— А чого ж? — сказав він.— Можна випити.

— Від нього стає так легко на серці, — сказала дівчина.

— У Чіпріані його добре готують, він діє навіть на мене.

— Чіпріані дуже розумний!

— До того ж майстер свого діла.

— Колись він заволодіє всією Венецією.

— Не всією, — заперечив полковник. — Тобою він ніколи не заволодіє.

— Ні. I ніхто інший, поки ти мене хочеш.

— Я хочу тебе, доню. Але не хочу заволодіти тобою.

— Знаю,— сказала дівчина. — Я люблю тебе й за це.

— Покличмо Етторе і попросімо його подзвонити до тебе додому. Ти скажеш їм і про портрет.

— Так. Якщо ти хочеш одержати портрет сьогодні ж, я попрошу служника загорнути його й відіслати до тебе. А потім покличу до телефону маму, скажу їй, де ми повечеряємо, і, коли хочеш, спитаю в неї дозволу.

— Не треба, — сказав полковник. — Етторе, ще два найкращих «Монтгомері»» з дрібними оливками, і подзвоніть, будь ласка, додому до цієї дами; скажете нам, коли хтось підійде до телефону. I, будь ласка, швиденько.

— Слухаю, пане полковнику.

— А тепер, доню, давай веселитися.

— Ми ж уже веселилися, коли ти його покликав, — сказала вона.

Вони йшли правим боком вулиці, що вела до «Грітті». Вітер дув їм у спину і куйовдив дівчині волосся. Вітер розділив його на потилиці і метляв ним круг її обличчя. Вони йшли, поглядаючи дорогою на вітрини; дівчина затрималася коло освітленої вітрини ювелірної крамниці.

Там було багато старовинних коштовностей; вони розглядали їх і, рознімаючи руки, показували одне одному найкращі з них.

— Може, тобі чогось хочеться? Я можу вранці купити. Чіпріані позичить мені грошей.

— Ні,— сказала вона, — мені не хочеться, ти ж усе одно ніколи мені нічого не даруєш.

— Ти багатша за мене. Я привожу тобі всілякі дрібнички з полкової крамниці й плачу в ресторанах.

— I катаєш мене у гондолі, і возиш по різних, чудових місцях.

— Я й гадки не мав, що ти б хотіла отримати в дарунок якісь камінці!

— Не тому, що я хочу їх мати. А тому, що це подарунок, і на них можна дивитися, про них можна думати, коли їх надіваєш.

— Це новина для мене,— сказав полковник. — Та хіба я зміг би на свою військову платню купити тобі щось таке, як оті твої квадратні смарагди?

— Нічого ти не розумієш! Вони ж дісталися мені у спадок. Їх заповіла мені бабуся, а вона отримала їх від своєї матері, а та — від своєї... Ти думаєш, приємно носити самоцвіти, що належали мертвим?

— Ніколи й не думав про це.

— Хочеш, я віддам їх тобі, якщо ти любиш дорогоцінні камені? Для мене вони все одно що паризька сукня. Ти ж любиш носити парадний мундир?

— Ні, не люблю.

— I шаблі не любиш носити?

— Кажу ж тобі, що ні!

— Тоді ти не справжній військовий, а я — не справжня дівчина. I все ж подаруй мені щось надовго, щоб я могла його носити й радіти щоразу, коли надіну.

— Гаразд,— сказав полковник.— Подарую.

— От бачиш, який ти кмітливий,— сказала дівчина. — Як добре, що ти вирішуєш одразу. Візьми, будь ласка, мої смарагди, носитимеш їх у кишені як талісман і мацатимеш щоразу, коли нудитимешся.

— На службі я рідко тримаю руки в кишенях, я або кручу в руках стек, або показую щось олівцем.

— Але ж ти можеш іноді засунути руку в кишеню й помацати їх?

— Мені не буває нудно, коли я працюю. Так страшенно сушиш собі голову, що нема коли нудьгувати.

— Та ти ж тепер не працюєш.

— Так. Тільки все роблю для того, щоб мене швидше списали в запас.

— Я все одно тобі їх віддам. Мама мене зрозуміє, я певна. Та мені й не треба їй зразу про це розповідати. Вона ніколи не стежить за моїми речами. Ну, а покоївка їй не скаже.

— Мабуть, усе-таки мені не слід їх брати.

— Ні, візьми, я дуже тебе прошу.

— Хіба ж це порядно?

— Це все одно, якби я сумнівалася, чи я дівчина! Все, що приємно для того, кого любиш,— завжди порядно.

— Гаразд,— сказав полковник.— Я беру їх, і хай буде що буде.

— Ну, а тепер скажи «дякую»,— мовила дівчина і спритно, мов злодій, засунула йому в кишеню смарагди.— Я взяла їх із собою, бо ще на тому тижні надумала віддати їх тобі.

— А кажеш, що думала про мою руку.

— Не чіпляйся до слів, Річарде. Сором бути таким недотепою! Адже ти мацаєш їх рукою. Невже ти одразу не здогадався?

— Ні, не здогадався. Твоя правда: я недотепа. А що б ти хотіла з цієї вітрини?

— Оте негренятко з чорного дерева в тюрбані з дрібних діамантів із маленьким рубіном посередині. Я носитиму його замість брошки. Колись усі жінки в нашому місті носили такі прикраси: за модель правило улюблене арапеня. Я вже давно мрію про нього і хочу, щоб саме ти подарував його мені.

— Я пришлю його тобі вранці.

— Ні. Подаруй мені його за обідом, перед від'їздом.

— Гаразд.

— Ну, а тепер ходімо, а то спізнимося на вечерю.

Вони пішли рука в руці, і, коли сходили на перший міст, в обличчя їм ударив лютий вітер.

Відчувши біль, полковник подумав: «Ну й біс із ним!»

— Річарде, — попросила дівчина,— будь ласка, засунь руку в кишеню й помацай їх.

Він послухався.

— О, вони дуже приємні на дотик! — сказав він.

З вітру й холоду вони зайшли до світлого й теплого вестибюля «Грітті-паласу».

— Добривечір, графине! Добривечір, полковнику! — привітав їх портьє.— Сьогодні, здається, дуже холодно?

— Так, — відказав полковник і не приправив своєї відповіді солоним жартом про те, як саме холодно або з якою силою дме вітер, що звичайно так тішило їх, коли вони були самі.

Вони пішли довгим коридором, який вів до головних сходів і до ліфта; праворуч був вхід до бару, вихід на Великий канал і двері до ресторану; із бару вийшов Gran Maestro.

На ньому був білий смокінг; він усміхнувся й привітався з ними:

— Добрий вечір, графине! Добрий вечір, полковнику!

— Здрастуйте, Gran Maestro! — відповів полковник.

Gran Maestro усміхнувся і, ще раз вклонившись, сказав:

— У нас вечеряють у барі, в самому кінці. Взимку тут мало гостей, а ресторан занадто великий. Я залишив для вас столик. Якщо бажаєте, на закуску можемо подати доброго омара.

— А він свіжий?

— Я бачив його вранці, коли його принесли з ринку. Він був іще живий, темно-зелений, і дивився на мене дуже неприязно.

— Хочеш на закуску омара, доню?

Полковник піймав себе на тому, що назвав її дочкою. Це помітили і Gran Maestro, і сама дівчина. Та для кожного з них це слово прозвучало по-різному.

— Я сховав його для вас, бо сюди можуть наскочити pescecani. Вони зараз у гральному домі на Лідо. Не думайте, що я хочу збути його вам.

— Я охоче з'їм омара,— сказала дівчина.— Холодного, під майонезом. Майонез краще гострий.— Вона сказала це по-італійському. — А омар — це дуже дорого? — заклопотано спитала вона полковника.

— Ay hija mia[33].

— Ану помацай у правій кишені!

— Я догляну, щоб він був не дуже дорогий,— сказав Gran Maestro.— А то можу й сам за нього заплатити. Тижневої платні вистачить з лишком.

— Ні, його вже закупив Трест, — сказав полковник. «Трест» була кодова назва військ, що окупували Трієст. — Мені на це вистачить денної платні.

— Засунь руку в праву кишеню і відчуєш, який ти багатий,— сказала дівчина.

Gran Maestro зрозумів, що це якийсь їхній жарт, і мовчки відійшов. Він радів за дівчину, котру поважав, і радів за свого полковника.

— Я дуже багатий,— сказав полковник, — але як будеш мене дражнити, то я віддам їх тобі, отут, на очах у всіх, вийму і покладу на стіл.

Тепер він і сам дражнив її, зопалу кинувшись у контратаку.

— Не віддаси! — сказала вона. — Ти вже їх полюбив.

— Ну то й що! Я можу скинути з кручі найдорожче і піти собі, навіть не озирнувшись!