— Давно вже треба було. Вони явно засікли алкоголь. Що нам тепер робити?

— Віллі має голову на плечах, — сказав чоловік. — Він скаже, кому треба в місті, що ми вже тут. А ті рибалки нас не чіпатимуть. Яке їм до нас діло?

Його аж трусило, і він сів біля штурвала, міцно затиснувши праву руку поміж ногами. У нього так тремтіли коліна, що він відчував, як труться краї перебитої кістки у передпліччі. Розсунув коліна й витягнув руку, яка тепер просто звисала вздовж тіла. Так він і сидів з обвислою рукою, коли моторка знову проминула їх, вертаючись протокою. Двоє рибалок щось там говорили. Вони підняли вгору спінінги, а один із них розглядав його в бінокль. Вони були задалеко, щоб він міг почути їхню розмову. Та це, мабуть, і добре.

На борті човна «Південна Флорида», зафрахтованого для риболовлі в протоці Вуман-Кі, бо море було занадто бурхливе, щоб іти до рифів, капітан Віллі Адамс думав про те, що Гаррі, очевидно, повернувся минулої ночі. «Цей хлоп-відчайдух має яйця. Його, мабуть, добряче погойдало. Хоча в нього морський човен. А як він умудрився розбити вітрове скло? Я б чорта з два поліз кудись у таку ніч. Та й якого біса возити спиртне з Куби? Тепер усе доставляють з Маріеля. Там нібито ніхто й не перевіряє».

— Що кажете, шеф?

— Що то за човен? — запитав один із рибалок.

— Який, отой?

— Так, отой.

— О, це човен зі Кі-Весту.

— Я питаю, чий він?

— Не знаю, шеф.

— Його власник — рибалка?

— Ну, дехто каже, що так.

— Тобто?

— Він робить усе потроху.

— І ви не знаєте його імені?

— Ні, сер.

— Ви назвали його Гаррі.

— Ні, не називав.

— Я чув на власні вуха.

Капітан Віллі Адамс пильно подивився на чоловіка, з яким розмовляв. Побачив вилицювате, рум’янощоке обличчя з викривленими зневажливо тонкими губами і глибоко посадженими сірими очима, які дивилися на нього з-під білої панами.

— Мабуть, я помилився, — сказав капітан Віллі.

— Гляньте-но, докторе, той чоловік поранений, — сказав другий рибалка, простягаючи колезі бінокль.

— Я й без бінокля це бачу, — сказав чоловік, якого назвали доктором. — Хто це такий?

— Не знаю, — сказав капітан Віллі.

— Ну то дізнаєтесь, — сказав чоловік із презирливо вигнутим ротом. — Запиши номер човна.

— Вже записав, докторе.

— Під’їдемо й подивимось, — сказав доктор.

— Ви справді доктор? — запитав капітан Віллі.

— Так, але не медик, — відповів сіроокий.

— Якщо ви не медик, то нема чого й під’їжджати.

— Чому це?

— Якби йому була потрібна допомога, він дав би знак. А якщо ми там не потрібні, то нема чого туди лізти. У нас тут кожен робить свою справу.

— Чудово. От і робіть свою справу. Підвезіть нас до того човна.

Капітан Віллі вів далі протокою моторку з двоциліндровим «Палмером», який розмірено кахикав.

— Ви мене чули?

— Так, сер.

— Чому тоді не виконуєте мій наказ?

— Хто ви до біса такий, щоб наказувати?

— Нехай вас це не цікавить. Робіть, як я вам звелів.

— Та хто ви тут такий?

— Гаразд. Доводжу до вашого відома, що я один із трьох найвпливовіших на сьогодні осіб у Штатах.

— Якого ж ви тоді біса опинилися тут, у Кі-Весті?

Його напарник нахилився вперед.

— Це Фредерік Гаррісон, — відповів він промовисто.

— Ніколи не чув про такого, — сказав капітан Віллі.

— То ще почуєте, — сказав Фредерік Гаррісон. — Разом із усіма іншими в цій смердючій задрипаній дірі, коли я вичищу тут усе під корінь.

— Цікава ви людина, — сказав капітан Віллі. — І як це ви стали такою великою цяцею?

— Він один із найважливіших членів уряду, — сказав його напарник.

— Дурниці, — сказав капітан Віллі. — Що він тоді загубив у Кі-Весті?

— Він просто тут відпочиває, — пояснив секретар. — Його мають призначити генерал-губернато...

— Досить, Віллісе, — сказав Фредерік Гаррісон. — Ну, а тепер везіть нас до човна, — наказав він, усміхаючись. Цю усмішку він приберігав саме до таких ситуацій.

— Ні, сер.

— Слухай, ти, рибалко причмелений. Та я ж тобі так зіпсую життя, що...

— Звісно, — сказав капітан Віллі.

— Ти ще не знаєш, з ким маєш справу.

— Це все мене не обходить, — сказав капітан Віллі.

— Той тип перевозить контрабанду, так?

— Це ви самі так вигадали?

— За нього, мабуть, призначено винагороду.